Єдина реальна причина агресії Росії проти України — це її незалежність

З моменту здобуття незалежності у 1991 році Україна повільно, але неухильно виходила із зони впливу Москви. Однак після 2014 року російська влада остаточно усвідомила: втрата контролю над Києвом позбавляє їх ілюзії «єдиного пострадянського простору» і ставить під загрозу саме існування так званого «русского мира». Рішення виявилося простим і варварським: «України бути не повинно».

2014 рік: анексія Криму й початок «повзучої» окупації

Коли Кремль зрозумів, що більше не може диктувати політичний курс українському керівництву, він вирішив захопити те, що раніше отримало статус автономії через лояльний до Москви парламент — Крим. Наступний крок — використання «російськомовності» та нібито дискримінації російськомовних громадян як приводу для дестабілізації й захоплення контролю над регіонами на сході та півдні України.

Основний удар припав на Донецьк, Луганськ, Харків і Одесу — тоді найбільш корумповані й маргіналізовані області, де історично сильні позиції комуністів і проросійських політиків. Кремль розраховував, що тут найлегше буде «підняти бунт» і просунутися під виглядом «захисту російськомовного населення». По суті, ці регіони стали полігоном для диверсій, провокацій і збройних виступів.

Дивом вдалося відбити Харків і Одесу завдяки зусиллям місцевих активістів і швидкій реакції українських силовиків. Але Донецьк і Луганськ були окуповані за безпосередньої участі регулярних російських військ і найманців.

Мінські угоди: перерва для накопичення сил

У спробі надати легітимності своїй агресії й виграти час, Кремль пішов на Мінські домовленості, якими намагався узаконити вплив на окуповані території й зробити їх «раковою пухлиною» всередині України. Іншими словами, Україна мала залишатися формально незалежною, але з вшитим «донбаським» механізмом постійної кризи й тиску — зручним інструментом Кремля.

Однак задум пішов не за планом: українська сторона за підтримки міжнародної спільноти дедалі ясніше розуміла, що «Мінськ» — лише прикриття для подальшого шантажу й експансії.

2022 рік: нова фаза війни

Коли «повзуча» окупація більше не спрацьовувала, Росія пішла ва-банк, розв’язавши повномасштабне вторгнення в Україну. Маски було зірвано, ніхто вже не говорив про жодні «народні республіки» — весь світ побачив, що йдеться про захоплення суверенної держави з метою її демонтажу. По суті, це продовження тієї ж лінії Кремля: «України бути не повинно».

Вирішальна роль українського народу

Головна перешкода для планів Кремля — українська нація, яка, попри тиск, погрози й кричуще насильство, зумів мобілізуватися й дати відсіч російській агресії. Завдяки стійкості громадян і підтримці союзників Україні вдалося не лише вистояти, а й перейти в контрнаступ.

РФ роками намагалася придумати пристойний привід: «захист російськомовних», «боротьба з нацизмом», «демілітаризація», «денацифікація»… Але єдина реальна причина нападу — це небажання Кремля змиритися з існуванням самостійної, демократичної й незалежної України.

Війна, розв’язана Москвою, повинна бути осмислена як спроба знищити українську державність, змусити її «розчинитися» в новому російському імперіалістичному проєкті. Якби не рішучість українців, цей план міг би вдатися.