Морські цивілізації як рушійна сила прогресу
У той час як континентальні імперії: Китай, Османська та Московська імперії робили ставку на територіальну експансію та централізовану владу, морські цивілізації орієнтувалися на торгівлю та відкрите правління. Їхні стратегії поєднували розвиток комерції, військово-морської могутності та більш “ліберальні” форми управління.
З цієї причини морські держави: Греція, Венеція, Генуя, Британія – значно випереджали континентальні імперії в технологічному прогресі та політичних реформах, тоді як континентальні імперії залишалися більш аграрними, рабовласницькими та схильними до деспотизму.
Технологічний прогрес значною мірою став причиною формування досить сучасних форм правління, як-от “правління багатьох” у морських республіках, а також надовго стримував розвиток континентальних держав через монархічне правління, що також мало величезний вплив на політичні ідеї.
Морські цивілізації: прогрес на хвилі
Дивно сказати, але вікінги, яких у нас називали варягами, були саме морським народом. “Варяг”, якщо підходити логічно, перекладається саме як мореплавець, від “вар” — “вода”. Їхнє технологічне переважання дозволило їм контролювати всю північ і дало змогу завоювати пів Європи.
Морські республіки розвивалися не шляхом війни, а шляхом торгівлі. Венеція й Генуя стали провідними драйверами розвитку Європи, оскільки володіли потужними флотами та морськими арсеналами, а їхні торгівельні маршрути з’єднували Європу з Азією й Африкою.
Великі першовідкривачі — венецієць Марко Поло й генуезець Христофор Колумб — здобули їм світову славу завдяки своїм географічним відкриттям, що перевернули світ.
Венеція була республікою: перебувала під владою виборного дожа й Великої ради (купців), а не спадкової монархії. Давньогрецькі поліси (особливо Афіни V–IV ст. до н.е.) практикували демократію, засновану на участі вільних громадян в управлінні, що сприяло розвитку ідей свободи й рівності.
Навіть Британія, будучи завойованою морським народом — вікінгами, виробила потужну систему парламентської влади: ще у 1215 році “Велика хартія” надала баронам право радитися з королем, а згодом Парламент поступово почав визначати політику королівства. Ця “влада багатьох” дозволяла морським державам бути більш гнучкими, мобілізувати суспільні ресурси та ефективніше адаптувати нові технології, ніж у деспотичних монархіях.
Континентальні імперії: відсталість і деспотія
У континентальних імперіях політика і розвиток йшли іншим шляхом. Османська імперія, що охоплювала Балкани, Близький Схід і Північ Африки, була жорстко централізованою: султан, згідно з османською теорією, володів абсолютним правом володіти всіма багатствами держави.
У Китаї імператор офіційно вважався “Сином Неба” і правив усією Піднебесною на власний розсуд.
У Московії влада царя була необмеженою, селяни (кріпаки) фактично були рабами, закріпленими за землею. Залежність від території й ресурсна залежність, утискання народів колоній і постійні війни уповільнювали технологічний прогрес. Навіть спроби реформ частіше тупцювали на місці. Так, султан Осман ІІ у 1622 році був усунутий від влади й задушений яничарами — через його прагнення замінити неповороткий корпус яничар новою армією. Цей факт ілюструє, що абсолютна влада султанів часто породжувала застій і жорсткі внутрішні конфлікти.
Давня Греція
Географічні умови античного світу зумовили роль моря в розвитку Греції. З майже 2000 милями звивистого узбережжя і численними островами мореплавство для греків стало найефективнішим способом перевезення товарів і людей. Уже в VII–V століттях до н.е. грецькі міста активно займалися морською торгівлею, засновували колонії в Середземному та Чорному морях і заробляли статки на обміні товарами. Попит на зовнішню торгівлю зростав у міру розквіту грецької цивілізації: до кінця VI — початку V століття до н.е. населення і багатство полісів зросли настільки, що їхній торговий флот перетворився на потужну воєнну силу. Як зазначає дослідник, “давньогрецькі морські технології піднесли морське мистецтво на вершину, встановивши обширні торгові шляхи, які дозволили суспільству зростати й процвітати”.
Окрім торгівлі, греки широко використовували флот на війні. Особливо відомим став афінський флот, що розгромив персів у морській битві при Саламіні (480 р. до н.е.), що закріпило за Афінами владу на морі. Конструкція грецьких кораблів — від легких трірем до містких торгових суден — регулярно вдосконалювалась з метою не лише перевезення вантажів, а й перемог у битвах. Із таким підходом морські держави Давньої Греції змогли розширити свої територіальні володіння і зміцнити владу на суходолі, спираючись на панування на морі.
Генуя
Генуя та Венеція — першими сформулювали роль морської могутності в державній стратегії. Генуя, місто-порт на вузькому мисі Лігурії, вже до XII–XIII століть стала важливою і впливовою морською державою. Її вигідне розташування у західному Середземномор’ї дозволило генуезцям створити обширні торговельні мережі: торгові каравани й галери курсували від Лігурії до Чорного моря й Леванту. При цьому розвивалося й кораблебудування: верфі Генуї будували кораблі для далеких плавань, що забезпечувало місту багатство й політичний вплив.
Генуезька торгівля породжувала і фінансові інститути. У багатому портовому кварталі виникали банки для фінансування далеких експедицій, а до XIV століття Генуя стала одним із найбільших банківських центрів Європи. Крім того, міста-держави на кшталт Генуї потребували формалізованих правил морської торгівлі: задовго до Нового часу з’явилися середземноморські морські закони (як-от «Родоське морське право» та «Консулат моря»), що захищали купців. Загалом Генуя в Середньовіччі служила прикладом того, як піонерство в морській торгівлі — торговельні привілеї, колонії (наприклад, у Криму) та сильний флот — виводить невелику державу в ранг впливової сили.
Англія
Успіхи Генуї не залишилися непоміченими в Північній Європі. В епоху Відродження англійська корона прагнула наростити військово-морську потугу, відстоюючи інтереси в торгівлі та боротьбі з континентальними суперниками. Наприкінці XV — на початку XVI століть в англійському флоті почали з’являтися судна генуезького типу. Так, англійські правителі купували або захоплювали караки й галеони італійського виробництва, перейшовши до карвельної техніки кораблебудування із Середземномор’я. У 1512 році Генріх VIII навіть придбав у Генуї кілька великих торговельних суден (караки) для флоту, що розвивався.
Одночасно між Північчю і Півднем Європи відбувалася активна передача корабельних технологій: італійські майстри освоювали методи північного кораблебудування (кохи, кери), а європейські купці й корабели освоювали карели (каравели, караки) з Італії. Результатом став потужний флот Англії XVI–XVII століть, який забезпечив їй статус провідної морської держави з колоніальною мережею по всьому світу.
Османська імперія
До XV століття османські турки насамперед були континентальною силою. Але захоплення Константинополя у 1453 році різко змінило ситуацію: турецький султан перехопив контроль над протоками Босфор і Дарданелли та “вийшов до моря” як реальний господар Східного Середземномор’я. Османський флот швидко посилився і почав здобувати славетні морські перемоги. Уже в 1475 році османи здобули опорний плацдарм у Криму, а в 1499–1503 роках розгромили Венеційську республіку на морі (битви біля Зонкіо, Модона), захопивши Мореєве князівство (Пелопоннес) та Іонічні острови.
Кульмінацією стала перемога флоту адмірала Хайреддіна Барбаросси над об’єднаним християнським флотом (військом Священної Ліги) в битві при Превезі (1538 рік), яка забезпечила туркам майже повне панування у Східному та Західному Середземномор’ї. Таким чином, вихід до моря надав Османській імперії стратегічний імпульс: розвинена система гарнізонів і верфей дозволила поширити владу султана на Балкани, Північну Африку (Єгипет, Алжир тощо) та Східне Середземномор’я, роблячи турків рівноправним суперником європейських держав.
Японія
Японія протягом століть була відрізана від зовнішнього світу морем і зазнавала тиску з боку західних держав. Однак в епоху Реставрації Мейдзі (1868 рік) країна рішуче звернулася до модернізації за західним зразком. Особливу увагу було приділено флоту: японці запрошували західних кораблебудівників і закуповували сучасні лінійні кораблі й крейсери. Результат не змусив себе чекати.
Успішно провівши реформи збройних сил, Японія швидко перетворилася на провідну морську державу Азії. Військові перемоги на морі закріпили цей статус. Так, у Першій японо-китайській війні 1894–95 років несподівана перемога японського флоту над китайським (“Битва при гирлі річки Ялу”) ознаменувала “вступ” Японії до числа великих держав. Ще гучнішим став урок російсько-японської війни (1904–05 років): Японія, ставши першою азійською країною в світовій історії, змогла розгромити європейську державу. Таким чином, після “відкриття країни” і реформ Мейдзі японський флот забезпечив Японії імпульс виходу на арену глобальної політики й завоювання нових територій (Кореї, Тайваню, Маньчжурії).
Інститути морської цивілізації
Морська практика породила ключові інститути сучасної державності та міжнародних відносин. Одним із них став державний прапор. Ще в XIII столітті Генуя і Венеція вимагали, щоб торговельні судна ходили під офіційними символами (на прапорах і вимпелах), а згодом закон “держави прапора” закріпив право суверена надавати свої символи власним кораблям. Як зазначає історик прапора В. Г. Перрін, республіка Генуя була “однією з перших держав, які запровадили національний прапор”.
Фактично прапор на кораблі виконував функцію знака суверенітету, вказуючи на юрисдикцію певної держави й надаючи кораблю право плавати у чужих водах.
Морська торгівля також стимулювала розвиток фінансових інституцій і права. Для фінансування тривалих морських експедицій уже в Середньовіччі в Італії почали з’являтися банки — приміром, торгова столиця Венеція перетворилася на центр банківських операцій, а Генуя набула аналогічного статусу.
За словами істориків, джерела сучасного банківництва коріняться в середньовічній Італії: до XII століття кредитні механізми (депозити та облік переказів) вже “забезпечували перевезення товарів на великі відстані”. Паралельно зростала потреба в страхуванні суден і вантажів. Саме в морській торгівлі XVIII століття з’явилося спеціалізоване страхування: заснований у Лондоні страховий ринок “Ллойдс” виник навколо кав’ярні Едварда Ллойда, де розроблялися перші поліси для мореплавців.
Нарешті, міжнародна торгівля потребувала правил.
Вперше сучасне міжнародне право систематизував голландець Гуго Гроцій у трактаті “Вільне море” (1609 рік), який поклав початок теорії свободи морів як універсальної норми. Сам факт появи трактатів про морське право означав, що морська стихія й торгівля сприяли виробленню спільних норм: “Свобода морів” Гроція та наступні акти стали одними з перших вагомих кодифікацій міжнародного права.
Таким чином, море дало початок багатьом інститутам: від прапора (символу держави) до банків, страхових ринків і законів світу.
Показово, що в сучасній правозастосовній практиці проводяться прямі аналогії між морським і космічним просторами: обидва вони є “вільними для держав, але не належать жодному суверену”, і закон прапора для суден у морі має своє відображення у статті VIII Договору про космос для космічних апаратів.
Імперія Чингісхана
Заснована близько 1206 року на фундаменті степових законів, до 1279 року займала територію від Тихого океану до Дунаю — 23 млн км².
Модель розвитку імперії — експедиційна кіннота. Кіннота сприяла швидкості завоювання нових територій, але жодним чином не стимулювала кораблебудування.
Адміністрація імперії продавала ярлики — дозволи. Вассали й купці платили данину, але при цьому централізованих інститутів влади й знань не виникло. Тому після 1368 року, коли данина перестала надходити, імперія розпалася на царства — зменшуючи територію з тією ж швидкістю, з якою росла.
В історії імперії Чингісхана була спроба “вийти на воду” — Хубілай-хан зібрав флот для вторгнення в Японію (1274, 1281), але обидві експедиції затонули разом із технологічним проєктом.
Московія як продовжувач Імперії Чингісхана
“Саме відсутність моря — не свободи — зробила Росію суворою й закостенілою”
— М. М. Карамзін, «Записка про давню й нову Росію», 1811 р.
На відміну від Русі-України, Московія була “запечатана” сушею. Русь, багато в чому завдяки варягам-найманцям, була досить прогресивною для свого часу. Але модель розвитку була “варязькою”, про що свідчать численні морські походи київських князів.
Москва жила хутром і до моря не ходила. На момент становлення Московії як держави, вона навіть не мала виходу до моря. Балтику контролювала Швеція. Чорне море — Кримський хан і Османська імперія. Торговельні шляхи до Москви йшли або через степ, або по кризі північних рік. У результаті:
Технологічна стагнація — відсутність верфей, навігації та морської торгівлі позбавляли країну стимулів до механіки, картографії, банківської справи.
Соціальна піраміда — замість міського купецтва виросло служиле дворянство, добробут якого тримався на рабській експлуатації селян.
Політична форма — лише після того, як цар-самозванець Іван IV, він же Грозний, продав країну Англії, а точніше — венеційським купцям, що діяли в тіні англійської корони (“Московська компанія”), і створив опричнину як військову корпорацію, відтворивши монгольські тамги й ярлики, — Москва почала дрейфувати в бік технологічно розвинутого Заходу.
При цьому сучасники бачили в Москві лише “азійську деспотію” (Шарль де Пюльє, 1663).
Петро I: морське вікно без політичних дверей
Петро усвідомив, що без флоту Московія — вічна відстала околиця цивілізації. Тому він, перший із правителів Москви, особисто поїхав у метрополію просити ярлик на модернізацію або маринізацію Москви. Англія та Голландія підтримали проєкт Петра, і, слідуючи первинному плану “вестернізації” Москви, закладеному ще у XV столітті тими ж венеційськими купцями, йому розписали графік дій.
Слідуючи цьому плану, Петро розпочав війну зі Швецією.
Відійшовши від мертвонародженої концепції “Третього Риму”, Петро в 1703 році заклав на річці Неві Другий Рим (або “Третю Венецію”) — Санкт-Петербург, багато в чому пародіюючи Венецію й Амстердам. Але столиця майбутньої імперії так і не стала республіканським центром. Деспотична модель, властива відсталим деспотіям, була збережена.
Цікаво, що перемога над морською державою — Швецією — не зробила саму Москву морською державою. Ця перемога зробила Британію володаркою морів, з яких Балтика була найважливішим для грабіжницького освоєння Сибіру.
У 1721 році Петро заснував Російську імперію зі столицею в Санкт-Петербурзі, значною мірою імітуючи Британську імперію, але з голландським прапором.
Попри завідомо марні зусилля Петра зробити з Московії морську державу, нічого ні в нього, ні в його нащадків не вийшло. Москва отримала морське вікно від Петра, але фундамент залишався континентальним — степовим і відсталим.
Практичний досвід і політичні ідеї
Таким чином, історія підтверджує: країни, розвиток яких був пов'язаний із морем, об'єднуючи зусилля багатьох, демонстрували найбільший прогрес. Зворотний приклад — “континентальні” монархії. Чи то Золота Орда, чи Московія — вони спиралися на землю й кінноту, а отже, культивували вертикаль влади, рабство, науковий, політичний і технологічний консерватизм.
Петро I намагався “перепрошити” систему, створивши північну портову столицю й Балтійський флот, але без демонтажу самої вертикалі — результат залишився половинчастим.
Історія підтверджує загальну логіку: там, де немає виходу до “великої води”, еліта воліє контролювати простір, а не відкривати горизонти.
Щоби зробити крок у космос, однієї волі “государя” недостатньо — потрібна політична модель “правління багатьох”, здатна перетворити відкрите середовище на поле співпраці, а не на зону данини. Якщо людство ставить перед собою мету “вийти в космос”, воно має черпати сили не з політичної волі одного правителя, а з підтримки й співробітництва багатьох. Лише об’єднавши знання, технології та ресурси, люди зможуть подолати новий безмежний горизонт.
