Венесуельське приниження Китаю

Кремль знову вигідно продав союзника — а може, просто виконав завдання?

Американська операція по захопленню Ніколаса Мадуро два тижні тому розкрила щось більше, ніж тактичний успіх Вашингтона. Вона оголила справжню природу московської "багатополярності" — черговий раз виявилося, що Кремль або обслуговує інтереси власної компрадорської верхівки, або взагалі грає за чужими правилами. А можливо, обидва варіанти правдиві одночасно.

Москва знала про неминучість втручання. Евакуювала дипломатів з Каракаса заздалегідь. Але Пекін дізнався про операцію з новин разом з рештою світу. Для відносин, які декларуються як "всеосяжні, взаємовигідні та вічні", це виглядає як плювок у обличчя. Або як щось гірше.

Деталі операції тепер проступають крізь секретність. Американські сили використали звукові пристрої або системи спрямованої енергії для нейтралізації охорони. Венесуельські військові не підключили російські зенітно-ракетні комплекси С-300 та Бук-М2 до радарів. Системи залишалися сліпими в момент удару. Випадковість? Некомпетентність? Чи координація на вищому рівні між Москвою та Вашингтоном?

Китайські аналітики в деяких колах відкрито обговорюють останній варіант. І у них є підстави.

Підморгування Москви Вашингтону

Ще у 2019 році Фіона Хілл, старший радник Трампа з Росії, розповідала Конгресу про дивні російські натяки. Мовляв, Москва могла б послабити підтримку Мадуро, якби США дали їй більше свободи дій в Україні. Хілл назвала це "підморгуванням, підштовхуванням та натяком на угоду". Тоді це здавалося геополітичною дивністю. Тепер виглядає як підтвердження системи.

Кремль багато говорить про рівні права гегемонів, про багатополярний світ, про спільну боротьбу з американською гегемонією. А потім при нагоді продає будь-кого зі своїх партнерів. Іран, Сирія, тепер Венесуела. Патерн очевидний для тих, хто хоче його бачити.

Але є й інша інтерпретація, яка все частіше озвучується за межами офіційних кіл. Москва не просто непередбачувана. Вона може бути криптоколонією, яка виконує чітке завдання — провокувати Пекін на дії проти Штатів. Загравання з Китаєм, створення ілюзії антиамериканського альянсу, а потім систематична здача позицій у ключових точках. Венесуела стає черговим доказом цієї схеми.

Майстри інтриги проти неповороткого слона

Що стосується інтриг, Кремль виграє першість. Більш підло і непередбачувано не поводиться в світі ніхто. Це не комплімент — це констатація методу. Москва грає на декількох дошках одночасно, ставить на всіх коней відразу, зберігає можливість зради в будь-який момент. Китайці називають таку поведінку варварською. Вони праві.

Китай залишається слоном — як він сам каже про себе. Великим, неповороткім і вразливим. Пекін мислить інституціями, довгостроковими стратегіями, передбачуваними правилами гри. Він інвестував 9 мільярдів доларів у нафтохімічний завод під венесуельську нафту. Будував партнерство на основі економічної логіки. А виявилося, що партнер грав в іншу гру з іншими правилами.

Спеціальний посланець Китаю Цю Сяоці прибув до Каракаса та зустрівся з Мадуро за кілька годин до його захоплення. Міністр закордонних справ Ван І підтверджував телефоном "тверду солідарність та рішучу підтримку". А через години венесуельський лідер опинився в американському літаку. Російські системи ППО мовчали. Москва евакуювала своїх завчасно.

Це не просто втрата обличчя. Це урок про ціну довіри до партнера, який живе інтригою замість стратегії.

Фінансові втрати та стратегічні висновки

Пекін втрачає 500 тисяч барелів венесуельської нафти щодня. Це 4% від загального імпорту. Втрачає багатомільярдні кредити, надані режиму Мадуро. Втрачає інвестиції в інфраструктуру. Але головна втрата — це ілюзія про те, що Москва може бути надійним союзником у протистоянні з Вашингтоном.

Професор Цзя Цінго, колишній декан Школи міжнародних досліджень Пекінського університету, ще до венесуельської операції відзначав двозначність російського фактора. Ізоляція Москви через війну в Україні приносить Китаю дешеву нафту та газ. Але ця залежність Росії від Китаю одночасно підриває відносини Пекіна з Європою. Вирішення війни в Україні було б вигідним Китаю — ця думка набирає популярності серед китайських стратегів.

Контраст стає дедалі разючішим. Один партнер покладається на силу, хаос та зраду. Інший пропонує ринки, правила та передбачуваність. У п'ятницю Китай уклав з Канадою угоду про зниження тарифів на електромобілі та сільгосппродукцію. Скромна за масштабами, але символічна за змістом. Пекін нагадує собі: є альтернативи поза залежністю від санкціонованої та мілітаризованої Росії.

Вибір між підлістю та передбачуваністю

Питання в китайських політичних колах змінилося. Раніше дискутували, чи корисна Росія для протидії американському тиску. Тепер питають інакше: чи приведе слідування московським методам Китай до тієї глобальної ролі, яку він справді хоче грати?

Пекін бачить себе стабілізуючою силою, яка працює через інституції та міжнародне право. Москва демонструє готовність ігнорувати будь-які правила заради миттєвої вигоди — або чужих інтересів, якщо версія про криптоколоніальність має під собою основу. Для Китаю це питання не моралі, а раціональної стратегії. Можна бути великим і неповороткім слоном. А можна спробувати грати в інтриги, до яких не маєш культурного коду.

Венесуельська операція стала стратегічним сигналом про те, де проходить межа між риторикою та реальністю. Москва продемонструвала готовність кинути союзника. Або виконала чиєсь завдання з провокації Китаю. В обох випадках висновок один: partnership з Кремлем — це гра в рулетку, де московська рука завжди на курку, а пістолет приставлений до скроні партнера.

Вашингтон показав здатність діяти швидко та рішуче. Пекін отримав урок про ціну помилкового вибору. Залишається питання: чи достатньо розумний цей великий неповороткий слон, щоб зробити правильні висновки, поки не надто пізно?