Міф про феодальну роздробленість
Термін "феодальна роздробленість" давно став ритуальною формулою в російських (раніше радянських) історичних підручниках. Ним пояснюють "розпад централізованих держав", вводячи учнів у концептуальне поле, де політична децентралізація автоматично ототожнюється з занепадом. Завдяки подачі й семантичному контексту термін "роздробленість" викликає асоціації з розпадом, міжусобицями та вразливістю. Проте за цим усталеним терміном криється суттєва підміна понять: політичну різноманітність і плюралізм подають як хаос, тоді як централізацію та підпорядкування єдиному центру — як прогрес.
Насправді ж епохи, які зазвичай називають періодами "феодальної роздробленості", часто були часами локальних свобод, конкуренції політичних моделей, яскравого культурного розвитку, економічної автономії та інституційних експериментів. Це не були симптоми занепаду, а реакція на гіпертрофовану централізовану владу, що знищувала місцеві громади, стирала ідентичності та прагнула підпорядкувати різноманітні регіони єдиному насильству.
Колоніальна риторика централізації
Великі імперії — чи то Французьке королівство, Московська держава, Габсбурзька монархія чи Османська Порта — завжди заднім числом обґрунтовували свою легітимність, повторюючи одна одну, відтворюючи ідею міфічної первісної єдності, яка нібито була порушена, і яку вони героїчно "відновлювали". Це політична фікція, в якій наратив "роздробленості" слугує виправданням для експансії та поглинання різних політичних суб'єктів, неспроможних чинити спротив агресії.
Візьмемо приклад Московського князівства. Так зване "збирання руських земель" насправді було військово-адміністративною ліквідацією конкурентів Москви, кожен з яких мав власну династію, релігійну традицію, дипломатичні зв’язки та культурну спадщину — Київ, Новгород, Твер, Псков, Рязань, Казань. Кожен із цих центрів був альтернативою Москві, а тому мав бути знищений. Щоб зробити процес підкорення прийнятнішим, його обгорнули в концепт "відновлення єдності Русі" під керівництвом її нібито "історичного центру" — Москви.
Цей самий механізм використовувався в радянській і пострадянській історіографії. Періоди поліцентризму трактувалися як фази ослаблення колишньої єдності. Водночас процеси завоювань і узурпації влади Москвою змальовувалися як героїчні перемоги порядку над варварством. Мало кого турбувало, що так звані "роздроблені" періоди часто виявлялися гнучкими, стійкими до зовнішніх викликів, культурно насиченими й політично вільнішими.
Різноманіття як політична модель
В європейській історії саме періоди фрагментації заклали основу політичної конкуренції, з якої пізніше виросли парламентаризм, торгові республіки, університети й правовий плюралізм. Священна Римська імперія германської нації — часто наводиться як приклад роздробленості — була простором політичного експерименту: князівства, вільні міста, єпископства й перекриті юрисдикції. Католики та протестанти співіснували. Імперські привілеї й місцеві права існували паралельно. Багатомовність і множинні громадянські ідентичності процвітали.
Саме така "роздробленість" запобігала тотальному придушенню та монополізації влади. Альтернатива централізму — це не хаос, а мережа договорів, локальних суверенітетів і історичних компромісів. Це не слабкість — це архітектура.
Уніфікація як насильство
Централізація, навпаки, завжди відбувалася через підкорення: знищення місцевих інституцій, примусове релігійне уніфікування, ідеологічне нав’язування, уніфіковану бюрократію та імперське переписування історії. Там, де колись існували десятки центрів влади, до XV століття залишалась одна столиця, одна мова влади, один закон і одна церква. Плюралізм поступився місцем вертикалі. Свобода — підпорядкуванню.
Не дивно, що імперіям вигідне уявлення про децентралізацію як про катастрофу. Якщо ж роздробленість — це нормально або навіть добре, тоді сама необхідність імперії зникає. Тоді легітимними стають альтернативні форми влади, культурна автономія та місцеві суверенітети.
Академічне вживання — або його відсутність
Термін "феодальна роздробленість" практично не використовується в західній академічній історіографії в його радянському або москвоцентричному значенні. Він несе ідеологічне навантаження й позбавлений аналітичної чіткості. Замість нього вживають нейтральні терміни:
політична децентралізація
поліцентризм
розпад централізованої влади
регіональна автономія
посткаролінзький плюралізм
Історики зосереджуються на трансформації інституцій, локалізації влади, розвитку комунального самоврядування, нових формах юрисдикції та договірних моделях.
Як це описують у Європі
Франція: Після краху Каролінзької імперії (IX–X ст.) французькі історики — від Жоржа Дюбі до Марка Блока — не говорять про "роздробленість", а про феодалізацію, реорганізацію суверенітету, посилення місцевого права.
Італія: Незалежні міста-держави Флоренція, Венеція, Генуя, Болонья — ніколи не описуються як роздроблені. Навпаки, це золоті епохи.
Німеччина: Термін Kleinstaaterei (дрібнодержавність) існує, але й він трактується як частина імперського плюралізму, а не як поразка.
Англія: Епоха Heptarchy (семикняжжя) вивчається як передісторія англосаксонської уніфікації, а не як доба дезінтеграції.
Хто вигадав "феодальну роздробленість"?
Це термін московського походження, пізніше узятий на озброєння Російською імперією, радянською історіографією і нинішньою централізованою Росією. Це не наукова категорія, а пропагандистська. Вона виправдовувала завоювання сусідів, придушення автономій і культурну уніфікацію.
Те, що Москва називала "феодальною роздробленістю", насправді було політичною різноманітністю. У XIII столітті князі правили від імені династій, а не як бюрократичні підлеглі. Міста конкурували за ремісників, купців, інтелектуалів. Хто давав більше свобод — до того й тяглися люди. Централізація знищила цю конкуренцію.
Радянська історіографія використовувала цей термін, щоб пояснити зникнення єдиної Русі й виправдати її "відродження" під владою Москви. Але жодної єдиної Русі як держави не існувало. Київ нікому не передавав корони. Москва не була Руссю.
Що ж насправді "збирала" Москва?
Не існувало централізованої Русі. Це була династична конфедерація.
Коли з’явилася Москва, давня система вже була зруйнована монголами.
Москва піднялась як васал Орди, а не як спадкоємиця Києва.
"Збирання" — це завоювання: Твер, Новгород, Рязань, Псков.
Міф про "Третій Рим" — сакралізація експансії заднім числом.
Жоден візантійський імператор не визнавав Москву спадкоємицею.
І все ж московський наратив твердить, що поглинання торгових шляхів, факторій і конкуруючих політій було благородною місією. Той самий механізм використовував Сталін, "визволяючи" Східну Європу від фашизму.
На завершення: не страх, а можливість
Формула "роздробленість — це погано" глибоко вкорінена у свідомості людей, вихованих в імперських наративах. Але якщо ми переосмислимо історію не як шлях до централізації, а як серію спроб співіснування, тоді децентралізовані епохи постануть як можливості, а не поразки.
Міф про "феодальну роздробленість" — не науковий термін. Це політична метафора, створена на користь домінування. Її викриття повертає гідність плюралізму і повертає різноманітності її історичну цінність.
Матеріал також доступний на платформах: Patreon, Medium, Subtrack.
