Республіка проти імперії: чому Україна не є спадкоємицею московського стартапу

Почну з того, що Україна не буде імперією, і варто зрозуміти чому саме. Не через брак сили чи апетиту, а тому, що імперія і республіка це дві різні конструкції, зведені на протилежних принципах. Імперія це ієрархія, де центр панує над підкореними околицями, висмоктує з них ресурс і легітимність та тримає їх докупи силою і наднаціональним міфом про власну місію. Республіка це спільнота рівних громадян, які самі є джерелом влади, спільнота з межами, а не з безмежною спрагою поглинати чуже. Україна вийшла з козацької традиції виборної влади, і вся її історія це впертий опір ролі чужої околиці. У неї немає ні машини метрополії, ні підкорених народів, ні самої потреби когось підкоряти. Тому розмова про те, що Україна могла б стати імперією або вже колись "збудувала" чужу, це не питання бажання чи гордості. Це плутанина в самих поняттях.

Саме через цю плутанину мене насторожує елегантна ідея, яку чую дедалі частіше: мовляв, українці заснували Росію, збудували росіянам велич, отже маємо право на історичну компенсацію. Скажу прямо: ні. Нам не потрібен ні чужий міф, ні власний. Не потрібна імперія, переписана на наше ім'я. І найменше нам потрібно перетворювати власну історію на знаряддя в чужій грі.

Привід для розмови дав пост Павла Себастіяновича, людини, яку я глибоко поважаю. Лінія в нього вибудувана дотепно: українець, онук Мономаха Юрій Долгорукий заклав Москву; українець, волинянин митрополит Петро підняв її церковний статус; син українки Олени Глинської Іван Грозний проголосив царство. Отже весь "проєкт Росія" зладнали вихідці з наших земель, і ми маємо на нього права. Ефектно. І саме тому це пастка.

Бо щоб вимагати компенсацію за "стартап Московське князівство", треба спершу мовчки погодитися, що стартап узагалі був, що існувала безперервна лінія від Києва до Москви, що Київ Москві щось заповів і передав. Але це і є осердя московського міфу, той самий "один народ" і "спільна колиска", який я розбираю в "Міфах Третього Риму". Українська версія різниться від кремлівської лише напрямком стрілки: не "ми один народ, тому Україна російська", а "ми один народ, тому Росія українська". Стрілку розвернули, а міф лишили цілим. А коли все впирається в стрілку, перемагає не дотепніший родовід, а той, у кого більше танків.

Та зробімо те, чого досі ніхто в цій суперечці не зробив чесно. Якщо вже шукати тих, хто справді працював на Москву і власноруч її будував, назвімо їх поіменно. І починати доведеться не з міфічного Калити, а з людини, яка дала Москві найдорожче: готовий міф про саму себе.

Це Інокентій Гізель, архімандрит Києво-Печерської лаври. Саме в його лаврській друкарні 1674 року вийшов "Синопсис", перший друкований підручник історії, у якому вперше системно обґрунтували, що історія Великої, Малої і Білої Росії це єдина, неподільна спадщина московських царів. Не Москва вигадала собі родовід від Києва, його їй підніс київський архімандрит. "Синопсис" перевидавали десятки разів, він понад століття був чи не єдиним підручником, з якого і росіяни, і українці завчали, що вони "один народ". Ось де справжня цеглина в підмурку імперської ідентичності, і поклав її наш.

Далі Феофан Прокопович, киянин, вихованець Могилянки, головний ідеолог Петра I. Це він написав "Правду волі монаршої", богословське виправдання необмеженого самодержавства, і склав Духовний регламент, яким скасували патріаршество і перетворили церкву на департамент імперії. Це Стефан Яворський, який очолив російську церкву як місцеблюститель престолу. Це гетьман Іван Самойлович, за чийого сприяння Київську митрополію 1686 року підпорядкували Москві, відрізавши українську церкву від Константинополя. Це Олександр Безбородько з Глухова, нащадок козацької старшини, що доріс до канцлера імперії і кроїв її зовнішню політику, ту саму, яка ковтала сусідів. Це Віктор Кочубей, перший міністр внутрішніх справ, будівничий тієї поліцейської машини, від якої згодом задихатиметься і сама Україна. Це гетьман Іван Брюховецький, який Московськими статтями 1665 року сам впустив у Гетьманщину царських воєвод і царські податки.

І це не скінчилося у вісімнадцятому столітті. Радянську імперію піднімали ті самі десятки тисяч українських умів і військових: інженери, конструктори, маршали. Ракети, що зробили Москву наддержавою, креслив Сергій Корольов, народжений у Житомирі. Москва завжди мала кулак, але рідко мала голову. Голову їй раз у раз позичали інші, і чи не найчастіше наші.

І тут найважливіше спостереження, без якого вся картина розсипається. Свою міфологію Москва майже ніколи не писала сама. Її писали чужинці. "Синопсис" уклав Гізель, людина прусського походження, що осіла в Києві. Перші наукові історії Росії склали у вісімнадцятому столітті німці петербурзької Академії: Баєр, Міллер, Шльоцер, ті самі, що вивели норманську теорію, за якою навіть державність русам нібито принесли варяги. Регалії й саму ідею тяглості від Риму привезли греки й венеційці разом із Зоєю Палеолог. Куди не копни в підмурок російської величі, всюди натрапляєш на чужу руку. Своє в цій будівлі лише одне: вперте бажання вважати позичене власним.

Бо велич Москви позичена від першого каменя. Титул "цар", ярлик і модель влади дісталися від Орди й Сараю. Регалії з Візантії через Венецію. А сама ідея, що православне слов'янське царство може успадкувати Рим, уперше пролунала не в Москві і навіть не за старця Філофея. Її проголосили болгари ще в Преславі, де цар Симеон титулував себе царем болгар і ромеїв за шістсот років до московського "Третього Риму". Київ же Москві нічого не заповідав, бо Київ їй не спадкодавець, а жертва. Сакральності Києва Москва не успадкувала, вона її привласнила, нагородивши себе чином Русі, достоту як Константинополь колись присвоїв собі титул Нового Рима.

Звідси й відповідь панові Алфьорову, який пропонує написати історію так, ніби Росії не існувало. Так не можна. Сказати, що Москви не було, означає збрехати в дзеркальний бік і програти вдруге. Москва була і є, просто свого в ній майже немає. Придивімося, що роблять усі троє учасників цієї суперечки. Мединський боронить будівлю і підмальовує фасад. Алфьоров пропонує її знести й написати на тому місці чисту сторінку. Себастіянович пропонує перевести будівлю на наше ім'я. Один тримається за міф, другий воює з міфом, третій привласнює міф, але всі троє певні, що будівля справжня. У цьому їхня спільна помилка.

А висновок простий і несентиментальний. Історія не зброя, не трофей і не родовід для хвальби. Історія це знання. Знати, що тяглість Києва і Москви вигадав київський архімандрит, що наукову історію Росії написали німці, а її імперську адміністрацію значною мірою будували українці, корисніше за будь-яке гасло, бо це знання нікого не звеличує і нікому не лестить, зокрема й нам.

Нам не треба боротися з московським міфом, ліплячи у відповідь власний, бо власний міф бреше так само, лише лагідніше до нас. Нам не треба чужа імперія, перефарбована в наші кольори. Нам не треба взагалі ніяка імперія. І нам аж ніяк не треба пишатися тими, хто будував чужу. Зрадник, навіть найталановитіший, лишається зрадником, і місце йому не в пантеоні нації, а в переліку її втрат. Республіка не міряється з імперією тим, хто кого "заснував". Республіка просто знає правду про себе і про сусіда, і цього їй цілком достатньо.