Парадокс відповідальності: про журналістську етику і подвійні стандарти
"Це не я"
Коли у березні 2014 року, на вулицях Криму з’явилися "ввічливі люди" — озброєні військові без розпізнавальних знаків, а Путін відверто збрехав, заперечуючи участь Росії у військовій операцій проти України:
"Форму можна купити в будь-якому магазині, це не наші військові. Форма є у вільному продажу".
Світова журналістика вибухнула. Путіна визнали символом політичного цинізму, а подальше публічне нагородження російських військових лише підтвердило штучність і зумисність його брехні. Жодне авторитетне видання від BBC до NYT тоді не підтримало брехню Путіна, і не дозволило собі грати у "нейтральність". Всі знали: Росія - агресор. І всі розуміли, навіщо Путін бреше.
Таким чином було встановлено етичну та фактологічну рамку: брехня, якщо вона має політичні наслідки, — це не лише неправда, а інструмент агресії, а отже — злочин, що має бути публічно ідентифікований, викритий і засуджений.
Цей принцип, здавалося б, мав би стати універсальним. Але...
Журналістика і тягар власної публічності
Однак парадокс полягає в тому, що ті самі журналісти, які — абсолютно обґрунтовано — засуджували кремлівську дезінформацію як форму політичного насильства, у випадках, що стосуються власної публічної діяльності, неодноразово демонстрували готовність діяти за тим самим принципом, який вони колись відкинули.
Поширення образливих або маніпулятивних тверджень у соціальних мережах, заклики до дискримінації, участь у кампаніях публічного тиску або дискредитації — усе це дедалі частіше супроводжується спробами уникнути відповідальності через формулу:
- "Це особиста думка",
- "Це не пов’язано з професійною діяльністю",
- "Доведіть, що це мій акаунт",
- "Доведіть, що це писав я".
- "Не можу ні підтвердити, ні спростувати"...
Формально це все виглядає як апеляція до принципу презумпції невинуватості. Але по суті — відтворення тієї ж логіки, що й у випадку заяв Путіна про “ввічливих людей” у Криму: коли все очевидно, але “нічого не доведено”.
Правда як функція відповідальності
Журналістика, особливо в умовах гібридних воєн, інформаційних кампаній і підривної пропаганди, базується на принципі персональної відповідальності за публічне слово. Авторство — це не технічний підпис. Це акт публічного зобов’язання нести наслідки за сказане.
Спростовуючи пропаганду, журналісти діють як арбітри публічної правди. Але ця функція можлива лише за умови симетричної відповідальності: якщо ми вимагаємо від Путіна не брехати, то маємо бути готові визнавати власні слова своїми.
В іншому випадку журналістика перестає бути інституцією і перетворюється на інструмент — неважливо, чиїх інтересів.
Етична непослідовність як форма девальвації професії
Сучасна ситуація, в якій журналіст може поширювати дезінформацію або мову ворожнечі під власним іменем у Facebook, а потім стверджувати, що це “приватна думка” і “не журналістська діяльність”, є небезпечною не лише через моральний аспект. Вона підриває суспільну довіру до професії як такої.
Знецінення авторства, розмивання меж між особистим і публічним, між редакційним і приватним — усе це сприяє створенню атмосфери безвідповідального мовлення, в якій слово перестає бути зобов’язанням і перетворюється на транзакцію.
Подвійні стандарти як виклик для журналістської культури
У критичні моменти історії журналістика зобов’язана бути послідовною. Неможливо водночас вимагати відповідальності від політиків, пропагандистів і державних лідерів — і водночас дозволяти собі чи колегам діяти за тими ж самими схемами, які ми засуджуємо в інших.
Професійна етика не є зовнішньою декларацією. Вона проявляється саме тоді, коли мова йде не про “інших”, а про себе.
Якщо публічне слово більше не зобов’язує, журналістика втрачає сенс.
Публічне слово як юридичний і професійний акт: що означає відповідальність журналіста у цифрову епоху
Авторство як правова і професійна категорія
В епоху цифрових медіа межа між особистим висловлюванням і журналістським висловом значно розмилася. Але це не скасовує базового принципу: якщо публічна комунікація здійснюється від імені ідентифікованої особи, вона з юридичного погляду може кваліфікуватися як публічне висловлювання з потенційною відповідальністю.
У випадку журналіста, ця відповідальність — подвійна:
правова (цивільно-правова або, в окремих випадках, кримінальна);
етична (згідно з Кодексом етики українського журналіста).
Особистий профіль у Facebook, Telegram або X, якщо він публічно підписаний і виконує роль майданчика впливу, не може вважатись приватним простором, позбавленим зобов’язань, — саме через силу і статус мовця.
Кодекс етики журналіста: персональне авторство — не фігура мови
Згідно з пунктами 4 і 6 Кодексу етики українського журналіста, журналіст:
«Має відокремлювати факти від коментарів і не поширювати необґрунтовані звинувачення»
«Не повинен приховувати важливу інформацію чи перекручувати факти»
Але головне — пункт 2:
«Журналіст несе відповідальність за достовірність, точність і доброчесність поширеної інформації — незалежно від формату».
Це означає, що не має значення, де поширено думку — на шпальтах видання чи у Facebook Stories. Якщо вона поширена від імені журналіста, вона підпадає під етичну відповідальність.
Проблема "непідписаних" каналів і Telegram-гібридів
Окрему складність становлять так звані “анонімні” або “редакційні” канали, що контролюються або адмініструються журналістами — але без чітко зазначеного авторства. Проблема тут не лише етична, а й структурно-репутаційна:
– коли журналіст бере участь у веденні анонімного каналу, що поширює маніпуляції або образливі пости, і водночас відмовляється визнати причетність — він відтворює логіку пропагандистського прикриття, де завжди “ніхто не винен”.
Згідно з міжнародними стандартами (наприклад, EJN – Ethical Journalism Network), анонімне мовлення не звільняє журналіста від професійної відповідальності, якщо його авторство може бути обґрунтовано встановлене або якщо він має доступ до адміністрування каналу.
Юридична практика: чи можна довести авторство?
У цивільному судочинстві, включаючи справи про захист честі, гідності та ділової репутації, українська практика вже має прецеденти, де пости в соцмережах, зокрема з особистих сторінок журналістів, використовуються як доказ публічного поширення образливих або недостовірних тверджень.
Суд не вимагає ідеальної математичної достовірності — достатньо сукупності ознак, що дозволяють встановити:
обліковий запис належить відповідачеві;
відповідна особа мала контроль над контентом;
поширене висловлювання справді мало місце.
Профіль із реальним ім’ям, фото, прив’язкою до редакції — уже є сильною індикацією авторства. А якщо профіль активно використовується журналістом для поширення професійної інформації — відмова від відповідальності виглядає ще менш переконливою.
Висновок: відповідальність — умова довіри
У підсумку, журналіст не може мати одночасно:
– доступ до публічної сцени,
– імунітет від авторства,
– вимоги до інших,
– і відмову від відповідальності за себе.
Публічне мовлення — це завжди акт, що вимагає етичного володіння наслідками.
