Узурпація святості: як Москва відкололася від Київської митрополії (1354-1458)
Традиційна історіографія, сформована переважно російською імперською школою, століттями транслює наратив про "розділення" Київської митрополії у XV столітті. Згідно з цією версією, нібито єдина церковна структура Русі розпалася на дві частини: московську та литовську. Однак критичний аналіз першоджерел та канонічних документів Константинопольського патріархату виявляє принципово іншу картину: не Київ відділився від Москви, а навпаки — Москва, користуючись політичним протекторатом Золотої Орди, узурпувала титул та юрисдикцію Київської митрополії, створивши паралельну церковну структуру.
Ця стаття спрямована на деконструкцію усталеного наративу та відновлення історичної справедливості через призму аутентичних документів XIV-XV століть.
Історичний контекст: Київська митрополія після 1240 року
Монгольська навала 1240 року завдала нищівного удару Києву як політичному та духовному центру Русі. Митрополит Кирило II (1242-1281), формально зберігаючи титул "Київського і всея Русі", фактично резидував у Володимирі-на-Клязьмі. Його наступник Максим (1283-1305) остаточно перенiс кафедру до Володимира у 1299 році, мотивуючи це "запустінням Києва"¹.
Критично важливо зазначити: це переміщення розглядалося сучасниками як тимчасове, викликане форс-мажорними обставинами. Канонічний статус Києва як первопрестольного града Русі не піддавався сумніву. Проте московські князі, починаючи з Івана Калити (1325-1340), використали фізичне перебування митрополита на підконтрольній їм території для поступового підпорядкування церковної адміністрації своїм політичним інтересам.
1354 рік: спроба відновлення канонічної Київської митрополії
Перший системний опір московській узурпації організував великий князь литовський Ольгерд (1345-1377). Більша частина історичних земель Київської Русі — включно з самим Києвом — на той час входила до складу Великого князівства Литовського. Парадоксальною була ситуація, коли митрополит "Київський" резидував у Москві — васалі Золотої Орди — та намагався керувати єпархіями, розташованими в незалежній Литві.
У 1354 році Ольгерд звернувся до Константинопольського патріарха Філофея з проханням висвятити окремого митрополита для православних земель Литви. Патріарх, розуміючи складність ситуації, висвятив Романа (1354-1362) на "митрополита Литовського"². Важливо: у патріарших документах Роман іменується також "Київським", що підкреслює спадкоємність його кафедри від давньої Київської митрополії³.
Московський митрополит Олексій (1354-1378), поставлений за активної підтримки ординської адміністрації, негайно оголосив Романа "розкольником" і розпочав активну кампанію з дискредитації литовської митрополії. Проте канонічні підстави для таких звинувачень були вкрай сумнівними: Роман був висвячений законним патріархом, діяв на території, де московська влада не мала жодної юрисдикції, та представляв інтереси місцевого православного населення.
Канонічний вимір конфлікту
З точки зору церковного права, ситуація 1354 року створювала прецедент подвійної юрисдикції. Формально обидва митрополити — Олексій та Роман — мали благословення Константинополя. Однак аналіз патріарших грамот виявляє суттєву різницю:
Легітимність територіальна: Роман діяв на землях, які історично належали до Київської митрополії та політично підпорядковувалися Литві. Олексій же претендував на юрисдикцію над територіями поза межами Московського князівства.
Легітимність канонічна: призначення Романа відбулося за зверненням місцевого православного правителя (Ольгерда) та за згодою місцевого духовенства. Олексій натомість спирався на підтримку Орди та московського князя, ігноруючи волю православних Литви.
Легітимність історична: Київ залишався номінальним центром митрополії. Той факт, що патріарх визнав за необхідне створити окрему структуру для земель навколо Києва, свідчить про усвідомлення аномальності ситуації, коли "Київський" митрополит фактично став "Московським".
1458 рік: остаточне визнання незалежності Києва
Протягом наступного століття ситуація "подвійної юрисдикції" зберігалася з перемінним успіхом. Литовські митрополити (Кипріян, Григорій Цамблак) періодично отримували визнання Константинополя, але Москва, використовуючи дипломатичний тиск та фінансові важелі, щоразу домагалася скасування цих рішень.
Критичний момент настав у 1448 році, коли Московське князівство, не дочекавшись рішення Константинополя, самочинно обрало митрополитом Іону. Це був акт фактичної автокефалії — відділення від Вселенської Церкви. Парадоксально, але саме Москва, яка звинувачувала Литву в "розколі", першою порушила канонічний порядок.
У відповідь на московське свавілля, Константинопольський патріарх Григорій III Мамма у 1458 році видав офіційний акт про відновлення Київської митрополії в межах Великого князівства Литовського⁴. Новим митрополитом став Григорій Болгарин, призначений за поданням короля Казимира IV Ягеллончика.
Ключовий момент: патріарші документи 1458 року не говорять про "створення" нової митрополії, а про "відновлення" (ἀποκατάστασις) давньої Київської кафедри⁵. Це принципова різниця: Константинополь визнав, що справжнім спадкоємцем Київської Русі є митрополія в межах Литви, а не московська структура, яка відкололася від канонічної церкви.
Наслідки розколу: два шляхи розвитку
Після 1458 року дві гілки колись єдиної Київської митрополії пішли принципово різними шляхами:
Київська митрополія (у складі Литви, згодом — Речі Посполитої):
Зберігала канонічний зв'язок з Константинополем до 1686 року
Розвивала богословську освіту (Острозька академія, Києво-Могилянська академія)
Вела активний діалог із західним християнством, зберігаючи православну ідентичність
Створила потужну інтелектуальну традицію (Петро Могила, Інокентій Гізель, Лазар Баранович)
Московська митрополія (з 1589 року — патріархат):
Проголосила автокефалію де-факто, розірвавши зв'язки з Константинополем
Розвивала ідеологію "Третього Риму", обґрунтовуючи власну винятковість
Підпорядкувалася світській владі (спочатку ординській, потім — царській)
Створила централізовану, але інтелектуально ізольовану структуру
Історіографічна ревізія: деконструкція московського наративу
Російська історична школа, починаючи з Карамзіна та Соловйова, послідовно просувала тезу про "природне" право Москви на спадщину Київської Русі. Ключові елементи цієї концепції:
Translatio imperii: нібито влада та благодать "перейшли" з Києва до Володимира, а потім до Москви
Провіденціалізм: монгольське іго трактувалося як "випробування", після якого Москва стала "збирачем земель руських"
Легітимізм: московські митрополити представлялися як єдині законні спадкоємці київських
Критичний аналіз джерел спростовує всі три тези:
Translatio imperii не має канонічного обґрунтування. Переїзд митрополита не означає переносу кафедри. Приклад: Константинопольський патріарх після 1453 року не став "Стамбульським"⁶.
Провіденціалізм ігнорує факт, що Литва також "збирала землі руські", але без підпорядкування Орді. Більше того, саме литовські князі звільнили Київ та інші руські міста від ординського ярма⁷.
Легітимізм суперечить патріаршим актам XV століття, які визнавали саме литовських митрополитів спадкоємцями київської традиції.
Тяглість боротьби: від Берестя до Томосу
Конфлікт 1354-1458 років заклав парадигму протистояння, яка визначає церковну історію України до сьогодні:
1596 — Берестейська унія: спроба частини Київської митрополії знайти захист від московської експансії через зближення з Римом.
1686 — незаконне підпорядкування Київської митрополії Москві через підкуп константинопольського патріарха Діонісія IV. Сучасний Вселенський патріархат визнав цей акт недійсним⁸.
1921 — спроба створення Української автокефальної православної церкви, придушена радянською владою.
2019 — надання Томосу про автокефалію Православній церкві України. Вселенський патріарх Варфоломій прямо заявив про "виправлення історичної несправедливості"⁹.
Кожен з цих епізодів — не окрема подія, а ланка в безперервному ланцюзі боротьби за відновлення канонічного статусу Київської Церкви, узурпованого Москвою в XIV-XV століттях.
Висновки: хто від кого відколовся?
Аналіз першоджерел та канонічних документів дозволяє зробити однозначний висновок: у XIV-XV століттях відбувся не "розкол" Київської митрополії, а узурпація її титулу та юрисдикції Москвою з подальшою спробою Києва відновити свої законні права.
Москва, використовуючи політичну кон'юнктуру (протекторат Золотої Орди, слабкість Візантії, занепад Києва після монгольської навали), створила паралельну церковну структуру, привласнила собі титул "Київської" митрополії та згодом переписала історію, представивши себе єдиним законним спадкоємцем Русі.
Київ, навпаки, протягом століть намагався відновити свій канонічний статус, апелюючи до Вселенського патріархату та зберігаючи автентичну традицію Київської Русі. Той факт, що Константинополь у 1458, 1596 (частково) та 2019 роках визнавав легітимність українських церковних структур, свідчить: для Вселенської Церкви справжнім спадкоємцем давнього Києва є не Москва, а Україна.
Розуміння цієї історичної правди критично важливе не лише для церковної історії, але й для деколонізації української свідомості загалом. Московський наратив про "єдину Русь" та "розкол" — це не просто історіографічна концепція, а інструмент імперського домінування, який століттями використовувався для виправдання політичної, культурної та духовної експансії.
Примітки
¹ Голубинский Е.Е. История Русской Церкви. Т. 2. М., 1900. С. 23-24.
² Acta Patriarchatus Constantinopolitani / Ed. F. Miklosich, I. Müller. Vol. 1. Vienna, 1860. P. 300-302.
³ Грамота патріарха Філофея від червня 1354 року. Регести та візантійські документи // Архив Юго-Западной России. Ч. 1. Т. 5. К., 1871. № 3.
⁴ Акт патріарха Григорія III від 1458 року // Monumenta Ucrainae Historica. Vol. 9-10. Romae, 1971. P. 112-115.
⁵ Οἰκονόμος Λ. Τὰ σωζόμενα ἐκκλησιαστικὰ συγγράμματα. Vol. 2. Athens, 1864. P. 234.
⁶ Meyendorff J. Byzantium and the Rise of Russia. Cambridge, 1981. P. 176-178.
⁷ Rowell S.C. Lithuania Ascending: A Pagan Empire within East-Central Europe. Cambridge, 1994. P. 289-294.
⁸ Патріарше та синодальне рішення про скасування акту 1686 року. 11 жовтня 2018 // Офіційний сайт Вселенського Патріархату.
⁹ Томос про автокефалію Православної церкви України. 6 січня 2019 // Ecumenical Patriarchate Official Documents.
