Недовіра, зневага до власної національної культури є ознакою відчуженості влади від україн­ської нації, від її перспективи

Я просто промовчу... І просто звернусь до вас з проханням прочитати промову, з якою виступив на Парламентських слуханнях "Духовна криза суспільства і шляхи її подолання" МОВЧАН П.М. - перший заступник голови Комітету Верховної Ради України з питань культури і духовності (багатомандатний загальнодержавний виборчий округ, “Блок Віктора Ющенка “Наша Україна”). 

"Шановний Геннадію Андрійовичу! Шановні колеги! Шановні учасники парламентських слухань! Проблема, яку ми розглядаємо сьогодні, не є вузьколокальною, хоча має, без сумніву, свою специфіку, і до неї прилучаються суто українські чинники, ті, що цю духовну кризу суспільства роблять не лише національною, а й суттєво поглибленою на тлі загальносвітової духовної кризи.

Ще в 1995 році в 11-й енцикліці Папа Іван Павло II зазначав, що “держави Західного світу зрадили своїм демократичним принципам і рухаються в бік тоталітаризму, а демократія стала всього лише міфом та прикриттям аморальності”.

У своєму слові я змушений не лише вдаватися до гострих інвектив на адресу існуючого режиму в Україні, який спричинився до катастрофічного духовного стану суспільства, а й торкнутися ідеології Нового часу, ціннісних його установок та парадигм. Усі ми є свідками фатальної кризи цивілізаційної моделі та вичер­паності історичного часу.

Зникли з обрію химерні марева щастя для людства, мрії про “суспільство загального благополуччя та духовного піднесення”. Новий світогляд поступово виокреслюється не як оптимістична схема майбутнього, а як своєрідна “ідея фікс”, в якій усе менше безпеки, соціальної справедливості, свободи і рівних можли­востей.

Демократичні принципи, що оголошувалися панацеєю від усіх суспільних проблем, спричинилися до появи різнопоясових політичних химер, таких як керована демократія або авторитарна демократія, переростаючи в квазідемократію Акціонерного Товариства Закритого Типу, яка фактично функціонує останнє десятиріччя в Україні, або ж у “ліберальну імперськість”, що поступово набирає сили в сусідній Росії, набуваючи все ширшого контролю над суспільними процесами.

Якщо духовна криза сучасної цивілізації є наслідком дехристиянізації та все глибшої прагматизації суспільної свідо­мості, то в Україні культурне підґрунтя зазнає руйнувань через усе відчутнішу денаціоналізацію всіх сфер національного буття, через що втрачається історична перспектива нації, звужується її звичний ландшафт. Держава, а відтак і все суспільство, стають безпер­спективними, якщо втрачаються цементуючі начала: мова, культура, історія, релігійні інституції.

Не прийшовши до тями після тривалочасного шоку комідео­логії, український національний організм зазнав чергового удару з   боку все посилюваного процесу прагматизації, утилітарності та вестернізації. На зміну християнським цінностям, які все-таки ферментували суспільство і за радянської доби, прийшов сурогат масової культури у вигляді рекламних роликів, трилерів, бойови­ків, попси, дешевого чтива, порнухи, чорнухи і всілякої чортівні.

Антиприродний статус цивілізації неодмінно передбачає відсутність історичної пам’яті. “Кум” і “селітра” покликані разом з кавунами, кіньми і дороговказом змінити напрям нашого мислення: “Е-е-е, я знаю, куди по селітру”. Історична категорія існує у вигляді своєрідної травестійної стилістики: пиво “Сармат”, як будь-яке інше, скажімо, “Чернігівське”, разом з братами Кличками, котрі опанували європейські мови, але не свою батьківську, стають фішками щастя, яке досяжне вже нині — відкоркуй лише пляшку.

Духом святковості наповнені не лише 365 днів, а й кожна година: вмикай будь-який телеканал, і ти матимеш свято зустрічі з “тампаксами”, “діролом”, шампунем, пральним порошком, зуб­ною пастою, милом, з людьми року, товаром місяця, політиком тижня і відчуттям “вічного” щастя, що тобі випало жити саме в цій країні, з цією владою.

То неважливо, що за межами України вже близько 7 мільйо­нів найбідніших, найспритніших, найвимогливіших і водночас — безперспективних тут, де немає роботи, немає надії придбати житло, сподівання, що можна, вивчивши своїх дітей, їх праце­влаштувати. То неважливо, що близько півмільйона нашого най­кращого цвіту, майбутніх матерів, розпродані по європейських борделях, що число наркоманів збільшується щогодини, що кіль­кість дітей-безбатченків і безпритульних перевищує всі мислимі і повоєнні наслідки. І ми вже перестали здригатися, коли “Магнолія” (подумайте, яке поетичне слово!) розповідає нам про тих підлітків, які заповнили всі мегаполісні шпарини.

“Камо грядеши?” — питали ми раніше. Тепер народ запитує: “Допоки?”.

Римський клуб, прогнозуючи, рекомендував демографічний оптимум для України в 25 мільйонів, отже, є ще ресурс: 47 мінус 25 — 22 мільйони. А це значить, що кожен чи не другий у нашій Україні — зайвий. Доки?

Доки терпіти всю цю вакханалію, всі ці забави в “державо­творення” і в “демократичні процеси” та реформи: політичні, економічні, адміністративні, конституційні?!

Щовечора хліборобська Україна занурюється в темряву. Сільські клуби зруйновані, амбулаторій і лікарень немає. Востаннє в сільські та шкільні бібліотеки книжки надходили десять років тому. Дротове радіо давно перетрухло, телебачення стає розкіш­шю для села. Доки будуть люди заливатися самогонкою, отруюва­тися різними артемідівськими сурогатами та “благими” напоями? Хто відверне цю катастрофу, що валом котиться по нашій багатій землі?

У містах же, великих та малих, де найбільше сконцентровано знедоленого люду, де можуть вбити заради п’яти гривень, де смітники перефільтровуються людиноподібними істотами, теле­канали безперестанку насичують пенсіонерів “достатками”, ком­фортом італійських меблів, гарантують захист, живлять їх без­проблемним оптимізмом разом із ванними “джакузі” та масаж­ними кріслами. При цьому у віртуальному світі ступінь зубожіння немовби не впливає на духовний стан людини: твоя знедоленість — звичайна соціальна норма, яка виправдовується перехід­ним періодом від партноменклатурності до капіталістичного ста­тусу ділової, успішної ясновельможності.

Релігія безпроблемного оптимізму вимагає своєї щоденної літургії успіху і благополуччя. Для цього ж існують нічні клуби, салони краси, казино, свої закриті відпочинкові зони, свої ордени, свої розпізнавальні знаки, скажімо, ліцей “п’ять зірок”, свої звання на зразок призабутого вже “шевальє”.

Тонка соціальна тканина може ось-ось розірватися. Це від­чувають і розуміють ті, хто збудував життя для вузького кола “своїх”, тому й переганяють кошти на рахунки євробанків в оф­шорних зонах, а дітей відправляють на навчання до Оксфордів і залишають там. Вони, володарі, відчувають крихкість цього світоладу, тому і вдаються до агресивного наголосу: самі вину­ваті, самі заробляйте, ви — історично безперспективні, одним словом, “ізгої” у власній батьківщині.

Може, доречно пригадати, як опинилися господарі північно­американських земель у резервації? Або як у них відбирали мову, культуру, а за тим — землю з усіма родовищами?

Тому розмова про духовну кризу, ініціатором якої я є, у мене особисто поєднується з українською перспективою в добу глоба­лізації, яка, як ми пересвідчилися, утверджує свій власний істо­ричний і соціально-культурний ландшафт, де національне вино­ситься за дужки історичного контексту, а установлена соціально-правова ієрархія, що визначилася протягом згаданого десяти­річчя, загрожує узаконитися навіки, як за часів давньої Еллади чи Давнього Риму, де паралельно існували два світи — патриціїв та рабів. Ця еклектична, неврівноважена і почасти космополітична конструкція прагне утвердитися назавжди, прикувавши суспільну увагу до трьох сцен (конів) театральних - президентського, урядового та парламентського, в той час як за її лаштунками веде свій спектакль анонімна економічна влада.

Українська культура і її моральні засади формувалися протягом тривалих віків. Синкретизм її полягає в неподільності Істини, Краси і Добра, тобто тих категорій, які нині активно виносяться за дужки, офіруються постіндустрійному спожива­цькому суспільству, якому послідовно нав’язують новий критерій успіху. Руйнівна сила антикультури, антитрадицій, антидуховності може згодом стати незворотною, якщо не відновимо моральні фільтри, котрі відокремлюють Боже від сатанинського.

Чи спроможна українська культура, як чи не єдиний чинник, що забезпечує духовний ресурс, вдруге після 20-х років минулого сторіччя зробити прорив, коли стартові матеріальні та духовні умови погіршилися, а критерії відбору розмилися?

Ми знаємо з історії, що з дна відчаю та невігластва знімалися на поверхню цілі материки світла, що опромінювали людей, а не заганяли їх у пацючі нори звиродніння. Ми успад­кували великі духовні набутки, котрі необхідно актуалізувати. Потрібна загальнонаціональна робота з відродження національних ідеалів, відновлення суверенітету морального клімату в суспіль­стві, а це можливо лише за умови зміни існуючої влади, яка і сформувала на всьому просторі України атмосферу безпросвіт­ності та приреченості на існування, а не повносущного життя.

Україні необхідно якнайскоріше розлучитися з тоталіта­ризмом та технократизмом як зворотним боком однієї і вже вчорашньої медалі. Технократична домінанта перетворила держа­ву в одне підприємство, в суцільний “Южмаш”, який керується принципом жорсткого “єдиноначалія”, підтвердженням чому є останнє звільнення Генерального прокурора. Політичний моноло­гізм влади, успадкований від радянщини, не виносить на дух будь-яку опозиційність, — і це є дорогою до самосуду, до суспіль­них потрясінь та ще більшої духовної деградації.

Незважаючи на всі зусилля власників національного капіталу та, відповідно, засобів масової інформації, національна свідомість усупереч титанічним зусиллям “корчмаринських” та “джандурових” в останні роки дещо зміцніла, активізувалася, про що свідчать вибори 2002 року. Політична верхівка влади, що в переважній більшості вийшла з совковської дрімучості, була відчужена і зали­шається відчуженою від національної культури, від гуманістичного життєтворення, від високої моралі, що єдино спроможна транс­формувати національні цінності в політичну волю.

Українська культура спроможна стати суттєвим корелянтом суспільно-політичних процесів. Недовіра, зневага до власної національної культури є ознакою відчуженості влади від україн­ської нації, від її перспективи. Більше того, вона, влада, прагне змінити український культурний генотип, вилучаючи з нього саме національну складову, прищеплюючи йому етику “безчуттєвої корисності” та соціального автоматизму. “Гроші не пахнуть”... Тому можна співати і чужих пісень, можна без угаву кпити з національних традицій, національних героїв, національного пан­теону, з усього комплексу вітчизняних культурних заповітів, атаку­ючи маскультом юні душі, витравлюючи з них джерела мораль­ного наснаження.

Вітчизняна освіта також через чуже слово намагається “охолодити”, остудити ціннісно ангажовану особистість, вилучити з неї моральний кристал, що може спричинити до загально­суспільного вибуху асоціальних стихій. Духовна анемія і понижен­ня моральної температури можуть давати лише духовне здичавін­ня, всеруйнівний цинізм. Культурно-ціннісне роззброєння україн­ців, яке триває досі, створює культурний вакуум, з якого може постати лише перманентна “кримінальна революція” з супутнім варварством, що вже мало місце у вітчизняній історії.

Масована деформація ціннісних орієнтирів, пониження рівня національних авторитетів, ослаблення культурних генотипів — шлях до потрясінь. Культура не може бути служкою одного лише типу свідомості — корисливого, цинічного і чужого загалу. Так само не можна зводити культуру до моралі успіху, вона перед­бачає присутність інших, альтернативних кодів, практик, напрямів, як і політика. Якщо скоро скінчиться цей свавільний, анти­національний, грабіжницький шок, почнеться стрімке долання духовної кризи, українська свічка не згасне на європейських протягах, навпаки — горітиме рівно та всеочисно.

Незважаючи на відкриття нових церков, храмів, релігійна свідомість згасає набагато інтенсивніше, аніж за часів радянщини, що є також наслідком великого економічного, політичного, інфор­маційного та маскультівського терору, що триває вже стільки років. Тому питання “доки?” не знімається з порядку денного ані перед старшим, ані перед новим поколінням, яке, я переконаний, буде активніше шукати відповіді, аніж ми.

Зрозуміла всім річ, що без альтернативного прочитання майбутнього з існуючим станом речей погодитися неможливо. Ігноруючи ці проблеми, можна лише перетворити феноменологію протесту в згущену політичну силу, яка розірве державний механізм. І це не просто застереження, це — насамперед розуміння того, що “культура смерті”, яка накидається суспільству, може породити лише страх, що є підґрунтям будь-якого тоталітаризму.

Абсолютизуючи лише матеріальне, перетворюючи культуру на прислужницю бізнес-еліти, ми ніколи не здолаємо духовного здичавіння суспільства. Закони ринку слугують лише вузькому колу людей, котрі зацікавлені і в безробітті (бо можна засто­совувати виборчі технології: один голос — один долар), і в без­духовності (депресивне суспільство найбільш кероване). Безро­біття використовується як стимул керованості і збивання хвилі протестності, а мрія про виграш у лото стає для людини най­заповітнішою.

Комуністичний лад замінено грошовим, при якому пачка морозива на довиборах або кіло гречки принижену людину опускає до абсолютної безнадії. Якщо ще донедавна у нас домінували духовні цінності, то нині стають домінуючими інтереси. У довготривалій християнській цивілізації, до якої належить Україна, існувала тріада: людина — світ — Бог. У маскультурі, яка накинута нам, дві останні категорії знімаються. Зміщуються часи, втрачається потяг до великих змістів буття і пошуків його сенсу. І вже кліпмейкери формують “кліпову” свідомість як самостійну універсальність. І вже дооформлюється альтернатива християн­ській цивілізації, де відсутні і співчуття, і спожаління, і порядність, і сумлінність, і любов до сім’ї, до батьків, до свого роду-племені, до своєї землі, до своєї батьківщини.

І знову виникає питання: допоки? До яких меж? Чи можна зберегти особистість за умов тотального панування зла, в хаосі пристрастей, ситуації політичної розокремленості? Чи знову настають часи катакомбного порятунку духу?

Я зумисне не даю попунктних рекомендацій, оскільки усві­домлюю, що вони не будуть виконані. Як не виконуються постанови попередніх парламентських слухань. Як з вини чиновництва в Міністерстві культури і мистецтв не виконується Закон про Державний бюджет України на 2003 рік, де закладено жалюгідні копійки на розвиток та функціонування української мови. Як не припиняються інсинуації навколо Національної спілки письменників України. Як не припиняється агресія влади проти Київського патріархату. Як не зупиняється захоплення корпусів у Києво-Печерському заповіднику. Як не, не, не!.. Включно з дешевими провокаціями проти “Нашої України” у Харкові, Білій Церкві, Луганську, Донецьку, Львові. Тут, напевне, потрібні вже інші аргументи. І ми їх дочекаємося, якщо не змінимо правила гри."

Дуже хочеться почути ваші думки, друзі! Чи може щось змінилось? Якщо ні - то що варто робити і негайно? Буду безмежно вдячний за відгуки.