Орендарі держави проти касти воїнів: якою Микола Карпюк бачив українську владу
19 вересня на Запорізькому напрямку загинув Микола Карпюк. Йому було 62 роки. На фронт він пішов тоді, коли жодна мобілізація його вже не стосувалася, коли ніхто в цій країні не мав права навіть натякнути, що він щось комусь винен. Людина, яку Росія засудила на 22 з половиною роки і тримала у Владимирському централі, яку "Меморіал" визнав політв'язнем, а Amnesty International назвала її процес пародією на правосуддя, повернулася в Україну 7 вересня 2019 року в обміні "35 на 35" - і повернулася не для того, щоб давати інтерв'ю про пережите. Вона повернулася, щоб піти в окоп. Співзасновник і начальник штабу УНА-УНСО, уродженець Великого Житина на Рівненщині, токар, журналіст, в'язень, солдат. Ось, власне, і вся біографія, і вона довша за біографії всіх тих, хто зараз пише про нього некрологи.
В пам'ять про Миколу мені чомусь здається доречним опублікувати те, про що ми з ним говорили в останній, як виявилося, нашій бесіді.
Мова йшла про його допис стосовно іспанської принцеси Леонор. Він був у захваті від того, що особа королівських кровей пішла служити в армію. Процитую:
ЛЕОНОР - принцеса, спадкоємиця трону Іспанії. Їй 20 років. Однак, вона уже пройшла серйозний військовий вишкіл. Військова академія в Сарагосі, Генеральна повітряна академія, Морська військова академія... Бо, монарх, як Лідер держави, нації, має бути ФАХОВИМ ВЕРХОВНИМ ГОЛОВНОКОМАНДУВАЧЕМ!
Такий порядок існує в усіх монархічних дворах Європи. У Великій Британії аристократія також проходить військовий вишкіл і тісно пов'язана з системою національної безпеки. Це - їх ОБОВ'ЯЗОК!
А що ж у нас, в Україні? Як наша "політична еліта" пов'язана з Обороною держави? НІЯК!!! За винятком десятка нардепів, котрі й зараз на службі в ЗСУ, майже всі "великі політики" уяви не мають, що таке війна, військо, військова служба. Проте, корчать із себе великих стратегів, а деякі ще й пхають свого носа у справи Генштабу, діяльність військових високопосадовців. Вкрай неприємно, а часто й огидно це бачити!
В Україні найактуальнішим питанням нашого буття постало формування ПРАВДИВОЇ ПОЛІТИЧНОЇ ЕЛІТИ НАЦІЇ. Якою вона має бути, хто повинен входити до її складу чітко описав Дмитро Донцов у своїй фундаментальній праці "Дух нашої давнини". Він визначив три головні характерні риси Еліти: МУДРІСТЬ, ШЛЯХЕТНІСТЬ, МУЖНІСТЬ.
А що у нас зараз, хто є більшістю теперішньої влади? Замість МУДРОСТІ - хитрувате лукавство; замість ШЛЯХЕТНОСТІ - ненаситна жага грошей і статків, замість МУЖНОСТІ - прагнення заховатися за спинами воїнів, або втеча за кордон.
Але ж, шановні УКРАЇНЦІ! Це МИ їх обирали, наділили владними повноваженнями!! Та й тепер ведемося на гарну демагогію "діячів", непомірні амбіції котрих дуже далекі від розуміння загальнонаціонального буття, нашої оборони, нашої перемоги.
Кілька слів про те, чим саме Микола був вражений, бо вишкіл спадкоємиці іспанського престолу справді виглядає не церемоніальним. Леонор пішла в Загальновійськову академію в Сарагосі у 17 років, у 2023-му. Потім була Військово-морська школа в Маріні і кілька місяців навчального плавання на вітрильнику "Хуан Себастьян Елькано". Потім, у вересні 2025-го, Генеральна академія повітряних і космічних сил у Сан-Хав'єрі, де 18 грудня вона сама підняла в повітря навчальний Pilatus PC-21. А влітку 2026-го, разом із півсотнею однокурсників із авіації, піхоти, флоту і Цивільної гвардії, вона склала іспити у школі парашутистів у Мурсії і отримала значок десантниці - першою з іспанської королівської родини, бо ні її батько Феліпе VI, ні дід Хуан Карлос I стрибків із парашутом у своєму вишколі не мали. Три роки, три роди військ, жодного натяку на "дитину при штабі". І все це - до того, як вона стане генерал-капітаном Збройних сил Іспанії, тобто верховною головнокомандувачкою, автоматично, самим фактом сходження на трон.
Тобто Микола був вражений тим, що в Україні жоден із високопосадовців не є захисником держави в прямому сенсі слова, а своїх дітей, якщо вже не евакуював із України, то готує жити в метрополії. У той час як монархічні доми Європи традиції служити державі у війську не забувають.
І ось тут мені довелося пояснювати, де він має рацію, а де дуже помиляється, намагаючись від нашої компрадорської політичної еліти вимагати захисту країни.
По-перше, це була не перша наша розмова. Ми вже раніше зійшлися на тому, що країною переймаються більше за все монархії і монархи, а не демократичні каліфи на час, тобто президенти, депутати та інша піхота корупційної армії. Дійшли й до того, що Україні найбільше допомагають саме монархії. Подивіться на список тих, хто дає нам найбільше відносно розміру власної економіки, і ви побачите там Данію, Норвегію, Нідерланди, Швецію, Британію. Країни, де над тимчасовим урядом стоїть хтось, хто нікуди не піде після наступних виборів і кому доведеться відповідати за репутацію держави все життя і ще пару поколінь після себе.
А ось причину, чому монархи віддають своїх дітей служити в армію, мені довелося пояснювати окремо. І це пояснення Миколу справді дуже здивувало.
Почнімо з простого питання: хто такий монарх? В існуючій парадигмі управління це військовий правитель, обраний богом захисник віри. Тобто патріарх - пастир, а імператор, король, цесар - захисник пастви. І коли пастир вінчає монарха на церкві, то під церквою мається на увазі народ, який захисник обіцяє захищати.
Вдумайтеся в саму конструкцію обряду: людину не нагороджують владою, її призначають на службу, і служба ця має цілком конкретний зміст - прикривати собою. Монарх - захисник, і він не може не бути військовим апріорі. Не тому що така традиція, не тому що гарно виглядає на параді, а тому що інакше сама процедура, якою він отримав владу, втрачає сенс. Якщо спадкоємиця престолу не вміє стріляти, літати і стрибати з парашутом, то вона не спадкоємиця, а декорація, і корона на ній висить як чуже пальто.
Саме тому вишкіл Леонор - це не піар-акція королівського двору і не дівочий патріотичний порив. Це виконання умов контракту, підписаного за неї задовго до її народження. Вона не обирала цю роботу і не може з неї звільнитися. Вона не піде через 5 років займатися лекціями і мемуарами. Вона там довічно, і відповідальність у неї теж довічна, і саме довічність робить її обов'язок реальним, а не декларативним.
Що ж стосується демократичного, змінюваного і вкрай популярного сьогодні управління, то воно базується на принципі тимчасовості владних повноважень і тимчасової відповідальності, яка фактично дорівнює цілковитій безвідповідальності. Ось у чому річ, і ось де Микола помилявся. Він вимагав від наших можновладців мужності, шляхетності і мудрості, тобто вимагав, щоб люди поводилися всупереч конструкції, в яку вони вбудовані. Але тимчасовий управлінець мислить горизонтом своєї каденції.
Держава для нього не спадок, а орендована квартира, і поводиться він відповідно: виносить усе, що не прибите, а що прибите - відриває. Його діти не мають жодного стосунку до цієї країни, бо не успадковують тут нічого, крім проблем, а отже, їх логічно вивезти туди, де активи. Його репутація не переходить на онуків, бо через 2 каденції його прізвища ніхто не згадає. Йому нічим ризикувати, крім рейтингу, а рейтинг, на відміну від голови, відновлюється.
Тому вимагати від компрадорської еліти, щоб вона захищала країну, - це приблизно те саме, що вимагати від орендаря ремонтувати дах. Він цього не зробить не тому, що він поганий, а тому, що дах не його. І коли Микола писав, що це ми їх обирали, він знову мав рацію лише наполовину: ми справді їх обирали, але ми обирали посаду, сконструйовану так, що відповідальність у ній не передбачена.
Ось чому Леонор та інші монархи переймаються долею країни, а наші обрані народом представники, яким народ делегував захист своїх прав і свобод, - ні. Хоча ставлення до себе такі представники хочуть на рівень вищий, ніж до монархів. І це, мабуть, найогидніша деталь усієї конструкції: обов'язків монарха вони не беруть, а почестей монарха вимагають.
Микола Карпюк на цю свою претензію відповів сам, без мене, і відповів так, як відповідають раз і назавжди. Він не був ні монархом, ні спадкоємцем, ніхто не вінчав його на церкві і не вручав йому шаблю. У нього не було довічного контракту з державою, у нього взагалі не було перед нею жодних формальних зобов'язань після всього, що вона дозволила з ним зробити.
Він просто взяв зброю і пішов боронити країну.
Донцов писав про мудрість, шляхетність і мужність як про ознаки правлячої касти. Виявилося, що каста в нас є, тільки вона не при владі.
Чому?
Микола багато писав про це і намагався цю касту сформувати. Але відповідь лежить не в самій іспанській монархії, з якої ми почали, а в тому, як там влаштований допуск до влади. Леонор проходить три академії не тому, що вона хороша дівчинка, а тому, що без цього її влада недійсна: захист країни вшитий у саму процедуру, якою вона ту владу отримує.
У нашу процедуру отримання влади не вшито нічого, крім підпису в протоколі ЦВК. Тому й вимагати від обраних мужності марно. Мужність не є кваліфікаційною вимогою, а те, що не є вимогою, ніхто й не виконує.
Отже, міняти треба не людей при владі, а умови допуску до неї. Еліта не формується закликом, вона формується фільтром. Хто не боронив державу, той її не очолює. Хто вивіз родину, той не вирішує, кому лишатися. Хто ухвалив рішення, той відповідає за нього і після каденції. Це не романтика і не помста. Це відновлення тієї самої конструкції, яку в монархіях тримає корона, а в нас не тримає ніщо. І доки її немає, дірку в ній затулятимемо власним тілом усі ми, доки не закінчиться війна.
Це фактично заповіт. Щоб пам'ятати Миколу Карпюка, треба зробити так, щоб захист країни перестав бути подвигом одинака і став звичайною вимогою до кожного, хто претендує на владу в цій країні.
Моя, нажаль остання з ним розмова, яку вдалось зафільмувати:
