Приватизація безпеки: як українські надра стали акціями виживання

Тридцятого квітня 2025 року в Вашингтоні було підписано документ, який змінив саму природу відносин між Україною та Сполученими Штатами. Угода про створення спільного інвестиційного фонду реконструкції перетворила військову допомогу на комерційну трансакцію, а українські надра — на заставу виживання держави. За офіційною риторикою про партнерство та взаємну вигоду стояла проста реальність: Вашингтон поставив Київ перед вибором між втратою частини економічного суверенітету та втратою держави взагалі.

Історія цієї угоди почалася не в квітні, а двома місяцями раніше. Двадцять восьмого лютого президент Трамп влаштував Володимиру Зеленському те, що американські дипломати потім обережно називали "складною розмовою" в Овальному кабінеті. Трамп вимагав повернення 350 мільярдів доларів, які США нібито витратили на Україну. Дані Пентагону показували інші цифри — 182,8 мільярда на грудень 2024 року. Різниця в 167 мільярдів існувала лише в риториці Білого дому, але саме ця віртуальна сума стала основою для вимог про доступ до українських ресурсів.

Зеленський опирався. Він розумів просту річ: якщо Україна віддасть права на надра без твердих гарантій безпеки, наступна російська атака перетворить ці активи на трофей для Москви. Передати контроль над ресурсами зараз означало винагородити майбутню агресію. Переговори зайшли в глухий кут. У березні Вашингтон призупинив постачання розвідувальних даних та окремих категорій озброєння. Європейські столиці нервово стежили за розвитком ситуації.

Прорив стався в неочікуваному місці. Двадцять шостого квітня, на полях похорону Папи Франциска, Трамп і Зеленський провели п'ятнадцятихвилинну розмову без свідків та радників. Віце-президент Джей Ді Венс, якого українська сторона вважала занадто м'яким до Москви, залишився в готелі. У тиші собору Святого Петра двоє лідерів домовилися про формулу, яка врятувала відносини: Україна отримує відновлену військову підтримку в обмін на частку в доходах від майбутньої розробки надр.

Механіка угоди виглядає як гібрид інвестиційного фонду та компенсаційної схеми. Україна направляє в спільний фонд половину роялті та ліцензійних платежів від п'ятдесяти п'яти видів критичних мінералів, нафти та газу. США вкладають не тільки гроші, а й вартість військової допомоги — кожна партія зброї, кожна система ППО тепер рахується як внесок Вашингтона в капітал фонду. Це створює нову реальність: американські інвестори стають кровно зацікавленими в захисті українських територій, бо втрата родовищ означає втрату їхніх майбутніх прибутків.

Фонд звільнений від українських податків. Державний бюджет втрачає прямі надходження, які могли б піти на освіту, медицину чи інфраструктуру. Натомість Україна отримує доступ до західного капіталу та технологій, які без цієї угоди просто не прийшли б у зону активних бойових дій.

Перші практичні результати з'явилися швидко. У січні 2026 року консорціум TechMet та The Rock Holdings виграв тендер на розробку літієвого родовища Добра в Кіровоградській області. Інвестиційні зобов'язання становили 179 мільйонів доларів — 12 мільйонів на розвідку та 167 мільйонів на видобуток. Для родовища, яке може забезпечити 20 відсотків потреб європейського ринку акумуляторів до 2030 року, це мінімальна ціна входу. TechMet на 50 відсотків належить американському урядові через Міжнародну фінансову корпорацію розвитку. У складі консорціуму — Рональд Лаудер, спадкоємець імперії Estée Lauder та давній приятель Дональда Трампа. Стратегічні активи України переходять до структур, пов'язаних з верхівкою американської адміністрації.

Найбільш суперечливою виглядає історія з Velta Holding. Ця українська компанія контролює близько двох відсотків світового ринку титанової сировини та володіє запатентованою технологією, яка може здешевити виробництво титану в три-чотири рази. Український інститут майбутнього оцінював потенційний внесок титанової галузі у ВВП за сценарієм прориву в 100 мільярдів доларів протягом десяти років. У січні 2026 року Australian European Lithium викупила 100 відсотків Velta за пакет власних акцій вартістю 32-33 мільйони доларів.

Це не помилка в цифрах. Компанія з технологією, здатною змінити світовий ринок титану, була продана за суму, яку середня американська корпорація витрачає на маркетинговий бюджет за квартал. Офіційна версія говорить про стратегічну інтеграцію до західних ланцюгів постачання та доступ до міжнародних ринків капіталу через лістинг на австралійській біржі. Реальна версія простіша: Velta потребувала політичного дах з Вашингтона більше, ніж справедливої ринкової ціни.

За цією угодою стоїть технологія Velta Ti Process, яка обіцяє революцію в металургії. Традиційний метод Кролла, який використовується з 1940-х років, перетворює руду на тетрахлорид титану через енергоємний та екологічно брудний процес. Українська розробка дозволяє отримувати високоякісний титановий порошок безпосередньо з ільменітового концентрату. Енергоємність падає на 50 відсотків, собівартість знижується в три-чотири рази, а вуглецевий слід відповідає критеріям зеленої металургії. Найголовніше — коефіцієнт використання матеріалу покращується з 10:1 до 1,5:1. Замість десяти кілограмів титанової губки для однієї деталі потрібно лише півтора кілограма порошку.

Це відкриває шлях до масового використання титану в 3D-друці. Вартість готової деталі може впасти на 50-65 відсотків. Титан почне витісняти алюміній та нержавіючу сталь в автомобілебудуванні та цивільному будівництві. Ринок оцінюється в сотні мільярдів доларів.

Для Вашингтона ця технологія вирішує критичну проблему. Сполучені Штати імпортують понад 95 відсотків титанової губки. Значна частина до війни надходила з Росії через корпорацію ВСМПО-Ависма. Один винищувач F-35 потребує 41 тонну титану, F-22 Raptor складається з титану на 39 відсотків. Санкції проти російського титану створювали ризик колапсу для аерокосмічної галузі. Українська альтернатива знімає цю загрозу та дозволяє Заходу остаточно закрити лазівки в санкційному режимі.

Росія втрачає головний важіль тиску на західну авіацію. До війни Airbus отримував до 60 відсотків титану від ВСМПО-Ависма, Boeing — до 35-40 відсотків. Титан довго залишався поза санкціями через "логістичну неможливість" його заміни. Американські інвестиції в Україну створюють реальну альтернативу.

Китай також програє. До 2030 року українські літієві родовища можуть забезпечити до 20 відсотків потреб європейського ринку акумуляторів для електромобілів. Це послаблює китайські позиції в Європі та знижує залежність від пекінського контролю над ланцюгами постачання критичних мінералів.

Європейський Союз ризикує опинитися в ролі молодшого партнера. Попри публічну підтримку України з боку Макрона та Шольца, преференційні умови для американських компаній можуть призвести до ситуації, коли європейські авіабудівники купуватимуть український титан через американських посередників. Концепція стратегічної автономії ЄС розбивається об реальність американського домінування в доступі до ресурсів.

Реалізація угоди стикається з суворою реальністю війни. Близько 40 відсотків критичних мінералів України знаходяться на окупованих територіях або поблизу лінії фронту. Два з чотирьох найбільших літієвих родовищ недоступні для західних компаній. Україна втратила майже половину генеруючих потужностей через російські удари 2024-2025 років. Видобуток та переробка мінералів споживають близько 15 відсотків світової електроенергії. Без відновлення стабільного енергопостачання амбітні плани залишаться на папері.

Існує також ризик правової нестабільності. Угода має бути ратифікована Верховною Радою як міжнародний договір з пріоритетом над національним законодавством. Будь-яка зміна політичного курсу в Києві чи Вашингтоні може поставити під загрозу гарантії інвесторам. Саме тому угода включає пункт про стабілізаційний правовий режим, який забороняє Україні використовувати внутрішнє право як виправдання для невиконання інвестиційних зобов'язань.

Те, що сталося між квітнем 2025 та січнем 2026 року, можна назвати приватизацією безпеки України. Мінеральна угода стала не просто економічним договором, а формою забезпечення довгострокових гарантій виживання через пряму фінансову зацікавленість американських еліт та транснаціональних корпорацій.

Українська земля та її надра стали заставою для повернення США в активну фазу підтримки. Участь фігур калібру Рональда Лаудера та інституційна підтримка Міжнародної фінансової корпорації розвитку перетворюють українські кар'єри на неприкасаємі об'єкти для російських ракет. Не через гуманітарні міркування, а через їхню приналежність до активів майбутніх прибутків західних інвесторів.

Головна ціна цієї угоди — передача значної частки майбутнього економічного суверенітету в обмін на виживання держави в теперішньому. Програш вимірюється сотнями мільярдів потенційного доходу, який тепер ділитиметься з американськими партнерами. Переможцями стають ті, хто зумів конвертувати геополітичний ризик у технологічну перевагу. Головний переможець — це не Україна й не США, а нова модель відносин, де безпека держави забезпечується не союзницькими зобов'язаннями, а балансовими звітами корпорацій.

Питання не в тому, чи була ця угода правильною. Питання в тому, чи мала Україна взагалі вибір.