Віталій Шабунін - фальшивий солдат, фальшивий активіст, фальшивий антікорупціонер, фальшивий герой...

У липні 2025 року український інформаційний простір сколихнула новина: “відомому громадському діячу” Віталію Шабуніну було повідомлено про підозру у шахрайстві та фіктивній службі. Реакція частини медіа була миттєвою — справу назвали політично вмотивованою, а самого Шабуніна — жертвою політичного переслідування.

Однак за межами гучних заголовків і лояльних коментарів залишилися критичні запитання.

Чи є ця справа справді політичною? 

Який юридичний статус підозрюваного? 

Чи мав він реальні повноваження діяти від імені громадянського суспільства? 

І головне — як саме створювався медійний образ, що дозволив приватній особі набрати символічного капіталу героя, не маючи під ним ані служби, ані мандата від суспільства?

Це розслідування не має на меті виправдати чи засудити. Його мета — розібратися, як ким, і завдяки чому створюється фальшивий образ героя. Як працює медійна система зовнішньої легітимації, і чому саме ця історія є симптомом набагато глибшої кризи — довіри до інституцій, представництва і публічної чесності.

Яким чином було сконструйовано публічний образ Шабуніна, які функції він виконував у системі міжнародного впливу, з якою метою був використаний військовий статус, і чому нинішня рамка “політичного переслідування” є вторинною по відношенню до логіки самозахисту. Особливо цікаве питання легітимності Шабуніна — не лише юридичної, а й комунікаційної, етичної та суспільної.

Імітація як стратегія: публічна роль Віталія Шабуніна в умовах війни

В умовах війни питання легітимності публічних ролей набуває не лише морального, а й стратегічного значення. Те, що у мирний час сприймалось як форма публічного активізму або навіть піару, у воєнний період перетворюється на тест на відповідальність. 

Випадок із Віталієм Шабуніним, одним з найвідоміших українських “громадських діячів”, за легендою дотичних до теми антикорупції, - показовий. Йдеться не тільки про кримінальне провадження, пов’язане з отриманням коштів за фіктивну службу у військовій частині. Ідеться про публічну конструкцію, яка багато років штучно функціонувала як голос так званого громадянського суспільства, але в момент кризи втратила свій захисний контур.

Конструювання ролі: між піаром і репрезентацією

Публічна поява Віталія Шабуніна у полі антикорупційного активізму датується періодом після 2014 року. Він став відомий як голова Центру протидії корупції (ЦПК) - організації, що позиціонувала себе як незалежний watchdog державної антикорупційної політики. 

При цьому образ Шабуніна ніколи не використовувався як взірець фахової аналітичної діяльності, він завжди позиціонувався як політичний голос — спочатку в медіа, потім у міжнародних форумах, пізніше - у донорських структурах.

Протягом останнього десятиліття його статус закріпився як такий, що поєднує в собі функції експерта, активіста, “речника громадянського суспільства” та “морального маркера” - особи, здатної винести публічний осуд або схвалення рішень влади. 

Втім, в основі цієї багатофункціональної ролі не було процедурної легітимації.

Шабунін ніколи не був обраний жодною інституцією, не був висунутий громадськими об’єднаннями і не мав представницького мандату від жодної суспільної групи. Його голос формувався виключно за рахунок:

• доступу до лояльних медіа;
• співпраці з міжнародними фондами;
• присутності у грантових програмах і консорціумах;
• тісних зв’язків із дипломатичними представництвами, зокрема США, Великої Британії, ЄС.

Це дозволяє стверджувати про медійну, а не суспільну легітимність, яка була вертикальною (через структури фінансування і зовнішньої підтримки), а не горизонтальною (через репрезентацію суспільного запиту).

Таким чином, сам статус Шабуніна як “представника громадянського суспільства”, фейковий, і був не результатом суспільного делегування, а інструментальною конструкцією - зручним способом легітимізувати в публічній площині голос, який обрало не суспільство, а донор. Цілі і наміри якого фактично всю свою карєру представляв Шабунін. 

Військова служба як засіб зовнішньої легітимації

У 2022 році, після початку повномасштабного вторгнення Росії, тисячі громадян України були мобілізовані до лав Збройних Сил. Водночас деякі публічні особи були оформлені до частин у специфічних форматах - декоративно, без безпосередньої участі у бойових діях, але з наявністю формального статусу. Одним із таких прикладів став Віталій Шабунін.

Слідчі матеріали справи, журналістські розслідування, а також свідчення побратимів та очевидців, із якими працювали незалежні журналісти, вказують: Шабунін був оформлений у військову частину, отримував щомісячне грошове забезпечення як військовослужбовець, однак:

•  не перебував у бойовому підрозділі;
•  не виконував завдань у зоні бойових дій;
•  не знаходився на території розташування частини;
•  на момент виплат проживав у Києві, брав участь у публічних заходах, регулярно з’являвся в інформаційному просторі.

Ці обставини дозволяють зробити висновок про декоративність статусу, що, однак, не заважала його активному використанню в комунікаційній площині. Фактично спекуляції.

Статус як інструмент міжнародної комунікації

За свідченням джерел, під час офіційних зустрічей, виступів, участі у публічних подіях, його статус подавали як військовий. На багатьох публікаціях у ЗМІ або аналітичних платформах він згадується як “український солдат”, “боєць ЗСУ”, “військовослужбовець, який бореться з корупцією”.

Варто підкреслити: мова йде не про стороннє інтерпретування. Сам фігурант активно використовував цей статус - через фотографії у формі, заяви, присутність на міжнародних платформах у ролі “представника армії”. Це дозволяло йому виступати з позиції людини, що має не лише громадянську, а й військову легітимність, що критично важливо в контексті міжнародної допомоги Україні.

У Сполучених Штатах публічний образ ветерана чи військовослужбовця має особливу символічну вагу. І для багатьох партнерів, донорів, дипломатів статус Шабуніна як “людини з передової” або “учасника спротиву” був не просто репутаційною деталлю, а ключем до довіри, участі в обговореннях, формування рекомендацій.

Цілеспрямована інформаційна побудова

Жодного з перелічених кроків не можна вважати випадковим. Конструкція, у якій публічний діяч одночасно має статус військового, публічного антикорупціонера та речника “громадянського суспільства”, — це унікальна триєдність, яка:

- забезпечує моральну недоторканність усередині країни,
- створює максимальний рівень довіри для західної аудиторії,
- дозволяє нейтралізувати критику під виглядом «репресій проти захисника».

Оформлення у військову частину, відсутність служби, але активне використання статусу у зовнішній комунікації - це не порушення формальних правил, а проєктований механізм піару. Така конструкція забезпечує імунітет від внутрішнього переслідування (завдяки статусу бійця), а також підсилює позиції в зовнішньополітичному полі (завдяки одночасній ролі активіста, солдата і “морального еталону”).

У кого мандат? Ілюзія громадського представництва

Одна з найстійкіших конструкцій публічного образу Віталія Шабуніна - це твердження про його статус як “представника громадянського суспільства”. Саме в такій ролі його роками сприймали західні медіа, донорські організації, посольства країн-партнерів та частина українського інформаційного поля. Проте ключове питання в цьому контексті - яким чином цей статус був отриманий, ким делегований і чи мав він будь-яке підтвердження з боку самих суспільних груп, інтереси яких нібито представляв.

Відсутність процедурної легітимації

На відміну від депутатів, делегатів громадських рад, представників профспілок або виборних посад, Шабунін ніколи не проходив процедуру суспільного обрання. Він не висувався через об’єднання ветеранів, не мав мандата від антикорупційної коаліції, не представляв жодної зареєстрованої громадської платформи, яка має ротаційний склад або відкритий механізм делегування.

Більше того, навіть у межах діяльності очолюваного ним Центру протидії корупції (ЦПК) відсутні механізми внутрішнього представництва, обрання керівництва чи публічного підзвітного мандата. Установа працює як організація з обмеженим колом засновників, фактично - як закритий грантовий офіс із зовнішнім фінансуванням.

Таким чином, у правовому та процедурному сенсі Шабунін не є представником жодної спільноти, яка могла б вважати себе частиною громадянського суспільства в репрезентативному значенні цього терміна.

Медіа, гранти і “вбудована легітимність”

Попри відсутність делегованого мандата, протягом останніх десяти років Шабунін був ключовим спікером на теми реформ, прозорості, судової відповідальності, антикорупційної політики - як в Україні, так і за її межами. Цей голос формувався не знизу, а через три головні канали:

1. Грантова інфраструктура - багаторічне фінансування від USAID, National Endowment for Democracy, Фонду Сороса та інших міжнародних програм, яке забезпечувало сталу присутність у медіа й аналітичному полі;
2. Міжнародна дипломатія - підтримка з боку посольств країн G7, участь у програмних заходах із питань реформ, офіційні зустрічі на рівні Єврокомісії, Конгресу США та інших структур;
3. Лояльні медіа - стабільна присутність в українських онлайн-виданнях, підконтрольних або пов’язаних із грантовою інфраструктурою, з переважно некритичним висвітленням.

В результаті, Шабунін отримав те, що можна умовно назвати вбудованою (інституційною) легітимністю - статус, який не походить від суспільного запиту, але визнається як належний у колі міжнародних і грантових гравців.

Функція, а не представництво

Слід чітко розділяти поняття “участь у громадському житті” і “репрезентація інтересів суспільства”. 

Перше - це право кожного. Друге - це відповідальність перед спільнотою, яка делегує. 

У випадку Шабуніна ця межа систематично порушувалась, і роль “представника” перетворилась на функцію промовця, уповноваженого не суспільством, а донорами, та мережами впливу.

Така публічна функція не передбачає підзвітності, не вимагає ротації, не залежить від публічної довіри. Вона працює, доки зберігається підтримка інституцій, які цю функцію утримують.

І саме тому, коли постає питання: “Хто делегував право Шабуніну говорити від імені громадянського суспільства?” - відповідь проста: ніхто! 

Але це ніколи не було проблемою для середовищ, яким важлива не легітимність, а зручність каналу передачі потрібного сигналу.

Шабуніна свідомо створили, не для того, щоб він колись представляв громадське суспільство, а для того, щоб можна було прикриваючись захистом інтересами суспільства, просувати необхідну донорам інформаційну повістку. 

Антикорупція як риторика: інструмент, а не цінність

Твердження про належність до антикорупційного середовища було одним із ключових елементів публічної легітимації Віталія Шабуніна. Саме ця тема - боротьба з корупцією у вищих ешелонах влади - стала основою його медійного позиціонування, міжнародної присутності та залучення донорського фінансування. Втім, аналіз діяльності, публічних кампаній та вибору тем дозволяє говорити про стратегію, що значною мірою була піар-орієнтованою і завжди залежала від зовнішнього політичного контексту.

Вибірковість як стратегічна лінія

Протягом останніх десяти років діяльність Центру протидії корупції та особисто Шабуніна відзначалась виразною вибірковістю у фокусі критики. Предметом кампаній найчастіше ставали:

•  окремі посадовці в політичній опозиції яка не отримувала грантового фінансування;
•  представники судової або силової системи без доступу до донорської підтримки;
•  фігури, зручні для комунікації зі сторони дипломатичного тиску.

Водночас гучні справи, пов’язані з конфліктами інтересів у середовищі союзних партій, грантових структур або прозахідних реформаторів, залишались поза увагою. Це включає:

•  повну відсутність публічної критики щодо непублічних угод між урядом і великим бізнесом;
•  ігнорування медійно задокументованих зловживань у сфері міжнародної технічної допомоги;
•  уникання тем, пов’язаних із політичними спонсорами самого грантового середовища.

Це свідчить про відсутність однакового підходу до принципу верховенства права, і натомість демонструє узгодженість публічної риторики із зовнішніми політичними інтересами.

Роль політичного комунікатора

Хоча публічна діяльність Шабуніна формально позиціонувалась як правозахисна, її зміст значно більше відповідав функції інституційного комунікатора - особи, що веде діалог із владою, ЗМІ, міжнародними партнерами на заздалегідь визначену тему в межах узгодженої лінії. Це можна спостерігати:

•  у формулюваннях публічних заяв, які часто дублювали позиції західних посольств або донорських платформ;
•  у синхронізації тем кампаній із зовнішнім тиском на українську владу в контексті антикорупційних “домашніх завдань” для продовження фінансування;
•  у вибудуваній мережі “своїх” грантових ЗМІ, які розміщували матеріали ЦПК або відтворювали їхню риторику без редакторського втручання.

В такій конструкції Шабунін виконував не правозахисну, а інструментальну функцію, забезпечуючи присутність “потрібного голосу” у момент, коли необхідно було продемонструвати активну внутрішню підтримку реформ чи антикорупційного порядку денного.

Відсутність судових перемог як індикатор

Попри широку публічну присутність, активна діяльність Шабуніна не супроводжувалась системною юридичною ефективністю. Немає відомих випадків, коли ініційована ним справа завершилась судовим вироком або суттєвим процесуальним результатом. Це контрастує з роботою інших правозахисних чи юридичних структур, які, хоча і менш публічні, демонстрували судову результативність у конкретних справах.

Цей факт може вказувати на переважання медійної логіки над юридичною: створення інформаційного тиску, але не побудову системи притягнення до відповідальності через правові механізми.

Політичне переслідування як форма захисту: навмисне переведення фокуса

Одна з ключових ліній захисту, що була активована після публічного розголосу справи Віталія Шабуніна, - це твердження про “політичне переслідування” з боку Зеленського. Такий фрейминг справи супроводжувався публікаціями в низці дружніх медіа, заявами публічних осіб та формуванням асоціацій із переслідуваннями за критику влади. Утім, юридичні обставини, статус підозрюваного та об’єкт розслідування свідчать про інше: риторика політичного тиску була застосована не як опис реальності, а як інструмент правового самозахисту.

Справу не ініціювала влада

Розслідування щодо можливої фіктивної служби не було ініційоване органами центральної виконавчої влади, не стосувалось критики на адресу президента чи Кабінету Міністрів, і не містило ознак переслідування за ідейну діяльність.
Ініціатором виступили військові структури, з якими особа була формально пов’язана у 2022–2023 роках, а предметом стали фінансові виплати, що оформлювались за документами про службу, які не відповідали фактичній присутності на місці служби.

Таким чином, відсутній базовий критерій політичного переслідування - мотив влади усунути опонента або нейтралізувати інакодумство. Замість цього маємо типовий кейс перевірки використання бюджетних коштів у межах воєнного законодавства.

Шабунін не є політиком

Інший індикатор хибності обраного фрейму - відсутність у Шабуніна політичного статусу. Він не є народним депутатом, не обіймав державних посад, не брав участі у виборах та не заявляв про створення політичної сили. Тобто:

- немає інституційного суб’єкта, якого можна було б переслідувати як конкурента у політичному полі;
- немає повноважень, за які можна було б мститись;
- немає публічних заяв про участь у виборчому процесі до моменту появи кримінальної справи.

Це принциповий момент: спроба створити імідж політичного переслідування з’являється вже після отримання підозри, як форма самозахисту. Отже, не переслідування породило політичну діяльність, а навпаки - кримінальна справа була використана для її імітації.

Підміна суб’єкта

Ще один механізм - підміна фокуса: замість відповіді на юридичні звинувачення просувається абстрактний конфлікт "влади і громадянського суспільства". При цьому ідентифікація "громадянського суспільства" залишається довільною: Шабунін не був обраний, не мав мандату, не представляв інституцію із законною репрезентацією.

Таким чином, конфлікт між окремим громадянином і правоохоронними органами навмисне перекладається в площину "політичної розправи" над фіктивним колективним суб’єктом, легітимність якого ніхто не перевіряв.

Образ фейкового героя як комунікаційний інструмент

Юридичні матеріали справи, хронологія публічних дій, а також аналіз медійного образу Віталія Шабуніна свідчать: ми маємо справу не з інституційним політиком, не з повноважним представником громадянського суспільства і не з військовослужбовцем у сенсі служби за наказом і присутності на бойових позиціях. Натомість фіксується послідовна медійна діяльність, яка акумулює зовнішній капітал довіри - через селфі зі зброєю, пости про нібито службу, виступи у міжнародних форумах як "представника України".

Функція: медіапредставництво для зовнішньої аудиторії

Цей образ працює передусім не в українському внутрішньому полі, а в зовнішньому - як канал комунікації із західними медіа, фондами, посольствами. У структурі цієї взаємодії Шабунін виконує не стільки роль діяча, скільки функцію — мовця від імені "моральної України", "громадянського суспільства", "армії світла".

Така фігура - не носій конкретних дій, а носій образу, який забезпечує моральне переконання і медійне посередництво. Звідси — некритичне відтворення його тез у частині ЗМІ, персональна акредитація на міжнародних подіях, відсутність запитань щодо реальної служби, фінансової звітності, юридичного статусу.

Проблема: приватна особа в публічній оболонці

У випадку Шабуніна маємо класичну проблему свідомої підміни ролей. Приватна особа, яка не представляє жодного колективного суб’єкта, а тем паче громадянського суспільства, не має мандата, не бере участі у виборному процесі, використовує суспільну оболонку - образ солдата, активіста, речника - для легітимації власної позиції та захисту від відповідальності.

У термінах соціальної теорії це - імплозія репрезентації, коли зовнішні сигнали створюють ілюзію змісту, а за вивіскою "антикорупціонера" чи "громадянина" ховається комунікатор донора, чия головна функція - створення потрібного наративу у суспільстві.

Наслідки: делегітимація реального представництва

Усе це має системні наслідки. Коли медійна фігура без реальної служби чи представництва подається як "голос України", це:

- делегітимізує справжнє громадянське представництво (ветеранів, волонтерів, адвокатів);
- підриває довіру до терміну "антикорупція";
- створює передумови для звинувачень всієї України у маніпуляції образом війни;
- розмиває поняття відповідальності перед державою, якщо фальшиву службу можна подати як акт героїзму.

Висновок: Не солдат. Не активіст. Не антикорупціонер.

У публічній комунікації справу Шабуніна намагаються захищати через образ - військового, громадського діяча, борця з корупцією. Жоден із цих статусів не є реальним. Усе, що ми бачимо — це вдало створений піар-продукт, який виконував функцію там, де потрібно було впливати, прикривати, атакувати або легалізовувати. А тепер цей продукт намагаються врятувати шляхом політизації кримінального провадження.

Для донорів США та Європі він позиціонувався як “боєць”, “захисник”, “той, хто воює”. І це не було непорозумінням. Це було свідоме рішення - створити образ, який відкриває двері, дає репутацію, легітимує в очах партнерів. Це не “фіктивна служба”. Це імітація досвіду, який сам по собі — реальна валюта в умовах воєнного часу. Він продав історію, яка не його.

Ніхто не делегував Шабуніну право говорити від імені громадськості. Ніхто. Він не був висунутий, не був обраний, не мав мандату. Його легітимність — це результат грантового ресурсу і контрольованих медіа.

Поняття “громадянське суспільство” - це зручна ширма, яку використовують, коли потрібно дати голос не тим, хто має підтримку, а тим, хто має доступ. А доступ був: до інтерв’ю, до міжнародних майданчиків, до донорів, до комунікацій. Але це не суспільна легітимність. Це свідома її підміна.

Риторика Шабуніна - це не стратегія боротьби з корупцією. Це тактика селективного піару, яка залежала від політичного контексту. Він мовчав, коли треба було мовчати. Нападав, коли це було санкціоновано. Покривав, коли це відповідало інтересам середовища. Жодного системного підходу, жодної правової глибини. Натомість — публічні кампанії, гучні конфлікти, контрольований тиск.

Фактично, він ніколи не був незалежним суб’єктом. Він завжди був інструментом — для атаки, прикриття або створення потрібної картинки. Усе залежало від того, хто ставив завдання.

Публічний образ Шабуніна був сконструйований. Цей образ працював роками. Але тепер, коли виникла справа, з’ясувалось, що за образом нічого немає. А тому з’явилась нова рамка: “це політичне переслідування”. Це останній захисний шар - ще один фейк, покликаний захистити попередні.

Симптоматично, що усе, що суспільство так довго критикувало в системі - симуляцію, підміну, непрозорість, кастовість - усе це втілилось в одному кейсі Шабуніна. І мова тут йдеться не лише про одну людину. Йдеться про модель, в якій імена й обличчя підміняють суть, а репутація створюється не вчинками, а доступом до медіа і донорів.