Франшиза на державу: як справа «Карфаген 2.0» викрила приватизацію правоохоронної системи
Карфаген 2.0, тобто новий етап операції НАБУ і САП "Карфаген" проти кришування шахрайських кол-центрів, розкрив не стільки найбільше в Україні організоване злочинне угруповання з неймовірно крутим дахом, скільки дещо значно страшніше. Він показав уразливість усієї держави. Назвати це недоліком не можна, бо недолік виправляють у робочому порядку, а тут ми маємо справу зі смертельною хворобою системи, яка перетворилася на те, з чим повинна боротися! Таке не можна просто залишити в надії, що воно забудеться само собою, коли стихнуть новини про обшуки і затримання, бо хвороба від цього нікуди не зникне.
Корупціонер, який бере хабар, для України, на жаль, звична історія. Документи слідства у справі про кол-центри описують зовсім інше. Людина без жодної державної посади протягом 4 років збирала навколо себе генералів, поліцейських керівників і прокурорів так, як забудовник збирає ділянки під котлован: по одній, без поспіху, з розрахунком на роки. Тому ціна одного чиновника тут мало що пояснює. Пояснювати треба інше: що у нас за держава, якщо її можна купити частинами, а ті люди, які повинні її оберігати, стерегти і боронити, які давали народові присягу це робити, стоять у черзі до однієї людини, щоб цю державу їй продати!
Прізвища тут не потрібні. Імена фігурантів ще пройдуть через суд, і суд винесе свої рішення, проте ці імена нічого не варті, коли не спрацювала сама система запобіжників і протидій, яка мала зупинити цих людей задовго до обшуків. Усе, що описано далі, поки що є версією слідства, і остаточну крапку в ній поставить суд. Проте механізм, який слідство описало, вироку не потребує, бо саме він і становить проблему.
Головним товаром у цій історії був вплив. Чоловік, якого в документах названо "довіреною особою Служби безпеки України", мав приятелів серед керівників спецслужби різних рівнів, від обласних управлінь до центрального апарату. Учасники організації, як пишуть слідчі, підкорялися йому саме як особі, "що вирішує будь-які питання через Службу безпеки України". Отже, вагу цьому чоловікові давав насамперед доступ до представників держави, в чиїх комерційних, чи як їх ще назвати, інтересах він і продавав нашу державу тим, хто був готовий платити.
Коли з'явилися великі гроші, вони почали працювати як магніт і притягувати до організації і нових учасників, і нових покровителів. Підприємець, який перебуває в міжнародному розшуку, привів мережу шахрайських кол-центрів і магазинів, через які збували наркотики. Мережа розрослася настільки, що без захисту працювати вже не могла, і організація вибудувала цей захист за відомчим принципом. У спецслужбі за безпеку відповідав генерал. У поліції цю роль виконував перший заступник керівника департаменту, який мав би розслідувати саме організовану злочинність. В Офісі генпрокурора за прикриття відповідав окремий посадовець. Комунікацію з владою, як записано в документі, мали забезпечувати зокрема народні депутати чинного і минулого скликань. Інакше кажучи, він винайняв тих, хто мав би його знищити.
За свої гроші він отримав усе, що було потрібно для його функцій. Мав перепустку, з якою вільно їздив Києвом у комендантську годину, коли решта міста сидить удома. Міг перетинати кордон без черги і в будь-який момент виїхати з країни, бо його зняли з військового обліку, хоча ні здоров'я, ні фізична підготовка служити йому не заважали. Заїжджав до будівлі спецслужби службовим авто без оформлення візиту, тож його присутність там ніде не фіксувалася. Коли його гроші заарештували, генерал узявся домовлятися з керівництвом прокуратури про зняття арешту. Його силове крило отримувало місцезнаходження потрібних людей із державних баз даних і через онлайн-стеження спецслужби. Тобто під час війни приватна людина купувала прикриття в тієї самої спецслужби, яка мала б захищати державу саме від таких, як вона.
З часом цей чоловік почав робити те, що зазвичай робить держава. Він вирішував, які кол-центри працюють спокійно, а до яких приходять з обшуком. Він міг позбавити іноземця права жити в Україні, бо проти працівників конкуруючих кол-центрів організовували анулювання посвідок на проживання. Він мав власну силову структуру з дисципліною, зарплатою до 10 числа і своєрідним соціальним пакетом для затриманих: гроші на звільнення, адвоката і допомогу родинам. Він налагоджував друк фальшивих євро, а його люди отримували паспорти на інші імена. Данина, вплив на суд, власна поліція, власні гроші, власний коридор через кордон і власні бійці майже вичерпують перелік ознак держави. Йому бракувало тільки прапора.
Найкраще про те, як ці люди бачили своє місце, свідчить "понятійна угода", яку організатори уклали між собою. Серед форс-мажорів у ній прямо названо "зміну політичного керівництва в Україні". Дрібний шахрай ховається від держави і про її керівництво взагалі не думає. Автори ж угоди вважали державу середовищем свого бізнесу і страхували ризики її зміни так само тверезо, як аграрій страхує врожай від граду.
Природно запитати, де в цей час була власна імунна система держави? У жодному з трьох відомств, які мали б зупинити цю конструкцію, вона не спрацювала. Спецслужба мала повноваження, агентуру і обов'язок викрити організацію, проте один з її керівників сам був частиною цієї організації. Поліція мала департамент, створений саме для боротьби з організованою злочинністю, проте його керівник вів облік кол-центрів, які не можна чіпати. Прокуратура мала наглядати за законністю, проте сама брала гроші за неперешкоджання кол-центрам.
Зупинилася ця конструкція на єдиній ланці, яку так і не вдалося купити. Цією ланкою виявилися антикорупційні органи, які Україна створила на вимогу міжнародних партнерів і незалежність яких партнери захищали щоразу, коли її намагалися відібрати. Причому саме тоді, коли парламент голосував за те, щоб підпорядкувати антикорупційне бюро і спеціалізовану прокуратуру Генеральному прокурору, всередині Офісу генпрокурора вже складалася та сама група, що продавала прикриття кол-центрам. Отже, справи бюро намагалися передати під контроль відомства, де в той самий час торгували захистом тих, кого бюро мало б викривати. Тобто державу від приватизації її силових функцій захищають інституції, незалежність яких доводилося відстоювати від самої державної влади. Найімовірніше, якби не партнери, ця конструкція просто продовжувала б рости, доки не стала б реальною владою, і тоді цей чоловік фактично керував би Україною.
Пояснити, як таке стало можливим, найпростіше через звичайну франшизу. Власник бренду продає право працювати під його вивіскою і за його стандартами на певній території. Франчайзі платить за це роялті, а натомість отримує готову систему, впізнаваність і захист від конкурентів у своєму районі.
Справа про кол-центри показує, що в Україні так само продають державу. Брендом тут виступає герб на службовому посвідченні. Системою є право на обшук, доступ до баз даних, процесуальне рішення, підпис на перепустці. Територією стає сфера, за яку посадовець відповідає за посадою. Роялті приходить у конверті. Інакше кажучи, служба державі стала франшизою, і держава разом із посадою видає право стригти капусту саме там, де її представник мав би перешкоджати.
Саме тому структури, які мали б боротися з кол-центрами, стали їхнім страховим полісом. Франшизу продавали ті, хто присягав боронити державу в цій конкретній сфері. Кіберзлочини мала б розкривати поліція, злочинні організації мала б викривати контррозвідка, законність процесу мала б забезпечувати прокуратура, і кожен із них продавав можливість працювати на території його повноважень.
Проте від чесної комерційної франшизи ця відрізняється принципово, і відмінностей тут три.
Насамперед різниться той, хто продає. У нормальній франшизі продає власник бренду. Власником держави, за Конституцією, є народ, бо саме він єдине джерело влади. Тут же франшизу продає найманий працівник, який отримує від власника зарплату, і продає її без відома власника. Роялті йде продавцю, а збитки дістаються власнику: громадянам, у яких кол-центри виманюють гроші, і платникам податків, які утримують силовиків, що цю франшизу продають. У справі про кол-центри цей механізм зведено до найпростішої форми: посадовця утримує бюджет, а його послугу оплачує шахрай.
До того ж ця франшиза включає право знищувати конкурентів державною силою. Комерційний франчайзі захищений від конкурента хіба що договором про ексклюзивну територію. Тут же ті самі посадовці, які гарантували "своїм" кол-центрам спокій, мали активізувати розслідування проти тих, із ким "співпрацю" не погодили. Держава перестає бути арбітром і стає зброєю в конкурентній боротьбі злочинців.
Але найголовніше інше. Ця франшиза прив'язана до крісла, а не до інституції. Ліцензія діє, доки на своєму місці сидить конкретний генерал, конкретний заступник, конкретний прокурор. Зміна посадовця означає для покупця втрату доступу, а зміна політичного керівництва ставить під загрозу всю конструкцію, і саме тому організатори вписали її у форс-мажор своєї угоди. Звідси випливає найнебезпечніший наслідок. Усі власники такої франшизи об'єктивно зацікавлені і в спокійній роботі своїх кол-центрів, і, що значно важливіше, в тому, щоб нічого не змінилося: ні люди в кріслах, ні правила, ні безсилля органів, які мали б контролювати самих себе, ні незалежність тих, які можуть прийти до них з обшуком. Так франшиза створює політичне лобі за незмінність. Воно значно сильніше за будь-яку окрему банду, бо його учасники мають не лише гроші, а й службові повноваження, доступ до державних ресурсів і можливість впливати на самі правила гри, і сидить воно всередині держави.
Макс Вебер визначав державу як спільноту, яка успішно претендує на монополію легітимного фізичного насильства на певній території. Слово "легітимного" тут головне, бо сила належить державі лише доти, доки її застосовують інституції за законом, і перестає їй належати, щойно її починають продавати приватним покупцям. Коли право на обшук, на доступ до бази даних, на перепустку і на арешт майна купується так само, як оренда офісу в бізнес-центрі, держава перестає бути монополістом і перетворюється на ринок, де її функції дістаються тому, хто заплатить. На такому ринку закон поступається тому, хто здатен купити сам механізм його застосування. Справа про кол-центри показала, що такий покупець уже з'явився, і йому вистачило 4 років, щоб скупити всі необхідні ланки трьох відомств.
Держава процвітає там, де закон один для всіх. Франшиза на державу означає протилежне: одні правила для того, хто заплатив, і зовсім інші для всіх інших. Для покупця франшизи комендантська година, черга на кордоні і пропускний режим спецслужби просто не існують.
Конкретна справа закінчиться вироками або виправданнями, проте механізм, який вона оголила, від цього не зникне. Цього разу систему зупинило бюро, незалежність якого втримали партнери, тоді як власні запобіжники держави не спрацювали. Поки так і буде, наступна людина з грошима піде тим самим шляхом, тільки обережніше, і почне саме з того органу, який зможе прийти до неї з обшуком.
