Рабство як фундамент: Чому росіяни з насолодою відтворюють систему примусу

«Ми повинні самі навчитися регулювати робочу силу... А тих, хто порушує закон, треба садити в тюрму».
— Й. Сталін, 1930-ті

Генетика примусу

Історія Росії — це не шлях поступової еволюції до свободи, а хроніка циклічного повернення до несвободи. Саме в цьому сенсі ідея рабства у російській культурі ніколи не була чимось ганебним — радше, це сакралізований, емоційно насичений фундамент «державної потуги». З дивною насолодою російські інтелектуали й політичні еліти осмислювали і виправдовували безкоштовну працю: як необхідність, як чесноту, як ефективний інструмент державного будівництва. І що глибше криза — то більш звабливим видається повернення до примусу.

Цей культ примусу має не лише історичну, а й концептуальну рамку. Ще Джон Мейнард Кейнс, один із головних архітекторів економіки XX століття, говорив, що комунізм як система централізованого планування може функціонувати тільки за умов, коли держава контролює не лише засоби виробництва, а й саму людську працю — бажано у формі безкоштовної або напіврабської дисципліни. Власне, це підтвердила історія СРСР.

Повторне видання кріпацтва: Ахієзер і Сталінська модель

Олександр Ахієзер ще у 1980-х роках сформулював ключову тезу: сталінська індустріалізація — це друге видання кріпацтва. Йдеться не лише про відсутність економічної свободи, а про системну заборону на мобільність: радянський працівник був буквально прикріплений до місця роботи, а колгоспник — до землі. Паспортів у селян не було. Залишити колгосп означало порушити закон.

Тут доречно згадати і про «закон про заборону самовільного переходу з одного підприємства на інше», запроваджений особисто за ініціативою Сталіна. Цей закон кодифікував нову форму примусу — вже не феодального, а модернізованого, державного. Мета була очевидна: запобігти конкуренції між підприємствами за робочу силу. Адже там, де є конкуренція, з’являється необхідність платити більше, створювати кращі умови — а отже, підважується саме існування неефективних заводів та колгоспів. Система ж прагнула зберегти саме їх.

Неефективна, але результативна: парадокс російського примусу

У своїй впливовій праці «Русская модель управления» російський дослідник Александр Прохоров сформулював, здавалося б, оксиморонну, але дуже точну формулу:

«Система неефективна, але результативна».

Що мається на увазі? Те, що радянська — а ширше, російська — управлінська модель не створювала умов для інновацій чи конкурентного розвитку, але могла мобілізувати величезні людські ресурси через примус. Її результативність — не в якості, а в масштабі. Не в ефективності процесів, а в здатності вичавлювати максимум із «людського матеріалу», навіть якщо це приводило до його масового знищення.

На прикладі Сталінградського тракторного заводу ми бачимо: у 1931 році на підприємство прийняли понад 20 тисяч працівників, а вибуло понад 16 тисяч. Тобто текучість — майже 80%. У нормальній економіці така ситуація є катастрофічною. Але для радянської — це була нормальність. Вирішенням проблеми став не ринок, не підвищення зарплати, не покращення умов праці, а... криміналізація звільнення. Справжнє рабство.

Кейнс, планування і примус

Це не лише російське явище, хоча саме в Росії воно набу́ло такої зловісної системності. Джон Мейнард Кейнс, розмірковуючи над можливістю централізованої економіки, визнавав: ефективне централізоване планування можливе лише за умов, коли людська свобода жертвується заради цілей держави. Йдеться про концентрацію не лише капіталу, а й тіла, часу, волі. В іншому разі планова економіка не може функціонувати: працівник мусить бути або фанатиком, або рабом. У СРСР вибір було зроблено на користь другого.

Смак несвободи: від примусу до самоідентичності

Здавалося б, поразка СРСР і крах комунізму мали б поставити крапку у цій історії. Але реальність — протилежна. У сучасній Росії знову зростає культ «дисципліни», «жертви», «державної мобілізації». Повернення примусу подається як національна чеснота. І це не випадковість. Російська історична ідентичність побудована на трьох опорах:

1. Несвобода як благо — «вільний» означає «безконтрольний», а отже — «ворог держави».
2. Праця як покута — не засіб самореалізації, а форма аскези і служіння.
3. Імперія як колгосп — все належить державі, а держава — це начальник.

Чому Москва не може жити без рабства

Парадокс Росії в тому, що її управлінська логіка не витримує свободи. Умови ринку, демократії, мобільності — це не просто зовнішні загрози, це антитези самому російському коду. Саме тому рано чи пізно вона знову вдається до насильства, примусу і прикріплення. Не тому, що не може інакше. А тому, що не хоче інакше. У цьому — суть її державності, її культури, її виживання. І суть її приреченості.

«Ми не народ раба, ми народ рабства».
— із сучасного російського політичного фольклору

Матеріал також доступний на платформах: Patreon, Medium, Subtrack.