Російський «демографічний спецназ» та уроки радянської сексуальної революції
Сьогодні Росія зіткнулася з найглибшою за останні два століття демографічною кризою, що проявляється у рекордно низькій народжуваності та скороченні населення. У відповідь влада проголосила курс на «відродження традиційних цінностей» та навіть створила так званий «демографічний спецназ» – в кожному відомстві призначено заступника, відповідального за демографію. За словами голови Ради Федерації Валентини Матвієнко, вдалося зосередити увагу влад на «сімейноцентричності» державної політики і можна сподіватися «повернути наші традиційні цінності». Цей крок покликаний зробити підтримку сім’ї центральною справою держави та стимулювати народжуваність.
Історично подібні надії на соціальну інженерію демографії виникали вже не вперше. Сто років тому, після революції 1917 року, більшовики теж експериментували з радикальними змінами у сімейних відносинах і сексуальній моралі, сподіваючись зламати «старий світ» і побудувати нове суспільство. Розглянемо, яких заходів вживали більшовики у 1920-х роках, до чого вони призвели, і чи є паралелі з сучасною російською політикою «традиційних цінностей» 2010–2020-х років.
Радянська сексуальна революція 1920 років: від «склянки води» до нудистських парадів
Після Жовтневої революції більшовицька влада проголосила сім’ю «буржуазним пережитком», що підлягає докорінній перебудові. Вже 1918 року нова влада ухвалила революційні декрети «Про скасування шлюбу» та «Про цивільний шлюб, дітей і майно». Церкву відокремили від шлюбу: замість вінчання запровадили цивільну реєстрацію, причому розлучення стало доступним на першу вимогу будь-кого з подружжя за спрощеною процедурою. Одночасно скасували поняття незаконнонароджених дітей – усі діти отримали рівні права незалежно від шлюбного статусу батьків. У 1917 році було декриміналізовано гомосексуальність (статті царського кримінального кодексу про «мужолозтво» скасували), а 1920-го більшовицька Жіноча секція (Женотдел) домоглася легалізації абортів – вперше у світі держава дозволила штучне переривання вагітності.
Ідеологом нової «вільної любові» була революціонерка Олександра Коллонтай, яка пропагувала образ «нової жінки», вільної від гніту шлюбу, кухні та догляду за дітьми. На її думку, кохання і секс мають стати такими ж простими і вільними, як склянка води – так пізніше спрощено трактували її ідеї про сексуальну революцію. Насправді ж Коллонтай відстоювала не банальну розпущеність, а громадське виховання дітей, колективні форми побуту і рівність у стосунках. Держава почала експериментувати з новими побутовими формами: створювалися комунальні будинки без індивідуальних кухонь (наприклад, знаменитий будинок Наркомфіну в Москві) – мешканці повинні були харчуватися в спільній їдальні, здавати білизну в загальні пральні тощо. Передбачалося, що жінки будуть звільнені від хатньої праці і зможуть нарівні з чоловіками будувати соціалізм.
Нові закони і експерименти зробили 1920-ті роки в Радянській Росії безпрецедентно ліберальними у сфері статевих відносин. Як відзначають дослідники, у радянських 1920-х «закони та ідеї, які на Заході з’являться лише за пів століття, вже стали реальністю в СРСР». Це стосується прав жінок і сексуальних меншин: на той час Радянська Росія випередила весь світ у легалізації розлучень, абортів, рівноправності позашлюбних дітей і навіть короткочасно – прав ЛГБТ. Як зазначає Інна Бондаренко, «радянський Союз на короткий час був у авангарді прав геїв та трансгендерних досліджень у 1920-х», перш ніж більшовики знову оголосили гомосексуалів «чужим елементом».
Одним із проявів тієї сексуальної свободи стала мода на нудизм та оголеність як символ відкинення «пуританської» старої моралі. У Москві та інших містах виникли нудистські групи під гаслом «Долой стыд!» («Геть сором!»). На вулицях проводилися ходи оголених людей у пов’язках з цим гаслом, шокуючи обивателів. На березі Москви-ріки, просто біля храму Христа Спасителя, діяв нудистський пляж, «про який тодішня Західна Європа і мріяти не могла». Один із маршів нудистів зібрав до 10 тисяч учасників. Такі сцени доводили, що Росія тих років стала чи не найбільш сексуально розкутою країною світу. Сам Михайло Булгаков записав у щоденнику 1924 року: «Абсолютно голі люди з пов’язками “Долой стыд” нещодавно з’явилися в Москві. Групу голих бачили в трамваї – публіка була обурена».
У мистецьких та богемних колах 20-х набули популярності андрогінна мода, кросс-дресинг та гей-вечірки. Хоч офіційно держава не заохочувала гомосексуальних стосунків, їх декриміналізація в РРФСР (до 1934 р.) створила атмосферу відносної толерантності у великих містах. Сучасники згадували, що в культурному житті 1920-х Радянська Росія пережила справжню “сексуальну революцію” – настільки вільних звичаїв не було ніде у світі.
Несподівані наслідки і згортання експерименту (1925–1930)
Соціальні експерименти більшовиків мали непередбачувані наслідки. Сподіваючись, що знищення «буржуазної сім’ї» звільнить особистість, радянські реформатори скоро зіткнулися з хаосом у статевих стосунках і кризою сім’ї. Легкість розлучень призвела до вибухового зростання їх кількості: рівень розлучень у СРСР став у 26 разів вищим, ніж у Європі, і до середини 1920-х половина всіх шлюбів у Москві закінчувалася розривом. Чоловіки часто ініціювали розлучення, аби уникнути відповідальності за родину. Поширилося явище «серійних шлюбів», коли міські донжуани одружувалися і кидали дружин одну за одною, залишаючи дітей напризволяще. «Чоловіки взялися міняти дружин із тим самим запалом, з яким вони споживали повернуту горілку» – гірко іронізувала сучасниця подій у 1926 році. У підсумку по країні з’явилися сотні тисяч безпритульних дітей (близько 300 тисяч на 1926 р.), яких нікому було утримувати; половина з них стали наркозалежними чи втягнулися в кримінал. Самі більшовики визнавали, що розпад сім’ї став однією з причин масового дитячого бездоглядництва і ювенальної злочинності.
Особливо тяжких форм ця «сексуальна революція» набула в сільській місцевості. Очевидці писали про «епідемію шлюбів і розлучень» у селах. Селяни, проживши десятки років у шлюбі, раптом кидали своїх довголітніх жінок і одружувалися заново; молодь стала сприймати шлюб як гру. «Хлопці міняють жінок з порою року», – обурювалися селяни одного з сіл. Не рідкістю було, коли 20-річний юнак мав по 3–4 дружини одна за одною, а дівчина того ж віку – по кілька абортів. «Абортами вкриті наші села ганьбою – раніше про таке і не чули», – скаржилися сільські старожили у 1920-х. Таким чином, замість очікуваного визволення жінок і гармонійних «еротичних дружб», про які мріяла Коллонтай, на практиці настали «мучительство, відраза й розчарування, що пронизують статеві стосунки» – як описувала загальний настрій одна американська спостерігачка у 1926 р..
«...атмосфера мучительства, відрази й розчарування пронизує статеві взаємини, хаос, непевність і трагедія нависли над родиною», – так характеризували стан моралі в СРСР середини 1920-х.
Не дивно, що такий соціальний експеримент викликав спротив як «знизу», так і «зверху». Уже 1925–26 рр. на адресу більшовицького керівництва посипалися скарги від робітників і селян, обурених «статевим розгулом» і розвалом родин. Коли 1926 року уряд запропонував юридично зрівняти зареєстровані й фактичні шлюби (де-факто повністю скасувавши традиційний шлюб) – робітничі збори в містах і сходи селян по всій країні висловилися проти. Як відзначає дослідник Даніель Калдер, прості люди були «вражені хаосом, що нові правила принесли в їхні громади». Навіть частина більшовицьких лідерів змінила думку, побачивши руйнівні наслідки. В результаті більшовицька держава здійснила різкий відкат до консервативної сімейної політики наприкінці 1920-х – початку 1930-х років.
Поворотною точкою став прихід до одноосібної влади Йосипа Сталіна. З середини 1930-х Компартія проголосила курс на укріплення сім’ї та підвищення народжуваності. 1934 року в СРСР знову криміналізовано чоловічу гомосексуальність – стаття 121 покарання за «мужолозтво» передбачала до 5 років ув’язнення. 1936 року Сталінське керівництво заборонило аборти, охарактеризувавши їх як загрозу демографії. Розлучення залишили легальними, але процедуру різко ускладнили і здорожчили, щоб припинити легковажне руйнування сімей. Комсомол, який ще кілька років тому пропагував вільну любов, перейшов до патрулювання моралі – молодих людей почали соромити за дошлюбний секс і порушення «нових консервативних норм». Символічним жестом зміни епохи стало згортання утопічних комун: знаменитий будинок-комуна Наркомфіну так і не добудували за первісним планом, а його мешканці потім добудували у квартирах власні кухні. Колишні активісти сексуальної революції також опинилися у немилості: нарком юстиції Микола Криленко, який проголошував вільне кохання «кінцевою метою соціалістичної держави», був репресований і розстріляний у 1938 р., а Олександра Коллонтай відійшла від внутрішньої політики (її відправили дипломатом за кордон, де вона мовчки доживала віку, спостерігаючи як Сталін скасовує всі її закони). Сексуальна революція в СРСР завершилася.
Важливо, що мотивом сталінського «контрреволюційного» повороту була не лише мораль, а й турбота про демографію. Наприкінці 1920-х радянські керівники стривожено відзначали різке скорочення народжуваності, особливо в містах, де жінки масово працювали на виробництві. Історик Венді Голдман наводить статистику: коефіцієнт народжень у РРФСР впав з 45‰ у 1927 році до 30‰ у 1935 році. Тобто за 8 років рівень народжуваності скоротився на третину – безпрецедентне падіння. Це пов’язували, зокрема, з легальністю абортів та небажанням жінок заводити багатодітні сім’ї в умовах соціально-економічних труднощів. Сталінський указ 1936 р. про заборону абортів відкрито пояснювався необхідністю «зміцнити сім’ю і збільшити природний приріст» населення. Одночасно уряд запровадив низку про-наталістських заходів: розширення мережі дитячих ясел і садків, матеріальну допомогу матерям, нагороди для багатодітних (титули «Мати-героїня» тощо). Деякий час після заборони абортів народжуваність справді зросла – але лише тимчасово. Вже за два роки вона знову почала падати і до 1940 р. повернулася на рівень 1935-го, адже примусовою відміною абортів проблему не вирішили: жінки перейшли на нелегальні операції (внаслідок чого зросла материнська смертність). Отже, сталінський метод «батога і пряника» дав обмежений результат – та все ж Радянська держава твердо повернулася до традиційної моделі сім’ї як основи суспільства. На кілька наступних десятиліть тема сексу практично зникла з публічного дискурсу: «в СРСР сексу нема», як скаже пізніше відома фраза. Лише після 1991 року в пострадянських країнах знову почалася повільна лібералізація особистого життя, декриміналізація одностатевих стосунків (в Росії – з 1993 р.) та інші зміни.
«Традиційні цінності» і демографічна криза путінської доби (2014–2025)
Сучасна Росія, проголосивши себе спадкоємицею «традиційних цінностей», обрала протилежний підхід до вирішення демографічних проблем, ніж це було у 1920-х. Замість експериментів із розкріпаченням сексуальної поведінки – навпаки, від початку 2010-х років у РФ спостерігається консервативний поворот: держава відновлює роль церкви, пропагує патріархальну сім’ю і жорстко контролює моральність. Президент Володимир Путін позиціонує себе як «захисник традиційних цінностей» і відкрито протиставляє себе «розкладеному Заходу» з його ліберальними нормами. У 2013 році було ухвалено резонансний закон про заборону «пропаганди нетрадиційних сексуальних стосунків» серед неповнолітніх. Фактично, цей крок поставив поза законом будь-яке позитивне або нейтральне зображення ЛГБТ в інформаційному просторі. З часом репресії тільки посилювалися: 2020 року до Конституції РФ внесли поправку про шлюб як «союз чоловіка та жінки», офіційно унеможлививши одностатеві шлюби. У 2022 році дію закону про «гей-пропаганду» розширили – тепер заборонено «пропагувати» ЛГБТ для всіх вікових груп, не лише для дітей. А в листопаді 2023-го Верховний суд РФ узагалі визнав абстрактний «міжнародний ЛГБТ-рух» екстремістською організацією, фактично прирівнявши публічну діяльність ЛГБТ-спільноти до тероризму. Станом на 2024 рік правозахисники констатували, що Росія стала найбільш небезпечним місцем для ЛГБТ у Європі – такий результат цілеспрямованої державної політики, а не «традиційної народної ненависті». Кремль свідомо культивував гомофобію як частину нової ідеології, апелюючи як до внутрішніх консервативних настроїв, так і до глобального ультраправого руху.
Окрім боротьби з ЛГБТ, російська влада намагалася впровадити й інші заходи, мотивовані демографією. Наприклад, у Держдуму вносилися пропозиції обмежити аборти (деякі регіони запровадили «дні без абортів», а церковні діячі пропонували взагалі заборонити аборти, хоча на федеральному рівні ця ініціатива не пройшла). Восени 2024 року група депутатів навіть запропонувала карати штрафами за «пропаганду чайлдфрі», тобто свідомої відмови від народження дітей. Хоча в реальності руху childfree у РФ майже не існує, сам факт подібного законопроєкту свідчить, наскільки далеко влада готова зайти, аби засудити небажання заводити дітей. Центральним же напрямком стала пропаганда багатодітності й повернення образу жінки-матері як головного соціального ідеалу. Російська православна церква і державні ЗМІ прославляють родини з трьома і більше дітьми; запущені програми матеріального заохочення (сертифікати «материнського капіталу» при народженні другої і наступних дітей, пільги для багатодітних тощо).
Кульмінацією цієї політики стало створення у 2023–2025 роках так званої «вертикалі демографічного управління». При президентові створено Раду з питань демографії, а у всіх федеральних відомствах та навіть у корпораціях призначено відповідальних за демографічні показники – той самий згаданий «демографічний спецназ». По суті, це система чиновників, що координують заходи зі стимулювання народжуваності та підтримки сімей. Валентина Матвієнко хвалиться: «Сьогодні в будь-якому відомстві вам назвуть прізвище заступника міністра, який займається демографією. Створено такий демографічний спецназ». Вона назвала систему підтримки сімей «обличчям соціальної держави» і наголосила, що важливо створити всі умови для жінок, які хочуть поєднувати роботу з материнством. Рhetorika повернення до «сімейноцентричності» дуже нагадує сталінські гасла 1930-х, тільки тепер подається як добровільна і «традиційна» цінність, а не примус.
Варто спитати: чи дають результати ці заходи у плані зростання народжуваності? На даний момент – ні, бажаного ефекту не досягнуто. Попри гучну риторику про моральність, заборони ЛГБТ та обмеження абортів, демографічна криза в Росії лише поглиблюється. За офіційними даними Росстату, у 2022–2023 роках країна втрачала близько пів мільйона мешканців щороку природним шляхом (надлишок смертей над народженнями). Народжуваність впала до рекордного мінімуму за 200-225 років – так мало дітей народжувалося хіба що наприкінці XVIII ст.. Демограф Олексій Ракша зазначає, що у лютому 2025 року зафіксовано найменше число народжень з кінця XVIII ст., а перший квартал 2025-го може стати найгіршим за 200 років. Лише 1,222 млн дітей народилося у 2024 році – це антирекорд за весь пострадянський період (найнижче з 1999 р.). Для порівняння, від 2014 до 2024 року річна кількість народжень впала на 30%, хоча саме після 2014-го держава активніше просуває «традиційність». Таким чином, кореляція радше негативна: демографічний спад прискорився попри всі патріотично-моралістичні кампанії.
Експерти пояснюють це тим, що справжні причини низької народжуваності лежать поза сферою моралі та пропаганди. Росія вступила в період, коли чисельно малочисленне покоління 1990-х (часу розпаду СРСР і економічної кризи) досягло репродуктивного віку – відповідно, потенційних матерів фізично менше. За даними віце-прем’єра Тетяни Голікової, зараз у РФ близько 34 млн жінок дітородного віку, а до 2046 року залишиться лише 27 млн. Це структурний провал, який неможливо швидко компенсувати. Сам Путін днями заявив, що в Росії «не вистачає жінок» і співвідношення статей змінилося: на 10 дівчат уже не 9 хлопців, як співалося в старій пісні, а навпаки. Тут позначаються і втрати чоловіків на війні, і масовий виїзд молоді за кордон з 2022 року (еміграційна хвиля після початку війни в Україні). Але демографи наголошують: війна лише частково впливає на демографію (через зростання смертності та еміграції), а от на рівень народжуваності вона майже не вплинула. Народжуваність падає не через бойові втрати, а через довгострокові тенденції: малочисельність нинішнього покоління 20-річних, урбанізацію, економічну нестабільність тощо.
Крім того, соціологічні опитування самих росіян показують, що головні перепони для народження дітей – матеріальні та соціальні проблеми, а не «аморальність». За даними ВЦИОМ, найпопулярніші заходи, які б стимулювали людей завести дитину, – це щомісячна грошова допомога на кожну дитину (69% опитаних), збільшення виплат материнського капіталу, стабільна соціально-економічна ситуація (46%) і можливість дистанційної роботи для поєднання з вихованням. Натомість морально-ідеологічні фактори (релігійні цінності, осуд «чайлдфрі» чи заборона абортів) не фігурують серед основних мотиваторів народжуваності. Іншими словами, традиціоналістська риторика сама по собі не спонукає росіян народжувати більше дітей, якщо відсутні економічна стабільність і впевненість у майбутньому.
Висновки
Усе нове в Росії — це погано забуте старе. Досвід радянської Росії 1920-х років і сучасної Російської Федерації демонструє, що спроби адміністративно чи ідеологічно керувати демографічною поведінкою можуть дати протилежні результати. Більшовицький експеримент зі «звільнення кохання» показав, що надмірна сексуальна свобода без соціальних гарантій призвела до хаосу в сім’ях і жодним чином не стимулювала народжуваність – навпаки, у містах вона знизилася через доступність розлучень та абортів. Врешті більшовики були змушені відкотитися до традиційної моделі сім’ї, фактично визнавши, що стихійна «сексуальна революція» суперечила їхнім демографічним інтересам. Сучасна ж російська влада пішла іншим шляхом – репресивної моральної «контрреволюції», очікуючи, що заборони ЛГБТ, пропаганда патріархату і навіть штрафи за відмову від дітей приведуть до підвищення народжуваності. Проте й цей підхід наразі не виправдав сподівань: гасла про «традиційність» не нейтралізують дії об’єктивних соціально-економічних чинників.
Зрештою, людина – це не тільки об’єкт державної політики, але й суб’єкт із власними прагненнями. Молоді покоління і сто років тому, і тепер прагнуть особистого щастя, самореалізації, часто не готові жертвувати якістю життя заради абстрактних цілей «держави». Як писала в 1920-ті одна з учасниць дискусії в СРСР: «Якби ви, чоловіки, самі спробували народжувати дітей, ви б заспівали інакше» – натякаючи, що керувати жіночою репродуктивною поведінкою наказами неможливо. Людська природа така, що частина людей завжди шукатиме свободи в особистому житті – чи то у формі «вільного кохання», чи то у формі небажання заводити дітей або вибору партнера нетрадиційної орієнтації. Репресії можуть загнати ці явища в підпілля, але не усунути їх. Радянський Союз після десятиліть заборон усе одно прийшов до сексуальної революції (хоч і відкладеної) у 1990-х. Російська Федерація, ймовірно, теж рано чи пізно зіткнеться з потребою шукати більш раціональні та гуманні шляхи вирішення демографічних проблем, ніж «демографічний спецназ» і моральний диктат. Як влучно зазначає історик: «ідеї, одного разу висловлені, не можуть бути невисловленими» – спроби «відмотати назад» суспільний розвиток рідко бувають успішними чи остаточними. Ні сексуальна розкутість сама собою, ні пуританська репресивність не здатні магічно підняти народжуваність до рівня, що забезпечує приріст населення. Реальні рецепти лежать у площині економіки, соціальної підтримки і довіри до майбутнього, а не у сфері ідеологічних кампаній.
