Українська держава платить не за важливість внеску для суспільства, вона оплачує лояльність корупційній системі

Уявіть, що вам доручили скласти зарплатну відомість для країни, яка воює за право своїх дітей жити, бути щасливими, заможніми, захищеними. Не для абстрактної держави з підручника економіки, а для конкретної країни, де народжуваність упала до історичного мінімуму, де над містами щоночі летять ракети і де справи про розкрадання державних грошей фактично ніколи не доходять до вироку. Кого б ви поставили на верх цього списку? Відповідь здається очевидною: тих, хто ростить дітей, формує їх систему мислення, лікує їх, навчає, захищає від смерті й від несправедливості. А тепер відкрийте справжню, реальну відомість. Вас не здивує, що її складено рівно навпаки.

Зазвичай це пояснюють однією з двох фраз: "так влаштований ринок" або "це загальноприйнятий світовий досвід, так скрізь". Це брехня. Бюджетні видатки встановлює не ринок, а самі чиновники, і про це нижче буде окрема розмова. А "так скрізь" спростовує звичайне порівняння. За даними Мінфіну, середня зарплата працівника МОЗ становить 70 тисяч гривень. Середня зарплата українського лікаря, за даними Національної служби здоров'я, тобто відомства, яке за договорами платить лікарям, становить 28,2 тисячі, а обіцяють довести її до 30 тисяч. Виходить, що бюрократ, який формує регламент для медицини, заробляє в 2,5 раза більше за того, хто безпосередньо приносить користь.

У Польщі, яка сьогодні має одну з найшвидших економік ЄС за темпами зростання, працівник міністерства отримує 15 тисяч злотих, а лікар 18 тисяч. У Чехії співвідношення ще різкіше: 43 тисячі крон у міністерстві проти 126 тисяч у лікаря, тобто майже втричі більше на користь лікаря. У Литві це 2,5 тисячі євро проти 5,9 тисячі. Інакше кажучи, у наших європейських сусідів лікар заробляє більше за чиновника, який ним керує. В "європейській" Україні чиновник заробляє у 2,5 раза більше за лікаря. Пропорція не просто інша, вона перевернута з ніг на голову.

Цей приклад я наводжу не як курйоз із соцмереж. Він показує закономірність, яка діє далеко за межами МОЗ, і щоб її описати, потрібні три формули. Перша має відповісти, що взагалі вважати користю. Друга показує, як за цю користь платять. Третя пояснює, куди насправді йдуть гроші і чому так відбувається.

Не українське відкриття, але український рекорд

Спершу варто чесно визнати: висновок про те, що суспільство найменше платить за найпотрібнішу роботу, придумано не мною. Американський антрополог David Graeber сформулював його ще 2013 року в есеї "On the Phenomenon of Bullshit Jobs", а 2018-го розгорнув у книжку "Bullshit Jobs". Його спостереження звучало жорстко: чим більша користь роботи для інших людей, тим менше за неї платять. Медсестра, сміттяр і вчитель опиняються внизу шкали, а корпоративні юристи й консультанти зі "стратегічного розвитку" нагорі. Ґребер пропонував простий тест. Уявіть, що професія завтра зникне. Без медсестер і сміттярів місто зупиниться майже миттєво. Зникнення майже всіх офісних посад ніхто навіть не помітить. Ґребер спирався на дослідження британського New Economics Foundation під назвою "A Bit Rich", яке вийшло 2009 року. Його автори спробували порахувати в грошах, скільки користі чи шкоди приносить суспільству кожен фунт, сплачений представникові тієї чи іншої професії. Висновки вийшли майже скандальними. Прибиральниця в лікарні, за їхньою оцінкою, створює для суспільства понад 10 фунтів користі на кожен отриманий фунт, працівник із переробки відходів близько 12 фунтів. А банкір із лондонського Сіті, навпаки, знищує близько 7 фунтів на кожен зароблений, рекламник близько 11, а податковий консультант, який допомагає клієнтам ухилятися від податків, близько 47. Методику можна оскаржувати, але напрям висновку збігається з тим, що ми бачимо у відомостях МОЗ. Згодом економісти перевірили цю інтуїцію суворіше. Benjamin Lockwood, Charles Nathanson і Glen Weyl у статті "Taxation and the Allocation of Talent", опублікованій у Journal of Political Economy 2017 року, оцінили так звані зовнішні ефекти професій, тобто користь чи шкоду, яку робота приносить суспільству понад саму зарплату. У дослідників і вчителів цей ефект виявився додатним, у фінансового сектору від'ємним. А ще раніше, 1991 року, Kevin Murphy, Andrei Shleifer і Robert Vishny показали, до чого це призводить: якщо перерозподіл чужих грошей оплачується краще, ніж їх створення, туди йдуть найздібніші люди, і економіка сповільнюється. Усі ці праці описують симптом. Але їх написано про ринкові економіки, де викривлення виникають самі собою, через устрій фінансів і корпорацій. Український випадок інший, бо тут зарплати лікарям і чиновникам платить один і той самий бюджет, а відомість складає не ринок, а конкретні всім відомі люди. Отже, і пояснення має бути іншим.

Формула перша: лінійка користі

Щоб говорити, що комусь платять несправедливо, треба спершу домовитися, чим міряємо. Інакше будь-яка суперечка про зарплати перетворюється на перетягування каната між професіями, де кожна певна своєї незамінності. Я пропоную міряти користь від найочевиднішого. Якщо в центрі системи поставимо сенс життя, то головний його підсумок не те, що ми виробили сьогодні, а те, що залишиться після нас: наступне покоління і те, в якому стані воно ввійде в доросле життя. Тоді користь будь-якої людини, незалежно від посади й зарплати, вимірюється тим, наскільки її справжня праця допомагає дітям народитися й вирости, вижити і жити в країні, де закон захищає їх сильніше, ніж жадібність бюрократів та слуг народу.

Звідси три кола довкола дитини. Перше коло дає життя і ростить його. Це батьки, вихователі дитячих садків, акушерки, педіатри, вчителі, шкільні медсестри. Усі вони стоять до дитини на нульовій відстані, їхня праця торкається її безпосередньо, без посередників. Друге коло захищає це життя від фізичної загибелі. В Україні сьогодні це передусім поліціянти, військові на фронті, прикордонники й розрахунки ППО, які збивають ракети над житловими кварталами. Але не тільки вони. Це рятувальники, які розбирають завали після удару. Це сапери, які повертають людям поля й подвір'я. Це енергетики, які під обстрілами відновлюють мережі, щоб узимку в квартирі з немовлям було тепло. Це залізничники, які вивозили дітей з-під вогню. Це медики стабілізаційних пунктів і волонтери, які закривають те, чого не встигає закрити держава. Результат праці всіх цих людей вимірюється життями, які не обірвалися. Третє коло захищає від того, щоб вирощене і врятоване в людини не відібрали. Це коло справедливості, і влаштоване воно складніше за перші два, бо його не можна описати переліком посад. Користь тут належить функції, а не посаді. Суддя, який судить чесно, стоїть на вершині шкали. Суддя, який продає рішення, стоїть на самому її дні, хоча в них одна посада, одна мантія й одна зарплата. Те саме стосується слідчого, прокурора, аудитора, податківця. А поруч із ними працюють люди взагалі без посади: журналісти-розслідувачі, активісти, адвокати, які беруться за безнадійні справи, і викривачі, які ризикують усім, щоб винести документи назовні. Вимірювати користь усередині цих кіл можна за трьома параметрами. Перший параметр - прямота, тобто наскільки близько праця стоїть до самого життя. Другий - горизонт, тобто як довго діє результат: учитель впливає на людину десятиліттями, а рішення чиновника живе до наступної реорганізації. Третій - незамінність, і тут працює тест Ґребера: як швидко діти відчують, якщо ця робота завтра зникне. Без акушерки біда настане того ж самого дня. Без більшості департаментів будь-якого міністерства її не помітять роками. Управлінці в цій системі координат теж є, але їхня користь похідна. Вона існує рівно настільки, наскільки вони обслуговують три кола, і перетворюється на нуль або йде в мінус, коли вони починають обслуговувати самих себе. Саме тому слова "незалежно від статусу" тут принципові: посада лише дає можливість бути корисним чи шкідливим, а вибір робить людина.

Формула друга: чим корисніше, тим безкоштовніше

Тепер накладімо цю лінійку на справжні доходи, і картина перевертається. Почнімо з самої вершини. Працю батьків, які ростять дитину, не оплачує ніхто. Новозеландська економістка Marilyn Waring ще 1988 року в книжці "If Women Counted" показала, що система національних рахунків, за якою рахують ВВП, цієї праці в принципі не враховує. Американська економістка Nancy Folbre у книжці "The Invisible Heart" розвивала ту саму думку: економіка тримається на безоплатній праці турботи, яку сама відмовляється бачити. Виходить, що найкорисніша робота на світі для державної статистики просто не існує! Через 20 років без цієї роботи не буде ні платників податків, ні солдатів, ні чиновників, але у відомості її немає. Спускаємося нижче, до вихователів, учителів і лікарів. Їм платять, але за нижньою межею бюджетної сітки, рівно стільки, щоб робота не зупинилася взагалі. Ті самі 28,2 тисячі гривень лікаря проти 70 тисяч працівника міністерства і є типовою ілюстрацією проблеми. Чому так відбувається? Моя відповідь така: система платить не за саму користь, а саме за посередництво. Користь учителя й лікаря доходить до громадянина безпосередньо. Між педіатром і дитиною немає місця, де посередник міг би зняти свою маржу, тож посередникові немає сенсу добре за цю роботу платити. Він платить за мінімумом і називає це "можливостями бюджету". А ось громадський активіст виявляється логічним кінцем шкали. Його користь доходить до громадян повністю, без посередника, і до того ж спрямована проти того, хто сидить біля розподілу, бо активіст цього посередника викриває. Тому шкала не зупиняється на нулі, вона йде в мінус. Активіст витрачає власні гроші, отримує позови, погрози й напади. Херсонську активістку Катерину Гандзюк, яка роками публічно говорила про корупцію в місцевій владі, у липні 2018 року облили сірчаною кислотою, а в листопаді того самого року вона померла. Це найжорстокіша ілюстрація другої формули: максимальну користь для громадян оплачують від'ємною ставкою. Коло справедливості взагалі оплачується найгірше ще з однієї причини: його користь невидима. Чесний аудитор, добрий суддя, порядний журналіст, який вчасно оприлюднив розслідування, запобігають шкоді, а шкоди, якій запобігли, показати неможливо. Ніхто не бачить лікарні, яку не розікрали, чи приватизації, яка не відбулася. Що ефективніше працює це коло, то менш помітний його результат, і то легше системі вдавати, що воно їй не потрібне. Отже, друга формула звучить так: що пряміше користь доходить до громадянина і що менше посередник може її привласнити, то менше за неї платять, аж до від'ємної оплати в тих, хто працює проти паразита-посередника.

Формула третя: відстань до каси

Якщо гроші йдуть не туди, де користь, отже, вони йдуть кудись іще. Куди саме? На папері система пояснює зарплати цілком пристойними словами: посада, відповідальність, кваліфікація, стаж. Формально дохід чиновника дорівнює окладу за його місцем в ієрархії, а ієрархія нібито відображає міру відповідальності. Але вже тут захована перша підміна. Хто складає ці сітки окладів? Міністерства, тобто люди, які стоять найближче до розподілу грошей. Тому навіть паперова формула зсунута на користь тих, хто її пише. Працівник МОЗ отримує 70 тисяч не тому, що його відповідальність вища за відповідальність хірурга, а тому, що сітку для хірурга намалював він сам.

Цей механізм описано давно. Американський економіст William Niskanen у книжці "Bureaucracy and Representative Government" 1971 року показав, що чиновник прагне максимізувати не результат для громадян, а бюджет свого відомства, бо від бюджету залежать його статус, штат і персональні доходи. Звідси й перекіс: міністерство розпоряджається всіма грошима, а лікар отримує те, що залишилось, за формулою, яку написали за нього. Погляньте на судову систему, де ця логіка особливо наочна. За даними Мінфіну, які наводила Окрема Думка, у червні 2026 року середня зарплата суддів вищих судових органів коливалася від 197,8 до 446,7 тисячі гривень на місяць. Ідеться про Верховний Суд, Конституційний Суд, Вищий антикорупційний суд, а також про членів Вищої ради правосуддя і Вищої кваліфікаційної комісії суддів. До того ж цифри швидко ростуть. Як підрахував sud.ua, середня зарплата суддів Верховного Суду за пів року зросла з 307,31 тисячі гривень у січні до 446,72 тисячі в червні. Пояснення цього стрибка цілком буденне: закон змінили так, що базовий оклад судді тепер обчислюють виключно від прожиткового мінімуму, встановленого бюджетом, і Мінфін оцінив додаткові видатки на 2026 рік приблизно в 2,7 мільярда гривень. Для порівняння, лікареві за ті самі півроку поки що лише обіцяють 30 тисяч. Тут важливо бути точним. Висока зарплата судді сама собою не є українською аномалією. У Європі судді теж отримують добре, і це пояснюють стандартом незалежності: суддю має бути дорого купити. Українська аномалія в іншому. Високу зарплату платять, а правосуддя немає, і велика зарплата не заважає брати ще більші хабарі. Голова Верховного Суду Всеволод Князєв, якого НАБУ затримало в травні 2023 року у справі про хабар на 2,7 мільйона доларів, офіційно отримував одну з найвищих зарплат у країні. Це підводить до головного: насправді до паперової формули додається друга складова, яку я називаю рентою доступу. Її розмір визначає обсяг потоку, що проходить через точку, де сидить людина, і те, наскільки вільно цим потоком вона має можливість розпоряджатися без контролю. Американський дослідник корупції Robert Klitgaard ще 1988 року вивів класичну формулу: корупція дорівнює монополії плюс свобода розсуду мінус підзвітність. Якщо вбудувати її в нашу логіку, справжній дохід виглядає так: офіційний оклад плюс частка потоку, яка зростає разом із монополією на рішення, свободою розсуду і безкарністю. Звідси парадокс, добре знайомий кожному, хто стежить за українськими розслідуваннями. Найбагатші люди в державній системі часто зовсім не ті, в кого найвищі оклади. Очільниця Хмельницької обласної медико-соціальної експертної комісії Тетяна Крупа за документами була скромною бюджетницею, але 2024 року в неї знайшли близько 6 мільйонів доларів готівкою. Її дохід визначав не оклад, а підпис, через який проходило рішення про інвалідність, а отже, про відстрочки, пенсії та пільги. Митниця, медико-соціальні комісії, розпорядники тендерів, видача дозволів влаштовані так само. Офіційна зарплата там може бути навіть нижчою за суддівську, але справжній дохід задає не ставка, а позиція біля каси.

Економісти Daron Acemoglu і James Robinson у книжці "Why Nations Fail" називають такі системи екстрактивними: їх влаштовано не для створення багатства, а для його вилучення на користь вузького кола. В екстрактивній системі платять не за внесок, а за близькість до розподілу. Підсумкове формулювання третьої формули: чим ближче людина до точки розподілу фінансів, тим вищий її дохід.

Де формули дають збій і чому це їх підтверджує

Будь-яку закономірність варто перевірити на винятках, інакше вона перетворюється на теорію змови, де все пояснюють одним словом. Перший виняток: приватні лікарі. Класний хірург чи стоматолог у приватній практиці може заробляти дуже багато, і це ніби спростовує другу формулу. Але придивіться, де проходить межа. Коли пацієнт платить лікареві безпосередньо, ціна його роботи та її користь знову зближуються. Доброго фахівця шукають, записуються до нього в чергу, платять йому більше. Зв'язок перевертається лише тоді, коли між людиною і тим, хто їй допомагає, стає держава як посередник. Отже, інверсія виникає не в економіці загалом, а саме там, де посередник отримує право вирішувати, скільки коштує чужа праця. Приберіть посередника, і ціна роботи знову почне відображати її цінність. Другий виняток: військові. Вони захищають життя безпосередньо, стоять високо на лінійці користі, і водночас бойові виплати в Україні помітно вищі за зарплату вчителя. Це теж не спростування. Система починає платити за користь тоді, коли від цієї користі залежить виживання самої системи. Без армії не залишиться ні міністерств, ні кас, ні точок розподілу, тому тут навіть посередник змушений розщедритися. Учитель такої загрози для посередника не створює: наслідки його недоплати настануть через 20 років, коли нинішні розпорядники вже будуть на пенсії.

Замість висновку

Різниця в 2,5 раза між зарплатою працівника МОЗ і зарплатою лікаря не є ані статистичною похибкою, ані бухгалтерською помилкою. Це відстань між кабінетом, де посередники-паразити малюють сітку окладів, і палатою, де лікар рятує життя дитини.

Але найголовніше інше. Було б помилкою думати, що українська держава просто не вміє вимірювати користь. Вміє, і робить це дуже точно. Тільки міряє вона не користь для країни, а користь для тих, хто сидить біля каси. У бюрократії є власна лінійка, дзеркальна до трьох кіл довкола дитини. У її центрі стоїть не дитина, а розподіл грошей, і кожного оцінюють за тим, наскільки він цей розподіл обслуговує і захищає. Зарплатна відомість, з якої почалася ця стаття, і є такою лінійкою, тільки записаною в гривнях.

Погляньте на цифри ще раз, уже крізь неї. За ті самі пів року, поки лікарям обіцяли надбавку, судді Верховного Суду додали до своєї середньої зарплати майже 140 тисяч гривень. Чому саме судді? Тому що для корупціонера посада судді найцінніша в країні. Саме від судді залежить, чи дійде справа до вироку, чи розвалиться на процедурі, чи повернуть арештоване майно. Не кожен суддя цим торгує, але каса платить посаді саме за таку можливість. Суддя стоїть між тим, хто краде, і покаранням. Лікар такої послуги нікому біля каси не надає. Його користь дістається пацієнтові, а пацієнт сітку окладів не складає.

Тепер зрозуміло, чому шкала перевернута. Вона не зламана, вона просто рахує в іншій валюті. Лікар, учитель, акушерка, активіст корисні країні, і тому для бюрократії вони є витратами, які треба мінімізувати. Суддя, від якого залежить вирок, чиновник, який пише сітку окладів, очільниця комісії, яка ставить підпис, корисні касі, і тому для неї вони є вкладенням, яке треба утримувати. У такій державі зарплата не оцінює внесок. Вона оплачує лояльність корупційній системі.

Тому судді отримали гроші, а лікарі отримали обіцянку. У цьому й полягає вся формула.