П'ять міфів Путіна: як імперія маскує експансію під відновлення справедливості

Грудневий виступ Путіна і Бєлоусова на колегії Міноборони — це не стільки озвучування планів, скільки чергова порція ідеологічного наркотику для внутрішнього споживання та інформаційної зброї для зовнішнього застосування. За кожною тезою ховається відпрацьований століттями імперський міф, який працює за однією схемою: патріотична риторика маскує банальну економічну експансію, а релігійно-історичні претензії прикривають елементарне пограбування.

Розберемо п'ять ключових мітів, які Кремль видає за аксіоми.

Міф перший: "Історичні землі" вимагають повернення

Путін оперує поняттям історичних земель, під якими має на увазі не лише Донбас, але всю Україну. Це класичний імперський наратив, який використовували всі континентальні імперії — від Османської до Габсбурзької. Суть його проста: будь-яка територія, що колись перебувала під контролем метрополії, автоматично вважається її історичною власністю назавжди.

Проблема цієї логіки в тому, що вона перетворює всю європейську історію на нескінченну серію взаємних претензій. За такою логікою Туреччина має право на Балкани, Австрія — на половину Центральної Європи, а Монголія — на всю Євразію від Тихого океану до Дніпра. Історичне право — це не юридична категорія, а ідеологічний конструкт, який завжди обслуговує поточні економічні інтереси.

У випадку з Україною під історичними землями ховаються цілком матеріальні активи: чорноморські порти, металургійні комбінати Донбасу, аграрні землі півдня, транзитні коридори. Москва не відновлює історичну справедливість — вона намагається захопити контроль над економічними ресурсами та стратегічною інфраструктурою, які дозволять їй домінувати в регіоні.

Історичний прецедент показовий: коли Москва в XV-XVI століттях поглинала Новгород і Твер, риторика була та сама — збирання руських земель навколо законного центру. Насправді це було підпорядкування багатих торговельних республік бідному мілітаризованому князівству, яке паразитувало на контролі торговельних шляхів між Європою та Азією. Економічна модель не змінилася за п'ятсот років.

Міф другий: НАТО готується напасти на Росію

Бєлоусов заявив про форсовану підготовку НАТО до протистояння з Росією до 2030 року. Це дзеркальна проекція власних намірів на противника — класичний прийом пропаганди, відомий ще з часів Геббельса. Звинуватити ворога в тому, що збираєшся зробити сам, щоб виправдати превентивні дії.

Реальність прозаїчна: НАТО не має жодного інтересу нападати на ядерну державу з територією в 17 мільйонів квадратних кілометрів. Альянс створювався і функціонує як оборонна структура, що підтверджується всією його історією. За 75 років існування НАТО не провела жодної наступальної операції проти Росії, хоча можливостей було достатньо — від чеченських воєн до грузинського конфлікту.

Натомість Росія за останні 15 років провела військові операції в Грузії, Сирії, анексувала Крим, окупувала частини Донбасу, а тепер веде повномасштабну війну проти України. Хто саме становить загрозу, питання риторичне.

Розмови про підготовку НАТО до 2030 року потрібні для внутрішнього споживання — щоб виправдати військові витрати, мобілізацію, економічні труднощі. Населення має вірити, що жертви необхідні для захисту від зовнішньої загрози, а не для реалізації імперських амбіцій вузької групи, яка привласнила державні ресурси.

Міф третій: українська державність розвалюється

Путін стверджує, що українська держава деградує, посилаючись на корупцію та дезертирство. Це проекція власної системи на противника плюс класична тактика деморалізації. Ворог має виглядати слабким і приреченим, щоб власне населення не сумнівалося в перемозі.

Парадокс у тому, що українська держава показала набагато більшу життєздатність, ніж прогнозували в Москві. Замість триденного колапсу — майже три роки ефективного опору армії, яка чисельно перевершує українську в рази. Замість втечі влади — функціонуючий уряд, який координує оборону, економіку та міжнародну підтримку.

Корупція в Україні справді проблема, але це проблема транзитного суспільства, яке проходить шлях від пострадянської системи до європейських стандартів. Цей шлях завжди болючий і супроводжується інституційними кризами. Але принципова різниця в тому, що в Україні антикорупційні реформи йдуть, системи контролю створюються, а публічний тиск працює.

У Росії корупція — це не баг, а базова операційна система. Там нема і не може бути антикорупційної боротьби, бо корупція і є спосіб розподілу ресурсів між кланами всередині режиму. Золоті унітази, про які згадав Путін, це взагалі-то традиція російських чиновників, від патріарха Кирила до силовиків.

Що стосується дезертирства — це проблема будь-якої армії у затяжній війні. Але якщо порівнювати масштаби, то російські втрати особового складу на порядок вищі за українські, а російська армія змушена проводити приховану мобілізацію через СІЗО, боргові ями та вербування мігрантів за громадянство.

Міф четвертий: з новими елітами в Європі буде простіше домовитись

Путін відкрито ставить на ультраправих і ультралівих популістів у Європі, розраховуючи, що вони розвалять єдність альянсу. Це не нова стратегія — Москва фінансує і підтримує антисистемні партії в ЄС уже понад десять років, від французького Національного об'єднання до німецької Альтернативи для Німеччини.

Логіка проста: демократичні уряди передбачувані і договороспроможні, але вони ж і принципові в питаннях територіальної цілісності та міжнародного права. З популістами справді простіше — вони готові торгувати принципами за економічні вигоди та політичну підтримку.

Але тут Кремль робить стратегічну помилку. Популісти непередбачувані не лише для противників, а й для союзників. Вони приходять до влади на хвилі популярних настроїв, які швидко змінюються. Сьогодні вони можуть бути проросійськими, завтра — ні. Більше того, популісти при владі швидко стикаються з реальністю і змушені проводити прагматичну, а не ідеологічну політику.

Головне ж у тому, що ставка на розкол Європи через популістів — це визнання слабкості, а не сили. Сильні держави не потребують маніпуляцій чужими виборами, вони домовляються з будь-якими урядами на основі взаємних інтересів. Маніпулюють лише ті, хто не може конкурувати на рівних.

Міф п'ятий: Росія не загрожує, їй загрожують

Це головний міф, який цементує всі інші. Росія позиціонує себе як жертву західної агресії, яка змушена захищатися. Класична інверсія агресора та жертви, відпрацьована всіма імперіями в історії.

Факти уперті: Росія єдина країна в Європі, яка за останні 30 років регулярно застосовує військову силу проти сусідів. Молдова, Грузія, Україна — скрізь одна схема: створення сепаратистських анклавів, заморожування конфліктів, поступове поглинання. Це не оборона, це експансія за класичними лекалами континентальної імперії.

Розмови про загрозу з боку НАТО потрібні для внутрішньої легітимації режиму. Путін не може сказати населенню правду: ми воюємо, бо хочемо відновити імперію та контролювати сусідні території. Це чесно, але не продається. Потрібен образ ворога, який загрожує самому існуванню Росії, щоб виправдати жертви та мобілізацію.

Інверсія агресора і жертви працює ефективно, бо апелює до травматичного історичного досвіду. Росія справді пережила навали — від монголів до Наполеона і Гітлера. Цей досвід глибоко вкорінений у колективній свідомості. Кремль експлуатує цю травму, проектуючи образ зовнішньої загрози на кожного, хто не погоджується з імперською експансією.

Всі п'ять мітів працюють за однією схемою: економічна експансія маскується патріотичною риторикою, захоплення ресурсів видається за відновлення історичної справедливості, а агресія позиціонується як оборона.

Це не нова гра. Її грали Габсбурги в Центральній Європі, османи на Балканах, британці в Індії. Змінюються декорації і риторика, але механізм залишається той самий: імперія потребує постійної експансії для підтримки внутрішньої стабільності, бо паразитична економічна модель не може існувати без притоку зовнішніх ресурсів.

Путін справді не приховує своїх намірів. Він озвучує їх відкрито, бо впевнений: Захід не повірить або не захоче вірити, що в XXI столітті можлива класична імперська війна. Ця самовпевненість базується на минулому досвіді — після Грузії та Криму серйозних наслідків не настало.

Але 2022 рік змінив правила гри. Європа усвідомила, що імперська експансія Росії не зупиниться сама собою. Питання тепер не в тому, чи хоче Путін воювати — він це вже робить. Питання в тому, чи вистачить у Заходу волі та ресурсів зупинити його до того, як конфлікт перетвориться на пряме зіткнення з НАТО.

Тому що єдине, що зупиняє імперії, це не моральні аргументи і не міжнародне право. Їх зупиняє лише переважаюча сила або економічне виснаження. Все інше — ілюзії, якими імперії годують своїх жертв, поки готують наступний удар.