Як Москва малює історію "давньої Русі": вигадуючи типи будинків, яких не було

Професор Олександр Галанін створив карту традиційних типів будинків на теренах Східної Європи. Карта розділила регіони між словенським, руським, фінно-угорським та кипчацьким типами. Схема виглядає переконливо. Наукові категорії, географічна прив'язка, посилання на клімат та матеріали. Тільки ось при перевірці археологією та етнографією вона розсипається повністю.

Це не просто помилка популяризатора. Це типовий приклад того, як московська історіографія конструює "давньоруську" історію там, де її ніколи не існувало.

Удревнення через етнічні ярлики

Галанін відомий застосуванням біологічних методів в історії. За динамікою росту лишайників на каменях він удревнив споруди Соловецького монастиря на 300-400 років. Метод спірний, але зараз мова не про це. Мова про те, як професор переносить цей принцип на архітектуру. Він бере етнічні категорії і прив'язує до них типи споруд. Виходить схема: є руські будинки, фінно-угорські будинки, кипчацькі будинки.

Тільки ніякого руського народу в період формування цих архітектурних традицій не існувало. Термін "руський" як етнонім з'являється лише в процесі московської експансії. До цього були словени, кривичі, в'ятичі, поляни. Різні групи з різними традиціями домобудування. Московія почала називати себе Росією тільки за Петра І. До цього навіть в офіційних документах фігурувала "Московська держава".

Галанін проектує на Середньовіччя категорії, які виникли століттями пізніше. Це базова підміна понять. Археологія показує величезну варіативність споруд у східних слов'ян. Напівземлянки та наземні зруби, курні та димохідні хати, будинки із сіньми та без них. Ніякого єдиного "базового типу" не існувало. Але карта малює чисті ареали з чіткими межами.

Степ, якого не було

За схемою Галаніна вся територія України потрапляє в зону "кипчацького типу". Цей тип визначається малим об'ємом житла та чотирисхилим дахом. Причина — дефіцит дров у степу та лісостепу. Чим менша площа приміщення, тим менше палива потрібно для протоплення.

Тільки ось лісостепова зона України ніколи не відчувала дефіциту деревини. Полісся — лісо-болотна зона. Правобережжя та Поділля — лісостеп з розвиненою деревною рослинністю. Карпати — гірсько-лісова зона. Заплавні та байрачні ліси забезпечували достатню кількість палива та будівельної деревини. Археологія це підтверджує знахідками дерев'яних конструкцій по всій території.

Степ займав тільки південь та південний схід. Але карта малює суцільний степовий ареал. Це не реконструкція, а підгонка фактів під теорію. Теорія вимагає контрасту: великий північний будинок проти маленького południового. Реальна географія ігнорується.

Розмір будинку визначається не абстрактною економією дров. Він залежить від типу печі, сезонності проживання, соціальної структури родини, господарських функцій. В одній кліматичній зоні могли існувати різні типи споруд залежно від локальних традицій та запозичень. Зводити все до палива — це екологічний детермінізм XIX століття, давно відкинутий наукою.

Етнічність даху

Чотирисхилий дах оголошується маркером кипчацького типу. Це ключовий елемент схеми. За логікою автора, форма даху вказує на етнічну приналежність будівельників.

Чотирисхилий дах — універсальне конструктивне рішення. Воно зустрічається у слов'ян, германців, балканських народів, у Карпатах, Центральній Європі, Китаї. Скрізь, де є сильні вітри та рясні опади. Дах обирається за інженерними причинами: він стійкий до вітрових навантажень, добре відводить воду, рівномірно розподіляє вагу. Це не етнічний маркер. Це технологія.

Археологія не підтверджує існування специфічно кипчацького типу стаціонарного будинку. Кипчацькі групи тривалий час зберігали мобільні форми житла. Юрти, намети, розбірні конструкції. Перехід до стаціонарного домобудування відбувався через запозичення у осілих сусідів. Ніякого особливого "кипчацького архітектурного канону" джерела не фіксують.

Але карта малює чіткий ареал. Весь південь та південний схід потрапляє в зону кипчацького впливу. Це дозволяє відокремити "справжню Русь" на півночі від "степових околиць" на півдні. Київ, Чернігів, Переяслав опиняються за межами "руської" архітектурної традиції. Московія оголошується охоронцем справжньої спадщини.

Великий північний будинок як культурна перевага

Руський та фінно-угорський типи на карті — це великі будинки. Часто двоповерхові. Вони досі збереглися у поморів. Схема протиставляє їх маленьким південним хатам. Розмір будинку перетворюється на показник розвиненості культури.

Великі будинки у поморів пояснюються кліматом. Холодні зими вимагають утримання худоби під одним дахом. Ізольовані поселення змушують мінімізувати тепловтрати. Логістика диктує об'єднання житлових та господарських функцій. Це адаптація до середовища, а не прояв культурної переваги.

Ті самі фінно-угорські групи в південних регіонах будували принципово інші будинки. Один народ в різних природних зонах використовує різні архітектурні рішення. Етнічна приналежність не визначає тип споруди. Але схема Галаніна перетворює конструктивну необхідність на етнокультурний маркер.

Виходить ідеологічна конструкція. Північ — великі будинки, розвинена культура, справжня Русь. Південь — маленькі хати, степовий вплив, периферія цивілізації. Москва опиняється спадкоємцем північної традиції. Київ та українські землі потрапляють в зону "кипчацького типу".

Словенський тип як наукова фікція

Центральна категорія схеми — словенський тип будинку. Він описується як невеликий зрубний будинок з двосхилим дахом. Одноповерховий, без об'єднання житла і хліва. Піч в центрі або біля стіни. Мінімальна площа, без господарських прибудов.

Термін "словенський тип будинку" не є усталеним в науковій літературі. Це авторська категорія, введена для симетрії схеми. У східних слов'ян ніколи не існувало єдиного базового типу будинку. Археологія фіксує величезне різноманіття форм. Напівземлянки та наземні споруди. Курні та димохідні хати. Будинки із сіньми, підклітами, галереями. Регіональні відмінності навіть між сусідніми волостями.

Те, що названо словенським типом, — це усереднена абстракція. Звичайна зрубна хата лісової та лісостепової зони помірного клімату. Без екстремальних вимог до теплоізоляції чи вітростійкості. Зона компромісу, а не окрема традиція.

Схема вимагає трьох контрастів: великий північний будинок, маленький південний, середній центральний. Це дидактична модель, а не реконструкція реального домобудування. Вона створює візуальну переконливість, але не витримує перевірки джерелами.

Механізм фальсифікації

Схема Галаніна демонструє типовий механізм удревнення московської історії. Беруться пізні етнічні категорії і проектуються на Середньовіччя. Археологічна та етнографічна різноманітність ігнорується. Створюється спрощена модель з чіткими межами ареалів.

Конструктивні рішення оголошуються етнічними маркерами. Форма даху вказує на приналежність до народу. Розмір будинку стає показником культурного рівня. Адаптація до клімату перетворюється на прояв національного характеру.

Реальна географія спотворюється. Лісостеп оголошується степом. Різноманіття природних зон зводиться до двох полюсів: ліс і степ. Проміжні території зникають або приписуються до одного з полюсів за ідеологічними міркуваннями.

Результат — карта, яка не описує історію, а ілюструє політичний наратив. Північ — справжня Русь, охоронець традицій, прямий спадкоємець давнини. Південь — зона степового впливу, периферія, відхилення від норми. Москва опиняється центром і захисником справжньої спадщини.

Цей прийом працює не тільки з архітектурою. Літописи редагуються, додаючи Москву в події, де її не було. Генеалогії удревнюються, створюючи пряму лінію від Рюрика до московських князів. Території називаються "споконвічно руськими", хоча Москва захопила їх століттями пізніше.

Наука як інструмент імперії

Галанін використовує біологічні методи в історії. Це може бути продуктивно при правильному застосуванні. Але в його роботах методологія служить не пізнанню, а легітимації. Лишайники удревнюють Соловецький монастир. Типи будинків створюють етнічну карту давнини. Наукова термінологія маскує ідеологічну конструкцію.

Проблема не в деталях окремих схем. Проблема в системному підході, де наука перетворюється на інструмент імперії. Московія будувала себе як наступницю Візантії, спадкоємицю Києва, збирачку руських земель. Кожне з цих тверджень вимагало історичного обґрунтування.

Літописи переписувалися. Документи фальсифікувалися. Генеалогії конструювалися. Археологія підганялася під потрібні висновки. Етнографія ігнорувала незручні факти. Результат — наратив безперервності від давнини до сучасності.

Схема з типами будинків — елемент цього наративу. Вона створює ілюзію, що сучасні етнічні межі існували завжди. Що московська держава — природний спадкоємець давньоруських традицій. Що українські та білоруські землі — периферія, яка відхилилася від істинного шляху під степовим впливом.

Реальна історія складніша. Московське князівство виникло як улусний центр в системі Орди. Воно посилилося, експлуатуючи посередницьку роль між ханом і даниками. Експансія будувалася на військовій силі, а не на культурній спадкоємності. Претензії на київську спадщину з'явилися пізніше, коли потрібна була легітимація завоювань.

Але імперії потрібна красива історія. Потрібна пряма лінія від Рюрика до Романових. Потрібна територія, яка "завжди була руською". Потрібні вороги, які "спотворили" справжню традицію. Схеми на кшталт галанінської цю історію забезпечують. Вони створюють візуальну очевидність того, що вимагає доказів.

Висновок

Карта традиційних типів будинків від Олександра Галаніна — не реконструкція історії домобудування. Це ідеологічна схема, де архітектуру зводять до етнічних ярликів та екологічного детермінізму. Вона ігнорує археологію, спотворює географію, змішує епохи і конструює неіснуючі етнічні межі.

Головна функція такої схеми — удревнення московської історії та привласнення чужої спадщини. Москва оголошується охоронцем давньоруських традицій. Території, захоплені пізніше, опиняються "споконвічно руськими". Народи, що чинили опір експансії, перетворюються на відхилення від норми.

Це не виняток. Це система. Літописи, генеалогії, археологія, етнографія — все перетворюється на інструмент конструювання імперії. Наука втрачає критичну функцію і стає служницею політики.

Викриття окремих схем важливе не саме по собі. Важливе розуміння механізму, яким імперія фабрикує свою історію. Тільки тоді стає можливим протиставити фальсифікації справжнє знання джерел.