ТЦК, дрони та обійми з ворогом: Три головні скандали, які розривають українську оборонку
Найгучнішого конфлікту в українській оборонці нібито немає. Принаймні так домовилися: люди головнокомандувача Олександра Сирського і команда міністра оборони Михайла Федорова просять не називати конфліктом те, що конфліктом, власне, і є. А коріння в нього доволі давнє, і тягнеться воно з того дня, коли Федоров заступив на нову посаду.
Ставши міністром, він чомусь вирішив, що саме йому належить призначати нового очільника ЗСУ. У сферу його повноважень це точно не входить, але в перший же день він прийшов до президента Зеленського і запропонував кандидатури Андрія Білецького та Михайла Драпатого. Моє ставлення до обох цих командирів дуже шанобливе, я вважаю їх чудовими військовими. Та хоч як крути, яким чином і чому цим узагалі займається Федоров, мені незрозуміло.
Бо міністр оборони, як правило, опікується постачанням, виробництвом боєприпасів, поставками на лінію фронту, якимись адміністративними моментами. Але ніяк не тим, кого призначати очільником ЗСУ. Незрозуміло мені й інше: навіщо пан Федоров заявляє цілі для ЗСУ, на кшталт того, що нам треба робити виробіток у 50 тисяч убитих росіян щомісяця. Яким чином це стосується посади цивільного очільника, який має дбати, щоб фронт був забезпечений усім? Це взагалі не зона його компетенції.
Зона його компетенції, зокрема, це проблема ТЦК, яку він мав розв'язати за ті півроку, що обіймає посаду. Мовляв, проблему вирішено, більше нема чим займатися. Ні, не вирішено. Проблема ТЦК існує. Вона дуже нагальна і дуже болюча.
Я жодним чином не захищаю пана Сирського. Проблеми справді є, і величезні. В ЗСУ колосальні втрати, біда зі штурмовими підрозділами, ми втрачаємо наших найкращих людей. Але вибачте, поставмо питання: чи можлива сучасна війна без піхоти, без штурмових підрозділів? Ні. Хоч би як нам хотілося вважати, що дрони це найкраще, успіх приходить лише тоді, коли працює піхота і поряд працюють дрони. Тільки так ми бодай трохи просуваємося на фронті. Не можна витрачати всі гроші лише на дрони або лише на підготовку піхоти. Так воно не працює. А якби кожен просто тримався своєї полоси, ніхто не бігав би до президента розповідати, хто, чому і як йому заважає. Робив би кожен те, що належить робити в межах власної компетенції, і питання зняте.
Тепер про гроші. Нам значно підвищили бюджет на військо й на оборону загалом, ми отримали потужну допомогу від європейських партнерів. Це все дуже класно, дуже класно, що маємо близько двох трильйонів гривень, які фактично можемо витратити на військо. Але є дуже велика проблема. Бо цей розподіл грошей дивним чином не відповідає навіть стандартам НАТО. За натівськими стандартами будь-які суми на оборону навіть у мирний час розподіляються приблизно так: 20 відсотків на техніку, боєкомплект і все інше, 80 відсотків на забезпечення військових. У нас бюджети, які ми отримали, розподіляються зовсім інакше. 97 відсотків іде на закупівлю та ремонт техніки і нове БК, і лише 3 відсотки на зарплати військовим, яким і так сьогодні не вистачає. Зарплати не проіндексовані, надбавок ніхто не отримує, нічого з обіцяного роками фактично немає.
Як це пояснити? З моєї точки зору, дуже просто. Гроші розподілили так, щоб те, що можна швидко списати і забути, наповнити найбільше. А те, що можна було спрямувати людям, які справді потерпають від цієї війни, нашим військовим, вирішили не чіпати. Те, що списати не можна, це зарплати військовим, це підтримка їхніх сімей. Бо там, бачте, бухгалтерія непрозора. Чи навпаки, аж надто прозора.
І останній скандал, мабуть, найважчий для нашого суспільства, пов'язаний з особою пана Лубінця, який, як пишуть і кажуть багато наших політичних оглядачів, ручкався й обіймався з росіянами. І знаєте, можна скільки завгодно сперечатися, що він там робив, а чого не робив. Та в мене одне запитання. Коли ваша рідна людина в полоні, що ви робитимете і як говоритимете з ворогом? На що підете, аби витягти його звідти? Скажіть собі самі.
