Русскіє — вимушена нація
До 4 листопада, Дня народної єдності, ВЦІОМ запитав росіян, що об'єднує народи їхньої країни. Варіантів відповіді не пропонували, кожен формулював сам. Найчастішою відповіддю виявилася спільна територія проживання, її назвали 25% опитаних. Спільну історію згадали 9%, гордість за країну 8%. Спільні інтереси набрали 3%, рівно стільки ж, скільки влада. Показово, що війна проти України, яку в Кремлі називають СВО, зібрала 2%.
Ці цифри розібрав Сергій Шелін. Його висновок зводиться до того, що громадянської нації в Росії немає, режиму вона не потрібна, а єдиною живою формою колективної дії залишилася добровільна допомога російській окупаційній армії, яка намагається захопити чужу країну. У цій допомозі Шелін бачить паростки майбутньої російської політичної нації, фашизоїдної і незрозумілої самій собі, але справжньої.
З фактурою Шеліна сперечатися важко, сперечатися доводиться з його рамкою. Шелін виходить з того, що нація в Росії можлива, просто її душить режим або вона ще не дозріла. Тому питання треба поставити раніше: з чого вона взагалі могла б вирости. Нації тримаються на спорідненості, власності й законі. Спорідненість передає від матері й батька до дітей мову, прізвище, могили і землю. Власність люди вважають спільною і захищають як свою. Закон у нації один для всіх, а не для своїх. Відповідь "нас об'єднує територія" означає, що ні спорідненості, ні власності, ні закону людина в собі не знайшла. Спорідненістю в такій відповіді виявляється утримання в одному таборі, перебування в одній камері.
Територія належить державі, і мешканці ділять її так, як постояльці готелю ділять адресу: адреса в усіх спільна, готель чужий. Або так, як в'язні ділять камеру.
Можна було б списати результат на формулювання ВЦІОМу, який питав про єдність "народів", тобто племен, а не громадян. Проте той самий результат дає академічне дослідження. Павло Фадєєв з Інституту соціології ФНІСЦ РАН питав людей, що найбільше об'єднує їх з усіма громадянами Російської Федерації, і дозволяв обрати 3 відповіді. Від 50% до 60% обрали "спільну державу" і "рідну землю", майже половина назвала історичне минуле, близько 40% російську мову, близько 30% культуру. Причому під культурою розуміли спільні свята, відомі пісні й фільми, тобто телевізор. Важливіший за відсотки окремий висновок дослідника: участь у виборах, референдумах, зборах, мітингах і волонтерських рухах люди зі своїм громадянством практично не пов'язують. Громадянство в їхньому розумінні нічого не вимагає від громадянина і нічого йому не дає, крім місця проживання.
Чому так сталося, пояснює саме ім'я.
Ім'я нації
Слово "Русь", якщо дивитися на нього крізь призму церкви, а не держави чи народу, позначає простір, де стоять храми Київської митрополії і де живуть парафіяни її церкви. Руська митрополія споконвіку була частиною Константинопольського патріархату.
Константинопольський патріарх ставив митрополита "Русі", і той правив у просторі вірних руського обряду, і це ніяк не був народ однієї крові. Руськими за вірою були і поляни, і древляни, і сіверяни, і кривичі, і в'ятичі, і фінські та тюркські племена, і спільним у них було хрещення за київським, ну або руським каноном. Іншими словами, руськими їх робила віра. Віра тут означала цілий протокол належності: мову богослужіння, обряд і церковне право. Єдиної крові в цьому протоколі не було, і руськими ставали люди будь-якого походження.
Коли київські землі увійшли до складу Великого князівства Литовського, Руського і Жемайтійського, а згодом Речі Посполитої, слово зберегло саме цей зміст. "Руськими людьми" називали тих, хто тримався руського обряду Київської митрополії. Шляхтич, який переходив у латинство, переставав вважатися руським і ставав поляком. Релігійне тут називали національним: "ополячився" насправді означало "окатоличився". Історик Іван Терлюк, який досліджував полемічну літературу кінця XVI і початку XVII століття, показує, що поняття "руський" і "православний" набули в ній однакового змісту. Руським людину робило віросповідання, національність тут нічого не вирішувала.
При цьому для позначення національності жителі Русі в історичному контексті використовували етнонім "русин". Руським людина була за вірою, русином за національністю.
Москва була частиною простору руської віри, але правила службу за своїм каноном, аж до реформи Никона.
У 1299 році митрополит Максим перебрався з Києва до Владимира. Літопис пояснює переїзд тим, що він тікав від "насильства татарського". Нікого при цьому не дивує, що тікав він від татар під крило їхнього головного улусу, і дозвіл на переїзд отримав у Сараї, де в митрополії вже була своя єпархія.
Насправді все було значно прозаїчніше: митрополити переїхали туди, куди змістилися торговельні шляхи і збір данини. Зі зміщенням центру прибутку знову змістилася і резиденція. У 1325 році Петро переніс резиденцію до Москви, і цього вже не затвердив ніхто.
Показово, що Константинополь легітимізував Владимир тільки в 1354 році, а про переїзд до Москви навіть слухати не хотів. Митрополити оселилися в Москві без жодного на те права і визнання.
Чому це важливо розуміти?
Тому що, так само як у київських митрополитів був титул "всієї Русі", так і в князів, які їх захищали й охороняли, цей титул став похідним від церковного. За каноном церкві належав імператор, тобто її захисник. Називаючи себе государем всієї Русі, князь заявляв, що захищає простір та інтереси церкви Київської митрополії.
Це парадоксальний факт, бо в Константинопольського патріархату, якому київська митрополія підпорядковувалася, був свій офіційний імператор-захисник. Це імператор Східної, або Ромейської, ну або Візантійської імперії. І він ніколи серед своїх титулів себе всієї Русі не називав.
Ще цікавіше на те, під чиєю десницею церква перебувала насправді, вказують ординські ярлики. Митрополити отримували їх у Сараї, і видавав їх цар Орди. Тобто можна спостерігати дивовижний каскад захистів і географічний казус. Резиденція київських митрополитів була в Москві. Охоронні грамоти, або ярлики, їй видавали в Сараї, де в неї була Сарайська, або Царська, єпархія. Захисником християн православної, вона ж грецька, віри був імператор Візантії. Але господарем всієї Русі називали себе правителі Москви!
Щоб ви розуміли, що це правда, як вам такий факт: московські єпископи самі поставили собі митрополитом Іону, без поставлення в Константинополі, лише в 1448 році. Бо поки був живий останній візантійський імператор Іоанн VIII Палеолог, на такий крок у Москві йти не наважувалися. Імператор помер наприкінці жовтня 1448 року, Іону обрали в грудні. Відтоді московська церква перебувала поза всіма юрисдикціями і повернулася в канонічне поле лише в 1589 році, завдяки лиходійському задуму Бориса Годунова, який узяв у полон у Москві константинопольського патріарха Єремію і майже рік не відпускав, доки той не погодився підписати документи про визнання Московського патріархату. До якого землі Русі, що логічно, не входили.
Іван Грозний у 1547 році, коли вінчався на царство в розкольницькій московській церкві і назвав себе государем всієї Русі, першим з московських правителів узяв собі тюркський титул цар, який до того носили лише болгарські й монгольські правителі.
До початку 20 століття нікого національність підданих русского царя не цікавила. Такої графи навіть не було в паспорті. Слово "русский" як національне тоді й не звучало. І означало воно не національну належність, а було радше синонімом "православного підданого".
Це добре видно з того, як Москва асимілювала завойовані народи Поволжя. Хрещений татарин, мордвин чи чуваш ставали русскими при хрещенні. Тобто православними підданими царя Москви, які згодом і зовсім забули, ким були їхні предки.
Саме слово зберегло цей перехід краще за підручники. Народи називають себе іменниками: поляк, литовець, русин, москвитин. Руське ім'я утворене інакше, прикметником від Русі, тобто від простору Київської митрополії. "Руський" означав людину руської віри, так само як "православний" означає людину православної віри, а католик і протестант названі за своїми церквами. Москва залишила своїм підданим саме це слово, ім'я за вірою, і відкинула власне ім'я народу, "москвитин". Національністю слово "русский" зробила вже імперія, а форма прикметника так і залишилася на ньому слідом належності.
Перепис 1897 року в Російській імперії про національність не питав узагалі. Він рахував рідну мову і віросповідання, а "русский народ" складав з тих, хто говорив великоруською, малоруською і білоруською. Про націю самих людей ніхто не питав.
Спорідненість, яку відібрали
Псевдонацією русских робить відсутність того, на чому тримається будь-яка етнічна спільнота, тобто материнської, родинної лінії, якою з покоління в покоління передаються прізвище, земля, могили і пам'ять. На Московії, а потім в імперії цю лінію різали століттями, причому різала її сама держава.
Кріпака до 1833 року закон дозволяв продавати окремо від дружини й дітей. У більшості кріпаків не було закріплених прізвищ, їх записували за іменем по батькові, за прізвиськом або за ім'ям пана. Прізвище, тобто ім'я роду, масі селян зрештою видала знову ж таки держава, а остаточно його закріпили вже паспорти.
Радянська влада продовжила ту саму роботу іншими засобами. Колективізація закріпила селянина на землі, як раба на плантації. Паспорти колгоспникам дозволили видавати лише постановою 1974 року, а на руки їх отримали в 1976-1981 роках. До того їх тримали при колгоспі так само, як раніше тримали при поміщикові.
У Російській імперії існувала навіть юридична формула для людини без роду. Втікачів, які на допиті приховували ім'я і походження, записували в протоколах як "Іван, що роду не пам'ятає". Сьогодні ця формула описує масовий тип. За одним з опитувань 2024 року, 45% росіян знають свій родовід лише до бабусь і дідусів, до прадідів 21%, і лише 12% можуть назвати імена прапрадідів. Родинна пам'ять обривається якраз на поколінні, яке пройшло через колективізацію, терор і світову війну.
Але не забуваймо і про те, що після приходу радянської влади люди дворянської крові самі знищували всі свідчення свого неблагородного, непролетарського походження: метрики, родинні папери, листи, фотографії. Родинну пам'ять у них відрізала не лише держава, її стирали в самих родинах, зі страху перед репресіями.
І цю зяючу порожнечу на місці вихолощеного родового дерева Москва заповнила виданим усім росіянам пропагандою предком. Ним став "дід, який воював з фашистами", однаковий для всіх, з портретом у колоні "Безсмертного полку". Такий дід не передає онукові ні дому, ні землі, ні родинної справи, зате запропонує йому неодмінно "повторити" те, що весь світ називає "ніколи знову".
Нічого захищати спільно
Крім спорідненості, у нації є друга опора, якої в русских теж немає. Нації отримали власність. Москва власність спершу замінила обіцянкою кращого життя після смерті, а після жовтневого перевороту й іншими уявними цінностями: комунізмом, який вони колись побудують, але треба трохи потерпіти, а потім величчю, священним обов'язком, шляхетними предками. Русскіє отримали багатий духовний ґрунт для страждань, а щедру на ресурси землю московські правителі залишили собі. В усьому світі національна держава - це про національний інтерес, національну власність, і тільки на Росії національним, а отже спільним залишається тільки обов'язок і повинність.
На Росії земля завжди належала церкві й цареві, потім партії, тепер власникам ренти, які отримали її після 1991 року. Тому "спільні інтереси" збирають у ВЦІОМу 3%: спільних інтересів не буває там, де немає спільної власності. Русский називає територію, як адресу, як місце відбування заслання, бо це єдине, що в нього є разом з іншими, і це єдине йому не належить.
Росіянин як графа в описі
Якщо назва "русские" похідна від віросповідання, то "росіяни" є категорією ще штучнішою, настільки, що й самі росіяни її не розуміють.
У 1721 році Петро назвав свою державу Російською імперією. У 1990-ті "дорогие россияне" стали зверненням глави держави до тих, хто значиться в межах Російської Федерації.
От тільки імперія, яку прийнято називати російською, насправді була московською, а "Росія" слугувала спільним ім'ям для колоній Москви. Росіянин у цій системі виявляється мешканцем колонії, внесеним в опис. Звідси й святкове формулювання ВЦІОМу. Опитування до 4 листопада присвячене "єдності народів", тобто переліку підпорядкованих Москвою племен за описом, і про єдність громадян у ньому мови немає. Режим підбиває складську книгу, перераховує поголів'я і в поділі його на нації не потребує, бо нація має право. А в русских, як і в росіян, такого права немає. У них один на всіх є святий обов'язок і повинність, не шкодуючи живота свого, вмерти за царя!
Путін у промовах до 4 листопада говорив про людей різних національностей, культур і віросповідань, які згуртувалися в підтримці "наших героїв". І от що цікаво: адже справді, крім спільної для всіх війни і рахунків на її утримання, нічого іншого Москва своєму перерахованому й переоблікованому поголів'ю запропонувати не може.
То хто ж такі русскіє?
Русскіє - вимушена нація. Їх як спільноту створила імперія, зібравши в неї хрещених підданих різного походження. Вони разом не тому, що рідні, і не тому, що об'єдналися з доброї волі. Вони разом тому, що так склалося, і покірно це приймають. Це співкамерники. Пов'язані однією метою, скуті одним ланцюгом.
Їхні відповіді соціологам і є їхня система цінностей. Спільна камера - це спільна територія концтабору "Росія", її назвали 25%. Спільний строк - це історія, 9%. Гордість за свою камеру перед чужими - ще 8%. "Рідна земля", яку обирали у Фадєєва, їм не належить і ніколи не належала, це просто місце їхнього утримання. Інтересів, які люди обирали б самі, в цій системі майже немає, їх назвали 3%, бо співкамерники нічого не обирають. Єдина спільна справа, допомога армії, теж справа співкамерників: вони разом тягнуть те, що їм призначили.
Шелін сприйняв це за паростки нації. Але нацією співкамерники не стають, навіть якщо сидять разом століттями.
Якщо цей матеріал був вам цікавим, можливо, вас зацікавлять і мої книги: "Економіка збитків", яка доступна англійською та українською мовами, і "Русскій Міфъ", який можна прочитати англійською та українською.
