Як надлишковий капітал породив Ренесанс: або як війна сприяла прогресу

Розквіт мистецтва та науки в добу Відродження зазвичай інтерпретується як природне виявлення людського генія. Проте справжня причина цього явища була значно прозаїчнішою: величезні обсяги капіталу потребували негайної "утилізації", аби уникнути втрати вартості. Інакше кажучи, щоб зберегти прибутковість своїх активів, олігархи того часу змушені були інвестувати надлишкові кошти у зведення розкішних соборів, церков та укріплень — задля недопущення обвалу ринкової вартості позик.

Падіння Константинополя та криза надлишкового капіталу

Коли у 1453 році османські війська захопили Константинополь, усталені торговельні маршрути між Європою та Сходом були зруйновані. Італійські міста-держави — Венеція, Генуя, Флоренція — опинилися з колосальними резервами капіталу, але без звичних механізмів його обороту.

Об’єктивно на той момент людству не були потрібні ані нові собори, ані живопис, ані наукові трактати.
У суспільстві не існувало гострої потреби в мистецтві чи знаннях: аграрна економіка домінувала, а рівень життя більшості населення залишався критично низьким.

Перед торговими елітами постало три варіанти:

• витратити надлишкові кошти на безпечні, хоч і беззмістовні проєкти;

• влити їх у реальний сектор економіки, що призвело б до зниження норми прибутку;

• або ж спровокувати війни — традиційний спосіб "спалювання" надлишкового багатства через руйнування.

Італійські купці обрали найрозсудливіший із можливих шляхів: інвестували у будівництво соборів, заступництво митцям, розвиток університетів і фінансування морських експедицій у пошуках нових торгівельних шляхів.

Мистецтво й наука як форми утилізації капіталу

Будівництво монументальних храмів — зокрема, Санта-Марія-дель-Фьоре у Флоренції — вимагало гігантських інвестицій і створювало попит на архітекторів, інженерів та художників. Підтримка вчених і викладачів формувала інтелектуальну базу для майбутніх відкриттів.

Фінансування експедицій — таких, як плавання Колумба — сприяло не лише географічним відкриттям, а й формуванню нових торгівельних артерій і відкриттю зовнішніх ринків.

Як би парадоксально це не звучало, мистецтво та наука фактично стали «паразитами» торгівельної економіки — не в негативному, а в функціональному сенсі: як неминуча форма переробки надлишкових ресурсів. Олігархи просто здували "піну" з надлишку грошей.

Таким чином, за відсутності суспільного запиту, прогрес постає як побічний продукт примусової утилізації капіталу.

Можна стверджувати, що саме тоді людство вперше відкриває для себе феномен економіки збитків — коли гроші витрачаються не задля примноження багатства, а з метою збереження соціального балансу між надзвичайно багатими й рештою суспільства, в обхід «законам ринку».

Аграрні держави й комерційна перевага

Цікаво, що найбільш комерційно розвинені країни — Італія, Голландія, Франція — одночасно перетворилися й на провідні аграрні держави. Вони не просто інвестували в сільське господарство, а піднесли його до рівня мистецтва. Це дозволяло їм зберігати рівновагу між прибутковою торгівлею й стабільним аграрним виробництвом, контролюючи грошові потоки та запобігаючи краху через знецінення капіталу.

Війна як альтернатива утилізації капіталу

Не всі держави обрали мирні стратегії. Багато з них спрямували надлишкові ресурси на агресію та експансію:

• європейські війни XVI–XVIII століть,

• колоніальні кампанії,

• піратські набіги та створення заморських імперій.

Війна була й залишається альтернативним способом "переробки" багатства — значно руйнівнішим і кривавішим, ніж фінансування мистецтва чи науки.

Венеція і Генуя: різні моделі капітальної «утилізації»

Варто розглянути, як основні торгівельні імперії тієї доби реалізовували стратегії перерозподілу вивільненого капіталу:

• Венеція зробила ставку на військову експансію. Вона активно інвестувала у фортифікації та дипломатичні проєкти на Сході, зокрема намагаючись перетворити Московію на форпост у протистоянні з Османською імперією та Римом. Будівництво кремлів у Московії було натхнене венеційською фортифікаційною школою та фінансувалося її капіталом.

• Генуя обрала протилежну стратегію: замість воєн вона профінансувала географічний прорив. Саме через генуезьких банкірів було оплачено експедицію Христофора Колумба, що поклала початок європейській експансії в Новий Світ.

Попри спільну мету — утилізацію надлишкового капіталу — наслідки цих стратегій виявилися історично різними: Венеція зміцнювала Старий світ, Генуя відкривала Новий. Хоча обом фінансовим імперіям остаточну поразку завдав Наполеон.

Висновок

Ренесанс відбувся не тому, що багаті люди раптом усвідомили високу цінність мистецтва та знання.
Ні.

Ренесанс став можливим тому, що купці, рятуючи свої статки від девальвації, буквально викинули гроші у «вогонь», вимушено профінансувавши прогрес.

Таким чином, прогрес — це не результат духовного піднесення, а випадковий наслідок утилізації надлишкового багатства.

Можна сказати, що світ завдячує османам тим, що вони перекрили звичні торгівельні шляхи, змусивши торгову еліту Європи до цинічного, проте плідного перерозподілу ресурсів. І окрема подяка їм за те, що не все це багатство було витрачено на війни — частина дала світові добу геніїв.

Ренесанс, попри свою репутацію «золотого віку людського духу», насправді є інтелектуальним ехо фінансового цейтноту. Прагнення олігархій зберегти свої капітали спричинило найпотужніший інтелектуальний вибух в історії Західної цивілізації — не тому, що вони цього прагнули, а тому, що не мали кращого варіанту.

Коментарі та примітки:

[1] Поняття "економіки збитків" (loss-based economy) використовується тут у критичному сенсі для позначення практики свідомого зниження прибутковості або маргіналізації частини капіталу з метою стабілізації фінансової системи.

[2] Аналогічну логіку ми спостерігаємо в XX–XXI століттях у вигляді державного фінансування непродуктивних секторів, програм креативної економіки або воєнної інфраструктури, що діють як демпфери надлишкової ліквідності.

[3] Див. Alan Macfarlane, The Origins of English Individualism (1978), де розглядається схожий вплив трансформаційної економіки на соціальні структури.

[4] Про вплив венеційської фортифікаційної школи на Московію див. більш детально: G. A. Bertoldi, La scuola veneziana di architettura militare (1982).

[5] Генуезьке банківництво мало ключову роль у фінансуванні трансатлантичних подорожей. Див. Felipe Fernández-Armesto, Pathfinders: A Global History of Exploration (2006).

[6] Парадоксально, але теза про Ренесанс як побічний продукт можна співвіднести з марксистською критикою надбудови, де культурні феномени розглядаються як вторинні щодо матеріальної бази.