Публічне слово і втеча від відповідальності: кейс-аналіз журналістських практик

Журналістика як професія заснована не лише на майстерності передачі фактів, а на суспільному договорі довіри. У сучасному медійному середовищі дедалі частіше фіксуються приклади, коли журналісти та публічні медіаперсони уникають відповідальності за власні висловлювання. Це явище не є ані новим, ані маргінальним: воно відображає глибшу ерозію професійних стандартів і загрозу інституційній довірі до журналістики як публічного інституту. Нижче розглянуто п’ять типових кейсів, які ілюструють стратегії уникнення відповідальності за публічні висловлювання.

Кейс 1. "Це був не мій пост, а фейковий скріншот"

Ситуація:

• У 2022 році один із політичних оглядачів опублікував у Facebook образливий допис щодо громадської діячки, натякаючи на її «зв’язки з ворогом». Після поширення скріншота журналіст спершу мовчав, а потім заявив, що це фейк.

Контраргументи:

• пост був заскрінений до видалення;
• стилістика відповідала попередній риториці автора;
• скріншот підтвердили кілька незалежних джерел.

Реакція:

• Жодного публічного вибачення. Редакція дистанціювалась, посилаючись на приватний статус допису.

Висновок:

• Риторика заперечення навіть за наявності доказів — спроба підважити довіру до фактології через сумнів у доказах.

Кейс 2. "Це не журналістика, це мій особистий Telegram"

Ситуація:

• Редактор одного з антикорупційних ЗМІ веде Telegram-канал, де публікує недостовірні чутки, образи та інсинуації. На закиди реагує твердженням, що це — особистий простір.

Контекст:

Канал використовує:

• логотип медіа;
• стиль офіційних публікацій;
• «зливи», які згодом з’являються в офіційних матеріалах.

Висновок:

• Приватна платформа виконує функцію редакційного впливу без відповідальності. Розмивається межа між приватним і професійним мовленням.

Кейс 3. "Це не я, це помічник"

Ситуація:

• Редакторка відомого розслідувального проєкту опублікувала дискримінаційний допис щодо ЛГБТ. Після хвилі критики заявила, що сторінкою керує її команда.

Проблема:

• сторінка від її імені;
• використовується для офіційної комунікації з донорами;
• відсутня внутрішня перевірка.

Реакція спільноти:

• Полярна. Частина виправдовує «людським фактором», інші вбачають подвійні стандарти.

Висновок:

• Колективне авторство як інструмент розмивання особистої відповідальності за професійне мовлення.

Кейс 4. "Це особиста думка — я маю право"

Ситуація:

• Відомий воєнкор поширив непідтверджену інформацію про зраду посадовця Міноборони. Послався на «джерела в СБУ», які не були названі. Після офіційного спростування заявив, що висловлював свою особисту думку.

Наслідки:

• підрив довіри до редакції;
• неможливість виданню публічно відмежуватись без визнання провини.

Етична дилема:

• Межа між свободою висловлювання і журналістським обов’язком перевірки.

Кейс 5. "Я не можу ні підтвердити, ні спростувати"

Ситуація:

Журналіст, якого публічно асоціюють із певною сторінкою в соцмережі, після публікації спірного контенту заявляє:

«Я не можу ні підтвердити, ні спростувати цього факту, бо позивач не довів, що ця сторінка належить мені».

Аналіз:

• Юридично: це апеляція до формальної відсутності доведеного зв’язку.
• Риторично: ухилення від відповідальності через відсутність прямого заперечення.
• Професійно: сторінка має всі ознаки належності (ім’я, стиль, поведінка).

Правова практика:

• Суди в Україні (наприклад, справа № 640/18254/20) визнають профілі у Facebook такими, що належать особі, навіть без верифікації, якщо є сукупність ідентифікаційних ознак.

Висновок:

• Це не нейтральна відповідь, а механізм дезактивації публічної відповідальності. Вона нагадує практики державної дезінформації, де відповідальність відкидається без прямого заперечення.

Поведінкова модель: журналіст як гібридний мовник

Таким чином

• Журналістика — це не лише ремесло, а публічна інституція, яка вимагає відповідальності за слово.
• Усі платформи публічного мовлення — незалежно від формату — є простором відповідальності, якщо вони виконують інституційну функцію.
• Формули ухилення на кшталт «це не я» чи «доведіть» — відтворюють механізми, які журналістика колись викривала у владі.
• Професія втрачає етичну цілісність, якщо засуджує маніпуляцію з боку інших, але дозволяє собі те саме — лише у дрібнішому масштабі.

Публічне слово → Авторство → Відповідальність — інакше журналістика перестає бути професією і стає безадресним мовленням у порожнечі.