Війна Росії проти України: карательна операція Московської імперії
«Москва не веде війну з Україною. Вона карає біглого раба, якого досі вважає своєю власністю. Це не війна — це дисциплінарна експедиція привида імперії.»
Російсько-українська війна 2014–2024 років викрила не лише імперські амбіції Кремля, а й глибинну природу збройних сил Російської Федерації як інструменту карательного типу. На відміну від армій інших країн, які створені для захисту держави і вибудовують свої стратегії від оборони, стримування та збройного балансу, російська армія структурно та функціонально заточена під придушення повстань, пригнічення населення, депортації та залякування. Протягом усього існування Росії її воєнна доктрина зберігала незмінний колоніальний характер, і війна проти України — наочне втілення цієї спадкоємності, в якій проявляється архаїчна логіка примусу, покарання і підкорення, притаманна імперському мисленню.
Не армія, а каральний апарат
У суспільній думці нерідко поширене хибне уявлення, ніби проблема російської армії полягає в її неефективності, технічній відсталості чи зневажливому ставленні до життя власних солдатів. Утім, як слушно зазначає британський воєнний аналітик Лоуренс Фрідман, “Російська армія спроектована не для бою з рівним, а для придушення непокори” (Friedman, Command: The Politics of Military Operations from Korea to Ukraine, 2022).
Це — не бойова армія, а репресивна. Її конструкція, кадрова вертикаль, тактичні підходи і навіть обмундирування та логістика пристосовані до короткочасних, демонстративно жорстоких операцій проти деморалізованого та слабкого супротивника.
Війна як “спеціальна операція” з точки зору імперії
Путін, назвавши повномасштабне вторгнення в Україну “спеціальною воєнною операцією”, не лише намагався уникнути юридичних наслідків, але й концептуально визначив статус цієї війни в межах імперського мислення.
У його логіці Україна — це не суверенна держава, а тимчасово втрачене територіальне володіння Москви, що підлягає поверненню, а не оголошенню війни.
Подібна риторика притаманна всім колоніальним державам давності: британські інтервенції в Індії, французькі в Алжирі, бельгійські в Конго також не кваліфікувалися як війни, а як “відновлення порядку”.
“Це не війна, це дисциплінарна місія”, — сказав у лютому 2022 року депутат Держдуми РФ Олег Морозов, коментуючи наступ на Київ (джерело: «РІА Новости», 25.02.2022).
“Помилка західних країн у конфлікті в Україні полягає в тому, що вони розглядають його як схожий із протистоянням Англії та Франції — двох країн із власною історією та культурою”, заявив в інтерв'ю The Wall Street Journal голова російської делегації на переговорах із Україною Володимир Мединський. За його словами, конфлікт в Україні — це протистояння двох держав із загальною мовою та культурою, які “по суті є одним народом і приречені бути близькими”.
Ці слова — чергове підтвердження того, що московська політична верхівка не визнає існування української нації як окремої історичної та культурної спільноти. Саме така логіка — заперечення суб’єктності — і лежить в основі війни з Україною, яку Москва не сприймає як незалежну державу, а розглядає як територію “історичної Росії”, яку потрібно повернути силою. Це не просто ідеологічне забарвлення — це виправдання геноциду.
Історія каральних воєн Москви
З моменту здобуття політичної суб’єктності у 1480 році Москва не будувала рівноправних альянсів і не воювала на засадах симетричного суперництва. Її воєнна модель формувалась як логіка покарання, що спрямована не на перемогу над ворогом, а на придушення “непокори”.
Ця доктрина — глибоко внутрішня, колоніальна за походженням, але з XVIII століття вона почала реалізовуватись і за межами власної території.
З XVI століття Москва ніколи не вела воєн за паритет, баланс чи дипломатію. Її модель:
вторгнення з тотальним насиллям;
підкорення, попри те, що противник не становить ніякої загрози;
асиміляція або знищення — без права на автономію.
Ця логіка — спадкова, і саме вона згодом трансформується у концепцію "жандармства Європи", радянського експорту терору та сучасної війни проти України.
Ось як розгортається історична послідовність російських каральних війн:
XVI–XVII століття: початок імперської логіки
🔻 Війна з Казанським царством — 1552
Іван IV (Грозний) захоплює Казань як найбільший торгівельний вузол на Волзі. Це не просто війна за територію — це демонстративне покарання непокірних, масові страти, знищення мечетей.
🔻 Астраханський похід — 1556
Москва знищує Астраханське царство, розширюючи контроль над торгівельними шляхами. Практика така сама: облога, зачистка, тотальне підкорення місцевої еліти.
🔻 Війна з Ганзою — XVI ст.
Москва веде торгову війну з німецькими містами Ганзи — спалення Новгорода та знищення ганзейських факторій, заборона на дипломатію. Це боротьба не просто за ринки, а за тотальний контроль, за монополію.
XVIII–XIX століття: формування поліцейської ролі Московської імперії
🔻 Жандарм Священного союзу — 1815
Після перемоги над Наполеоном Росія стає офіційним жандармом Європи. Не просто імперією — а наглядовим апаратом, який стабілізує монархії силою.
🔻 Придушення революцій в Італії та Іспанії — 1821
Разом з Австрією російська армія зупиняє демократичні зміни в Європі.
🔻 Інтервенція в Угорщину — 1849
Цар Микола І надсилає армію для придушення повстання проти Габсбургів. Москва виступає не як союзник, а як поліцейський батальйон на службі іншої імперії.
🔻 Придушення польського повстання — 1863
Росія топить у крові національно-визвольний рух поляків. У Європі цей акт сприймається як удар по “ідеї свободи”.
📌 Марк Мазовер: “Російське військо стає зброєю Священного Союзу. Його функція — захищати старий порядок навіть ціною інтервенцій проти європейських народів”.
📌 Томаш Масарик: “Росія — це не держава, це дисциплінарний апарат для інших держав”.
XX століття: ескалація репресивної функції
🔻 Червоний терор і війна з незалежними національними республіками — 1917–1921
Москва (вже радянська) знову вдається до каральної логіки: вона не визнає право Польщі, України, Кавказу, Фінляндії на суб’єктність — лише на підкорення.
🔻 Угорщина — 1956
Придушення антимосковського повстання радянськими танками. Та сама логіка, що в 1849-му, але вже під червоним прапором.
🔻 Прага — 1968
Вторгнення військ Варшавського договору в Чехословаччину для придушення “Празької весни”. Жодного збройного опору — зате повна демонстрація психологічного терору.
🔻 Афганістан — 1979
Москва намагається нав’язати маріонетковий режим, використовуючи каральні методи: облави, бомбардування сіл, тортури.
XXI століття: карательна логіка без маски
🔻 Чечня — 1994–2009
Це — кульмінація. Знищений Ґрозний, фільтраційні табори, публічні страти, тортури, культ приниження. Армія поводиться не як регулярне військо, а як карателі з НКВД.
🔻 Молдова (Придністров’я) — 1992–по сьогодні
Росія провокує та підтримує сепаратизм, розміщує 14-ту армію і фактично утримує на території Молдови колонію з репресивним апаратом. Це модель замороженого конфлікту: покарати Кишинів за спробу вийти з орбіти Москви.
🔻 Грузія — 2008
Росія штучно створює і використовує війну не для «захисту», а для покарання за євроатлантичні прагнення.
🔻 2014 — Україна (Крим, Донбас)
Захоплення територій, війна малої інтенсивності — тактика «повільного болю», яку Кремль вважає ефективною для зламу волі супротивника.
🔻 2015–2022 — Сирія
Військове втручання з метою стабілізації режиму Асада. Масовані авіаудари по цивільній інфраструктурі — це не стратегія, а демонстративне покарання непокірних міст.
🔻 2022–2025 — Україна (повномасштабне вторгнення)
Не «спецоперація», а імперська розправа: обстріли цивільних, масовані бомбардування, депортації, терор. Логіка: якщо не підкорились — мають зникнути.
Підсумок: не армія, а каральна машина
Російська армія історично не виконує оборонну функцію. Вона існує як апарат дисциплінування, що стабілізує ієрархію силовим шляхом — у себе вдома і за кордоном.
Війна для Росії — це не зіткнення армій, а знаряддя покарання і виховання.
Від Угорщини до Сирії, від Польщі до України — Росія не бореться за безпеку. Вона реалізує право на насильство як частину своєї історичної ролі.
Україна як виняток, просто “не ті аборигени”
Москва не очікувала спротиву. У межах її колоніальної уяви українці — це або дресировані “русскіє”, або зрадники, що їх слід покарати. Власне, сама військова кампанія була розрахована на психологічний шок і капітуляцію:
“Вони розраховували, що ми просто злякаємось. Що армія розбіжиться. Що ми здаємося при першому вибуху ракети”, — розповідав генерал Валерій Залужний у розмові з The Economist (грудень, 2022).
Цього не сталося. Українське суспільство — озброєне, мобілізоване, суб’єктне. Росія зіштовхнулася з нацією, а не зі звичними “бунтівними аборигенами”.
Імперія, що відмовляє в праві на націю
Поведінка Росії у війні з Україною має виразно антисуверенний, антинаціональний характер геноциду. Кремль послідовно заперечує саме існування української нації як окремої політичної одиниці.
“України як держави ніколи не існувало. Українці — це вигадка більшовиків”, — писав Путін у своїй статті “Про історичну єдність росіян і українців” (липень, 2021).
