Цар по довіреності: як московський самозванець став «царем всієї Русі»

Уявіть собі сцену: 16 січня 1547 року в Успенському соборі Московського Кремля розгортається грандіозна церемонія. Блиск золотих окладів, урочистий спів, густі хмари ладану. Московський князь Іван IV Васильович приймає з рук митрополита Макарія царські регалії. Натовпи москвичів тріумфують — народився новий “цар всієї Русі”!

От тільки ні. Жодного народження царя не було. За цією величною виставою ховається одна з найзухваліших політичних авантюр в історії. Весь цей церемоніал — не більше ніж майстерна підробка під справжню імператорську коронацію.

Церква-самозванка вінчає царя-самозванця

Щоб зрозуміти масштаб того, що відбувається, треба зазирнути в церковні архіви. У 1547 році Московська церква перебувала в украй двозначному становищі. Формально вона все ще підпорядковувалась Константинопольському патріархату, але фактично вже майже ціле століття жила своїм життям.

У 1448 році московські церковники здійснили справжній церковний переворот — без жодного погодження з Константинополем призначили Іону першим “незалежним” митрополитом Москви. Це було кричущим порушенням канонів, але москвичі вирішили, що їм видніше, їм можна.

Тепер уявіть: неканонічний митрополит неканонічної церкви вінчає на неканонічне царство людину, яка не має на це жодних прав. Це все одно що самозваний нотаріус завіряє підроблені документи самозваного спадкоємця Візантійської імперії.

От тільки це за визначенням неможливо!

Візантійські імператори мали вінчатися лише патріархом — духовним отцем імперії. Митрополит просто не мав права проводити таку церемонію. А тим більше митрополит, якого не визнавав головний православний центр світу.

Цікаво, що сам Константинополь визнав автокефалію Москви лише в 1589 році — через 42 роки після «царського» вінчання. І то за вельми драматичних обставин: патріарх Єремія II погодився на створення п’ятого православного патріархату в Москві під загрозою власного життя.

Географія обману: цар без царства

Ще більш зухвало виглядає сама формула титулу. “Цар всієї Русі” — звучить переконливо. Але про яку Русь у Москві 1547 року говорить самозванець?

Справжній центр православ’я Русі — Київ, і він перебував у складі Великого князівства Литовського. Там же були: Чернігів, Смоленськ та інші історичні землі руські. Легітимна Київська митрополія, з законним митрополитом, продовжувала існувати під законною юрисдикцією Константинопольського патріархату.

Виходить парадокс: Іван IV проголосив себе царем Русі, при тому що самої Русі у нього в підпорядкуванні не було, історичні землі йому не належали, а главою церкви Русі був інший чоловік.

Московська держава контролювала лише Залесся, що знаходилося на периферії справжньої Русі. Іван правив симулякром, але претендував на ціле.

Ординське коріння “візантійського” титулу "Цар"

Найпікантніше в цій історії — титули самозванця.

Москвичі любили козиряти “візантійською спадщиною”, але терміни “самодержець” і “цар” прийшли зовсім не з Константинополя.

“Самодержець” — це калька з ординської спадщини. Достатньо згадати, що ім’я хана Узбека буквально означає “Сам-Бек” або “сам собі вождь”. Саме Узбек свого часу зробив усе для піднесення Москви над іншими містами Залесся.

Що ж до “царя”, то і він не від Caesar, або кесаря!
Російська імперська філологія й досі наполегливо стверджує, що “цар” — це слов’янська калька з латинського “Caesar”. Повна нісенітниця! Це пізня раціоналізація, покликана пов’язати московських правителів з римськими імператорами.

Справжнє коріння титулу йде у глиб Сходу:

Титул “цар” походить від тюркських і семіто-хурритських джерел:

Корінь "šarru" в аккадській мові означав царя-бога, сакрального правителя

У хуррито-урартській традиції — šarri, shar

У тюркських мовах: sar, saru, čari — цар, вождь, хан, володар

Цар — це древній сакральний східний титул, а не римський!

Докази очевидні: “цар хазарський” згадується ще до хрещення Русі. У волзько-уральських племен існував титул сар (іноді як сарик — “володар, багатий”).

Візантія до 1453 року була єдиним джерелом легітимної імперської влади для православного світу. Тільки Базилевс Константинополя вважався “Божим імператором”.

Але титул “цар” ніколи до нього не застосовувався. Титул цар застосовувався в церковнослов’янських текстах до біблійних або східних правителів, і ніколи до європейських монархів!

Виходить, що Іван IV присвоїв собі не лише неіснуючі території, але й східний титул, який не мав жодного стосунку до “візантійської спадщини” Москви.

Іронія історії: благородний московський “спадкоємець Візантії” використовував ординську термінологію і східні титули, щоб легітимізувати свою владу над землями, які йому не належали.

Міжнародний скандал

Європейські двори поставилися до московських претензій із цілком зрозумілим скепсисом. Іван Грозний так і не отримав міжнародного визнання свого царського титулу від провідних держав. Для них він залишався лише “великим князем московським”.

Це не дивно: з точки зору міжнародного права Іван не мав жодних підстав заявляти права ні на царство, ні на “всю Русь”. Він не був захисником церкви, не контролював Русі й не отримав благословення від канонічних церковних влад.

Політична авантюра століття

Що ж відбулося 16 січня 1547 року насправді? Не створення законного царства, а геніальна політична авантюра. Московські політики зуміли перетворити локальну церемонію на глобальну заявку на владу.

Вони створили театр легітимності — пишну постановку, яка мала переконати сучасників і нащадків у законності московських претензій. Візантійські регалії, урочистий обряд, високопарні титули — все це працювало на створення потрібного образу.

Але за красивою декорацією ховалася проста істина: неканонічна церква вінчала неправомочного претендента на неіснуюче царство.

Запізніла легітимація

Константинополь визнав незалежність московської церкви лише у 1589 році — через 42 роки після «царського» вінчання. Це ретроспективне визнання нагадувало спробу заднім числом легалізувати вчинене порушення.

Але канонічна логіка не працює у зворотному напрямку. Незаконне вінчання 1547 року не могло стати законним через події 1589 року. Це все одно що визнати дійсним шлюб, укладений неуповноваженою особою, тільки тому, що через півстоліття ця особа отримала відповідні повноваження.

Спадщина великого обману

Вінчання Івана IV на царство стало зразком для багатьох подібних політичних операцій. Воно показало, як за допомогою правильно організованої вистави можна створити видимість легітимності там, де її не було і бути не могло.

Московське царство народилося не з законного наслідування візантійської традиції, а з зухвалої політичної авантюри. Це був майстерний хід, який на століття визначив характер московської політики — здатність видавати бажане за дійсне і перетворювати політичні фантазії на історичну реальність.

Створення “Руського царства” у 1547 році — це історія про те, як самозвана церква вінчала самозваного царя на самозване царство. І ця авантюра вдалася настільки блискуче, що її наслідки відчуваються й досі.

Якщо потрібно — можу надати текст у форматі .docx / .pdf / Medium.