Міф: “Коли російські війська стояли в Парижі, вся Європа приймала їх із захопленням та вдячністю”
У підручниках і телевізійних нарративах досі повторюється одна й та сама сцена: російська армія урочисто входить у Париж, а європейські столиці — від Берліна до Лондона — вітають царя-визволителя оваціями й квітами. В уявленні пропаганди це момент тріумфу, коли «варвар зі Сходу» перетворюється на «морального рятівника Європи».
Але за фасадом овацій, офіційних привітань і парадних звернень ховалося значно складніше — і похмуріше — тло: тривога, підозра, політичне лицемірство, культурний шок і зародження нового геополітичного страху.
Чи справді російських солдатів вітали як визволителів?
Чи був Александр I месією свободи — чи просто новим диктатором у мантії гуманізму?
І як насправді сприймали Росію в Парижі, Лондоні, Відні й Берліні — коли вона вперше за історію стала арбітром європейської долі?
Париж 1814: росіяни в місті — між звільненням і приниженням
Французька публічна сцена: "визволення" чи окупація?
Вхід союзників у Париж 31 березня 1814 року супроводжувався офіційною риторикою «звільнення», але у французькому суспільстві ця подія розколола націю надвоє — між роялістами, які справді зустрічали росіян з білими хустками, і патріотами-республіканцями, які сприймали це як глибоке національне приниження.
Журнал Le Moniteur Universel того часу, підконтрольний новому урядові Талейрана, публікував хвалебні звернення до Александра I, але паралельно з цим на вулицях ходив зловісний жарт:
«Вчера — москали у нас в Москві, сегодня — у нас на бульварах».
Французька ліберальна інтелігенція — особливо ті, хто пережив революцію і підтримував громадянські ідеї — вбачала у присутності союзних армій не звільнення, а повернення монархічної реакції під іноземними багнетами.
Мадам де Сталь, яка повернулась у Париж одразу після вигнання Бонапарта, у приватному листі до Бенжамена Констана (квітень 1814) писала:
«Це не визволення, це церемоніальний похорон Французької революції. І катафалк веде цар, що говорить по-французьки краще за наших міністрів».
Сенат і уряд: гра вдячності під пильним оком царя
Сенат Франції — інституція, створена самим Наполеоном — 2 квітня 1814 року проголосила імператора скинутим. Це рішення підтримав Александр I, особисто з’явившись у сенатській палаті. Там він виголосив знамените:
«Я не ворог Франції. Я її друг. Я борюся лише проти людини, яка над нею панувала».
Ця фраза часто наводиться в російських джерелах як доказ благородства, але у французькому внутрішньому дискурсі сенатори діяли не з вдячності, а з розрахунку. Позиція Талейрана була проста: повернення Бурбонів — єдиний спосіб уникнути тотального демонтажу французької державності під зовнішнім тиском.
В дипломатичному листуванні з Меттерніхом (2–4 квітня 1814), Талейран прямо вказував:
«Франція має вигляд самостійного актора лише за умови, якщо ми самі оберемо нову владу — до того, як її нам нав'яже Александр».
Преса і вулиця: сатиричні вірші й бурлеск казаків
Париж — вільнодумна столиця — вже в перші дні після вступу союзників почали писати шансонетки та сатиричні вірші про «визволителів». У підпільних листках писали:
«Александр добрий — та його солдати ріжуть виноградники під Вітрі і мочаться біля Люксембурзького палацу».
Найбільше глузувань дісталось казакам, які викликали у парижан змішані почуття: екзотика, страх і комізм. У карикатурах того часу казак зображувався з ведмедем, балалайкою й пляшкою горілки. Один із віршів, опублікований анонімно у квітні 1814:
«Quand le cosaque rit, la servante tremble,
Il ne parle pas, il gobe, il prend, il semble.
Mais s’il vous fait grâce — vous devez prier:
Il n’a pas tranché, il a daigné tirer.»
(Коли козак сміється — служниця тремтить...)
Лояльність? Частково. Приниження? Безперечно.
Факт: жодна з переможених французьких армій не спробувала чинити опір. Але це була не любов до визволителів, а втома після двадцяти років війни і відсутність надії на спротив. Як писав генерал Себастьяні у приватному листі 6 квітня 1814:
«Ми програли не бій — ми програли ілюзію. І ті, хто сьогодні махає хустками царю, вчора махали їх Наполеону».
Інакше кажучи, прийняття росіян у Парижі було радше мовчазним примиренням з фактом окупації, ніж щирою радістю.
Англія 1814: російський цар у Лондоні — між феєрією і недовірою
Принц-регент, уряд і політичні еліти: холодна приязнь
У червні 1814 року до Лондона приїхав імператор Александр I на запрошення британського двору. Спочатку це викликало феєричну ейфорію: на вулицях натовпи, у театрах овації, у пресі — масова русофілія.
Але за лаштунками уряд і аристократія були далекі від захоплення. В щоденнику лорда Каслрея (міністра закордонних справ), запис від 14 червня:
«Його імператорська величність не втомлюється вдаваною простотою, за якою відчувається глибоке почуття моральної вищості. Це може розчулити юрбу, але дратує кабінет».
Лорд Ліверпуль (прем'єр-міністр) у меморандумі до короля Георга III:
«Александр хоче бути і Спасителем, і Арбітром. Англія не визнає жодного Арбітра в Європі».
Велике приниження для принца-регента сталося тоді, коли Александр демонстративно відмовився жити у палаці і оселився в готелі Pulteney Hotel разом зі своєю сестрою, великою княгинею Катериною, яка мала репутацію незалежної й різкої. Британський принц вважав це особистою зневагою — у вищих колах почали говорити про «варварський двір, замаскований під просвітництво».
Як згадував у спогадах аристократ Чарльз Гревілл:
«Принц-регент ненавидів Александра з моменту, коли той не прийшов на обід. З того вечора росіяни втратили фавор у Палаці».
Британська преса: від епітетів до іронії
На початку червня 1814 року газети The Times, Morning Chronicle, The Observer виходили з заголовками:
“Alexander the Liberator arrives in London!”
“Glory from the snows: Welcome to our Northern Ally!”
Описували, як жінки кидали квіти під копита царських коней, як казаки викликали захоплення вуличної дітлашні, а парад руських гренадерів на Horse Guards був оголошений «чудом воєнної дисципліни».
Але вже через тиждень з’являються саркастичні нотки:
The Examiner (червень 1814):
«Якщо імператор любить народ, чому з ним завжди двадцять тисяч солдатів?»
The Morning Post (19 червня):
«Наш гість, здається, вважає себе пророком нової Європи. Але ми не дозволимо ні Папі, ні Царю визначати наші парламентські інтереси».
У карикатурі Джорджа Крукшанка (червень 1814) Александр зображений як гібрид між пророком Мойсеєм і ведмедем — з сувоєм, на якому написано "Holy Alliance for Holy Obedience" (натяк на авторитаризм).
Інтелектуали і публіцисти: розчарування в “пророку миру”
Джеремі Бентам, у листі до Джеймса Мілля (серпень 1814):
«Немає гіршої диктатури, ніж диктатура морального авторитету під маскою лагідності. Александр — найнебезпечніший з усіх, бо його автократія йде з посмішкою».
Лорд Грей, лідер опозиції в Палаті лордів:
«Коли варвар одягає фрак і цитує Вольтера — це ще не робить його захисником свобод. Ми не повинні плутати позолоту з прогресом».
Томас Раустон, історик і автор популярної брошури "Russia and the Balance of Power", попереджав:
«Сьогодні ми вітаємо його, бо він переміг Корсиканця. Але завтра ми надамо йому всі важелі, щоб вирішувати, що є правда для німця, і що є добро для француза».
Цей текст отримав широкий розголос у клубах Вестмінстера й обговорювався у впливових колах як перше серйозне застереження проти російського експансіонізму в повоєнній Європі.
Австрія 1814: союзник чи претендент на гегемонію? Александр очима Відня
Меттерніх: “Цар мріє, а я керую”
Канцлер Австрійської імперії, Клеменс Венцель фон Меттерніх, був, мабуть, найвпливовішим політиком Європи після перемоги над Наполеоном — і головним скептиком щодо намірів Росії.
У щоденнику (запис від 5 квітня 1814) він писав:
«Александр щиро вірить, що світ потребує його вказівок. Це робить його не менше небезпечним, ніж Бонапарта — тільки не через амбіцію, а через ілюзію місії».
І далі:
«Його християнство — це форма ідеології влади. Я з ним згоден у цілях, але боюся його методів. Європі потрібна рівновага, а не євангельська унія».
Меттерніх називав царя “le missionnaire couronné” — “коронований місіонер”, маючи на увазі його прагнення не просто реставрувати монархію, а перебудувати Європу на моральних ідеях, з собою як носієм добра.
У депеші до імператора Франца I (6 квітня 1814) він попереджав:
«Росія подарувала Європі мир, але вимагає натомість довічного морального мандата. Я цьому не аплодую».
Віденський двір: ввічлива тривога
Франц I, імператор Австрії, з одного боку, публічно дякував Александру за перемогу над Наполеоном і підтримку Бурбонів, але в приватних колах не приховував роздратування:
«Його солдати тримають Париж, а його ідеї вже тиняються у Відні».
Архикнязь Карл, один із найрозумніших австрійських полководців, попереджав:
«Росія надто близько. Відтепер її вплив не зникне зі сцени Центральної Європи — навіть якщо вона покине її фізично».
Молодший двір — особливо принци Ліхтенштейни, Шварценберг, Дітріхштайн — кепкували з царя:
«Александр говорить про Європу як про свою маєтність. Він хоче насадити в нас “моральний порядок”, але для цього привіз армію з Башкирії».
Офіцерський корпус: пошана без симпатії
Австрійські військові, які воювали разом із росіянами в Богемській армії, визнавали силу і витривалість російських солдатів — особливо піхоти й артилерії. Але:
Вважали їх погано організованими та надто схильними до дисциплінарних порушень;
Насміхалися з казаків і башкирів, вважаючи їх варварською екзотикою;
Вважали, що російське командування «медлительное, но не глупое», за спогадами генерала фон Колова.
Після вступу до Парижа австрійський штаб спостерігав з тривогою, як усе керівництво коаліції стікається навколо Александра, і як його використовують як морального арбітра в переговорах із французами.
Генерал Шварценберг у листі до дружини (9 квітня 1814):
«Я боюся, що мир, здобутий шаблею, буде втрачено проповіддю».
Австрійські інтелектуали і газети: “Нова теократія з Петербурга”
Віденська газета Wiener Zeitung (13 квітня 1814) вийшла з поміркованим заголовком:
„Unsere Brüder im Osten brachten uns den Frieden“ (Наші брати зі Сходу принесли нам мир).
Але вже 25 квітня Die Oesterreichische Monarchie — придворне видання — публікує анонімний політичний есеїстичний текст, що описує Александра як:
«Доброго, але надто щирого. Він мріє про святість, але надто схильний нав’язувати віру замість договору».
У середовищі віденських консерваторів почала формуватись фраза, яка пізніше повториться ще не раз:
“Коли Росія приходить із Євангелієм, вона несе за ним канон.”
Пруссія 1814: “визволителі з півночі” або “нова імперська загроза”?
Народ і фронтова міфологія: “казаки виганяють французів”
У Пруссії, особливо в Східній і Центральній частині, російські війська справді сприймались як визволителі. Після поразки 1806 року (битва під Єною) і принизливого Тільзітського миру 1807-го, країна довго жила в тіні французької окупації. Коли в січні 1813 року перші російські частини (Вітгенштейн, Єрмолов, Барклай-де-Толлі) вступили на прусську територію, населення їх вітало як месників.
Народні пісні, поширені серед селян і міщан, прославляли казаків як фантастичних вершників, які з «вогнем з очей» женуть Наполеона «аж за Ельбу». У Бреслау вийшов сатиричний памфлет:
“Der liebe Gott hat uns zwei Wunder geschickt: erstens einen Winter, zweitens die Kosaken.”
(Господь послав нам два чуда: по-перше — зиму, по-друге — козаків.)
Маленькі діти гралися у "русіш унд францоз", причому “русіш” завжди вигравав.
На вулицях Берліна продавали ляльок-казаків, а в народному побуті укріпилась приказка:
“Wenn Napoleon kommt — ruf den Kosak!”
Армія і прусські офіцери: повага — і неприховане напруження
Прусська армія, реорганізована реформаторами (Гнейзенау, Шарнхорст, Клаузевіц), воювала пліч-о-пліч з росіянами в кампаніях 1813–1814 рр. Вони шанували мужність і витривалість російської піхоти, але водночас:
Вважали російське командування надто вертикальним і неповоротким;
Жартували з відсутності ініціативи у молодших офіцерів (на відміну від прусської “Auftragstaktik”);
Обурювались, що “всі лаври йдуть на Петербург, хоча ми несемо ті ж втрати”.
Полковник фон Йорк (батько майбутнього канцлера) в листі до дружини:
“Після кожного бою ми отримуємо похвали від штабу, а росіяни — медалі від царя. Так працює їхня машина.”
Натомість Гнейзенау і Блюхер відкрито визнавали, що без московської кампанії 1812 року не було б Лейпцига і Парижа.
Німецька інтелігенція: між романтичним захопленням і тривогою
Ернст Моріц Арндт і Йоганн Готліб Фіхте — головні ідеологи прусського патріотизму — на початку 1813 року писали гімни царю:
“Er kam aus der Schneewelt mit Licht der Freiheit” — Він прийшов зі світу снігу з вогнем свободи.
Але вже після Паризької кампанії Фіхте, в листі до Арндта (вересень 1814), обережно зауважив:
“О, нехай би тільки він зупинився! Ніхто не обирає пророка — навіть з добрими намірами. А царю ніхто не скаже: досить.”
Барон Генріх Фрідріх фон Штейн, реформатор і критик Наполеона, у приватному листуванні з прусським двором писав:
“Якщо ми змінюємо французьку гегемонію на російську моральну опіку, то це — не свобода, а нова форма залежності.”
Він називав Александра "der fromme Zaren-Mann mit dem Pult Gottes" — “побожний цар-людина з кафедри Бога”, і попереджав: “Такі люди не відступають. Вони переконані, що керують світом в ім’я всіх нас.”
Газети і журнали: “месія з Півночі” чи “новий полюс влади”?
Журнал Der Rheinische Merkur, ліберально-католицького спрямування, публікує в липні 1814 року аналітичний текст:
“Свободу Європі повернули Москва і Берлін. Але саме Берлін має говорити про майбутнє Європи, а не Москва.”
Карикатури того часу зображують Александра I як гігантську фігуру, що стоїть між Францією і Німеччиною, вказуючи напрямок руками, підписаними “Мир” і “Мораль”, з ремаркою: “Und wo ist der Wille der Völker?” — “А де ж воля народів?”
Прусське суспільство з почуттям щирої вдячності і навіть захоплення ставилось до російських солдатів, але еліта і філософи дедалі більше боялися не військової, а ідеологічної присутності Александра I в Європі.
Загальний підсумок: Александр I як дзеркало страхів Європи
Європейське потрясіння: нова сила з туманним обличчям
Від Парижа до Лондона, від Відня до Берліна — російська перемога 1814 року стала шоком. Не лише тому, що «варварська» Росія вперше за століття взяла участь у визначенні європейського порядку, а й тому, як саме вона це зробила.
Александр I з’явився в Парижі не як завойовник, а як "ідеальний монарх", що цитує Євангеліє, обіцяє мир і братерство народів. Але ця маска швидко стала предметом тривоги:
Французькі республіканці побачили в ньому символ реставрації під іноземним примусом;
Британські ліберали — автократа, що прикриває владу мораллю;
Австрійські державники — месіанського утопіста з імперськими рефлексами;
Німецькі мислителі — людину, яка не відрізняє мир від впорядкованої покори.
Отже, росіяни не були просто "переможцями Наполеона" — вони були непрохано новою нормою, яку ніхто не міг ігнорувати, але й ніхто не бажав приймати в повному обсязі.
Образ Росії: від козацького “братства” до європейського “старшого”
У Франції:
У простолюду – переляк, що перетворився на фольклорне захоплення;
У ліберальної еліти – приниження, замасковане під «реставраційний компроміс»;
У роялістів – вдячність із настороженістю (адже монархію повернули іноземці).
У Британії:
Народ – святкував;
Інтелектуали – попереджали;
Принц-регент – образився;
Кабінет – мовчки роздратувався: Росія взяла собі надто багато ролей.
В Австрії:
Меттерніх – відкрито боявся, що Александр ототожнить мораль із геополітикою;
Армія – поважала, але не симпатизувала;
Преса – ввічливо дякувала, але читач читав між рядків: ми цього не просили.
У Пруссії:
Селяни – обожнювали козаків;
Офіцери – нервували;
Ідеологи – розгублено відстежували, як «добро» перетворюється на інструмент нагляду.
Вирок епохи: “Росія принесла мир, але не рівновагу”
Великі держави Європи після 1814 року змушені були визнати Росію повноправним арбітром, але не як рівного, а як небезпечного “морального гравця”. Це породило:
Священний союз — утопічну концепцію “християнської монархічної Європи”, яку Александр намагався нав’язати через дипломатію та інтервенції (не випадково його ініціативи пізніше лякатимуть і Лондон, і Мілан, і Варшаву);
Європейський “синдром Петербурга” — страх перед авторитарною владою, що діє не з користі, а з вірою в свою місію (ця модель потім стане архетипом — від Миколи I до Сталіна і Путіна).
Як писав Фрідріх Гентц, радник Меттерніха: “Ми розбили людину, але пробудили ідею. Ідея — небезпечніша.”
Історичний урок: кожна гегемонія народжується як месія
Росія в 1814 році — не колоніальний загарбник, не торгівельний домінант і не глобальний агресор. Але вона з'являється як “моральний протагоніст”, який має військо, ідею, волю — і головне, переконаність у праві вести світ.
І саме це викликає найглибшу тривогу в Європі, навіть серед союзників.
🔚 “Москва взяла Париж, але втратила симпатію” — писав французький мемуарист Огюст де Ремюза в 1820-х.
І ця формула залишається болючою й актуальною для всіх часів, коли імперії хочуть бути богами, а не державами.
