«Справа Байрака»: як один зі співучасників корупційної схеми перетворився на головного свідка слідства
У справі, яка в медіа отримала умовну назву «кейс Сенниченка», простежується знайомий сюжет: великі кошти, стратегічні активи, внутрішні конфлікти між фігурантами та, що найцікавіше — раптове «переродження» одного з них на статус офіційного свідка. Йдеться про Сергія Байрака — людину, яка, за даними слідства та відкритих джерел, мала тривалий стосунок до діяльності низки сумнівних схем у державному секторі.
Від менеджера до свідка
У 2020–2022 роках Байрак фігурував у кількох кримінальних провадженнях, пов’язаних із розкраданням активів стратегічних підприємств — зокрема, ОПЗ (Одеського припортового заводу) та ОГХК (Об'єднаної гірничо-хімічної компанії). Його прізвище згадується поруч із іменами Дмитра Сенниченка та Андрія Гмиріна — осіб, які за твердженням слідства, мали вирішальний вплив на розпорядження державними активами.
У певний момент, коли фінансові потоки, очевидно, зміліли, а внутрішні домовленості дали тріщину, Байрак, за даними джерел, запропонував своїм партнерам «переглянути частки». Після відмови, він звернувся до правоохоронних органів — і невдовзі став «ключовим свідком».
Юридичне перетворення: співпраця замість вироку
Що викликає запитання: згідно з інформацією з судових реєстрів, особа, яка мала пряме відношення до реалізації схем з багатомільйонними збитками для бюджету, уникнула реального покарання. Натомість була зафіксована формальна «угода про співпрацю» зі слідством.
Немає підтверджень, що Байрак пішов на угоду внаслідок морального прозріння. Натомість виглядає на те, що така співпраця стала інструментом вирішення особистого конфлікту між колишніми партнерами. При цьому залишається відкритим питання — чому НАБУ та САП не поставили під сумнів мотиви «розкаяння» та не дали принципову юридичну оцінку його ролі у схемах.
Реальна загроза для правосуддя
Історія з Байраком — це не лише про те, як один із фігурантів уникнув відповідальності. Це — про те, як може трансформуватись функція антикорупційного органу, коли на перший план виходять не принципи законності, а доцільність «інформаційного обміну». Якщо особа, яка згадується у матеріалах кримінального провадження як один з організаторів схеми, уникає будь-яких реальних санкцій, виникає питання — наскільки така «співпраця» відповідає суспільним інтересам?
Питання, що мають бути публічно озвучені
На яких умовах НАБУ уклало угоду з Байраком і хто ухвалював відповідні рішення?
Чи було оцінено потенційний конфлікт інтересів або ознаки упередженості при розгляді показів від особи, яка раніше була співучасником?
Чи були інші джерела доказів, окрім його свідчень, що дозволили сформувати обвинувачення проти інших фігурантів?
Чи розглядався варіант притягнення Байрака до відповідальності вже після реалізації угоди — якщо він надав неповну чи вибіркову інформацію?
Справа, яка ставить під сумнів довіру до антикорупційних органів
У публічному полі досі немає переконливої відповіді: чи є Байрак інформатором, який допоміг слідству, чи маніпулятором, що використав антикорупційну інфраструктуру як інструмент для зведення рахунків. А можливо — і те, й інше.
Одне очевидно: громадськість має право знати, за яких умов обвинувачений у спільному злочині перетворюється на процесуального свідка — без об'єктивного аналізу його особистої зацікавленості, мотивів і можливих прихованих угод.
