Від "Šarru" до "Царя": фонетичний та етимологічний аналіз походження титулу "царь"
Питання походження титулу "царь" є ключовим для розуміння не лише лінгвістичної еволюції, а й політичної легітимації монархічної влади у середньовічній Русі та Московії. Традиційна версія виводить це слово з латинського Caesar, що, зазвичай, трактувалося як кесарь, цесарь або цезар. Втім, з фонетичної та морфологічної точок зору це пояснення викликає значні сумніви. Натомість все більше дослідників схиляються до альтернативного походження від семітського кореня šarru, що через іранське та тюркське посередництво сформувало форму sar, яка в слов’янському мовному середовищі трансформувалася у tsar.
Фонетичний аналіз
Слова сар і цар
[sar] → [tsar]: зміна приголосного [s] на [ts] є типовою для адаптацій іншомовних слів у слов’янському контексті.
Такий перехід засвідчений у багатьох заимствуваннях (пор. санскр. sura → «царь» як символ небесного правителя у старослов’янських глосах).
Обидва варіанти мають ідентичну структуру: односкладове слово з відкритим голосним та фінальним приголосним [r].
Слова царь і цезарь
[tsarʲ] проти [ˈt͡se.zarʲ]: наявність додаткового складу, м’якого приголосного та інтервокального z у «цезарь» відрізняє його як за звучанням, так і за ритмічною структурою.
Наявність морфеми -арь у цезарь є вторинним словотворенням, відсутнім у первісному «царь».
Морфологічні та семантичні аспекти
Царь в слов’янських мовах є мономорфемним утворенням, що не містить виразного суфікса або словотворчої афіксації.
Цезарь, натомість, має помітне морфологічне членування (цез-арь), що більше відповідає пізньому книжному запозиченню з латини.
Візантійська дипломатична практика чітко розрізняла титули basileus (цар) і Caesar (кесар / цесар), і відповідно у слов’янській писемності вони перекладались як окремі терміни (див.: Византийская дипломатия / Греков, 1981).
Історико-лінгвістичні джерела
Семітське походження
Акадське šarru — "володар", "цар", семітський корінь Š-R-R, поширений у формі shar / sar у багатьох мовах Близького Сходу.
Через арамейське та середньоперське šar/sar, термін потрапив до тюркського мовного середовища, зокрема в полісемантичному значенні: «верхній», «пан», «головний».
Тюркське та іранське посередництво
У тюркських мовах (особливо кипчацьких і огузьких) термін sar уживався в значенні «палац», «центр влади» — пор. Сарай-Бату, Саратов, Царев.
Назви топонімів та столиць (Сарай / СарАй) підкріплюють гіпотезу про поширення титулу через політичні структури Золотої Орди.
У перській мові слово sar може означати як «голова», так і «пан» або «головний».
Критика «цезарської» етимології
Візантійська практика розрізняла basileus (цар) і caesar (наступник / молодший співправитель), що не дозволяє змішувати терміни.
Переклади на старослов’янську також фіксують це розмежування: кесарь — Caesar, царь — Basileus.
Фонетична відстань між [tsarʲ] і [t͡se.zarʲ] значно більша, ніж між [sar] і [tsar].
Висновки
- З фонетичної, морфологічної та історико-лінгвістичної точок зору, титул «царь» походить не від латинського Caesar, а від семітського šarru через тюрксько-іранське посередництво.
- Офіційна версія про спадкоємність «цезаря» була сформульована лише в Московії XVI століття як засіб символічної легітимації новоствореного «царства».
- Топонімічна та семантична спадщина кочових імперій Сходу дає набагато стійкіший і історично підтверджений шлях формування титулу «царь», ніж римська спадщина.
