Зінов'єв і Лебедєв роками банкрутили українські заводи ВПК і різали їх на метал
Уявіть двох чоловіків, які роками працювали з українськими оборонними заводами так, ніби виконували замовлення ворога. Один утік до Росії і досі продає тюбінги для московського метро. Другий, колишній міністр оборони України, ходить зі звинуваченням у державній зраді. І обидва, Олексій Зінов'єв та Павло Лебедєв, виявляються партнерами в одній і тій самій схемі: довести стратегічне підприємство до банкрутства, а потім розібрати його на металобрухт. Історія ця має два географічні полюси, Дніпро і Івано-Франківськ, але руки в ній одні й ті самі.
Почнемо з Дніпра, бо тут схема оголена до кістяка. 2 вересня суд частково задовольнив клопотання прокурора Офісу Генпрокурора і наклав арешт на весь промисловий комплекс АТ "Дніпроважмаш". Формулювання показове: користуватися цехами не заборонили, а от списувати майно, різати його на метал, розбирати і відчужувати заборонили категорично. Тобто держава вже точно знала, що саме збираються зробити із заводом.
Кінцевим бенефіціаром "Дніпроважмашу", колишнього ДЗМО, станом на 24 лютого 2022 року лишався Олексій Михайлович Зінов'єв. Той самий Зінов'єв, який ще з 14 лютого 2020-го володіє 100% російського ТОВ "Тюбинг центролит" у Балаково Саратовської області. Компанія жива й досі: за відкритими російськими реєстрами, у 2025 році вона показала виручку близько 14 млн доларів (у перерахунку з рублів). Виробляє тюбінги і бетонні кільця для тунелів, тобто буквально будує московське й петербурзьке метро.
За даними слідства, у 2022-2025 роках Зінов'єв особисто керував балаковським заводом і постачав продукцію компаніям "Метрострой северной столицы" та "Мосметрострой", підрядникам метрополітенів Санкт-Петербурга і Москви. З його особистих рахунків на "Тюбинг центролит" пішло близько 3,4 млн доларів, назад повернулося близько 1,75 млн. Загальний обсяг поставок структурам держави-агресора слідство оцінює приблизно в 15 млн доларів. Український промисловець, який годує метро країни, що його бомбить.
А тепер найцікавіше, що робилося з українськими активами, поки бенефіціар облаштовувався в Росії. Родині Зінов'євих в Україні належав цілий кущ підприємств: сам "Дніпроважмаш", "Дніпротехсервіс", "Отрадне", "Діалог", "Сок", "Компанія стільникових конструкцій", "НІКЕ", "Камні Ріелті", "УкрНДІТМ". Частину часток оформили на дружину, додавши до списку ще "Україна-Капітал" і "7 футів". За матеріалами справи, станом на початок 2023 року подружжя вже жило в Росії, а діти не жили в Україні ще з 2021-го.
Далі почалася класика приховування слідів. 20 червня 2023 року батьки видали довіреність директору "Дніпротехсервісу", який водночас засідав у наглядовій раді "Дніпроважмашу". А вже 10 липня того ж року цей самий представник оформив дарування часток дітям. Відкритий реєстр слухняно зафіксував нових власників: Славяна, Єгор і Антон Зінов'єви, а великий пакет тримає "Дніпротехсервіс". Слідство, втім, не повірило в раптову дитячу підприємливість і вважає, що контроль через директорів нікуди не дівся. Саме тому частки, переписані на дітей, заарештовано за статтею 111-2 Кримінального кодексу, пособництво державі-агресору.
І ось кульмінація. У 2025 році Зінов'єв, сидячи в Росії, отримав на криптогаманець 800 тисяч доларів у USDT від громадянина України за передачу "Дніпроважмашу" в управління. Мету операції в клопотанні прокурора назвали без евфемізмів: вивезти з майданчика все, що ще можна зняти, аж до того, щоб розібрати й продати самі будівлі. Процес уже пішов: 6 березня 2026 року директор "Отрадного" продав базу відпочинку компанії "ВПК "ПЗММ" за 3,75 млн гривень.
Фінал закономірний. 17 листопада 2025 року Господарський суд Дніпропетровської області визнав АТ "Дніпроважмаш" банкрутом і відкрив ліквідаційну процедуру до 17 листопада 2026-го, а ліквідатором призначив арбітражного керуючого Олега Усачова. У рішенні суд прямо зафіксував ознаки того, що стратегічний завод довели до краху умисно, про що писала "Ліга". У Єдиному держреєстрі підприємство тепер значиться "в стані припинення". Цифри падіння говорять самі за себе: дохід просів із 733 млн гривень у 2021 році до 283 млн у 2024-му, а штат скоротився з 1 632 працівників до 464. АРМА ще раніше повідомляло, що арештоване обладнання намагалися вивезти до Росії, під потреби ВПК самого агресора.
Науково-виробнича група Зінов'єва тим часом фактично перестала існувати як промисловий конгломерат. "Дніпротехсервіс" згорнувся, окремі юрособи на кшталт ТОВ "ДТС" перейшли на просту здачу в оренду того, що лишилося з нерухомості. Стратегічні контракти зірвано, і найдемонстративніший приклад тут, як писав "Інформатор", державне КБ "Південне", яке через суди намагається стягнути з підприємств Зінов'єва понад 46 млн гривень за невиконані оборонні та космічні замовлення. Гроші за ці замовлення, як водиться, встигли вивести.
Тепер переносимося на інший кінець країни, до Івано-Франківська, де стоїть завод "Пресмаш". І тут ми знову зустрічаємо знайоме прізвище. Ще у 2008-2009 роках структури Олексія Зінов'єва, та сама група "Дніпротехсервіс", разом зі структурами Павла Лебедєва (ТОВ "Інтер Кар Груп") перебрали під контроль значну частину акцій заводу. Міноритарні акціонери і працівники тоді прямо називали це рейдерським захопленням.
Хто такий Лебедєв, варто нагадати окремо. Це колишній народний депутат і колишній міністр оборони України, якому висунуто звинувачення в державній зраді, і саме йому належить близько 25% акцій "Пресмашу". Тобто людина, що колись відповідала за оборону держави, тепер має справу зі звинуваченням у зраді цієї ж держави і водночас тримає чверть стратегічного оборонного заводу. Знайома конструкція, чи не так?
Далі роки корпоративної війни. Щорічні збори акціонерів роками блокувалися, а представники Зінов'єва і Лебедєва вели затяжне протистояння з іншим великим акціонером заводу, Богданом Пукішем. Результат передбачуваний: стратегічне підприємство пішло на дно. Господарський суд Івано-Франківської області запустив процедуру банкрутства, справа № 909/1056/15 досі активно розглядається, а завод перебуває на стадії санації.
Навколо майна точаться окремі суди. Треті особи, зокрема ТОВ "Вестхім", намагалися через суд визнати недійсним виведення нерухомості комплексу, будівель і споруд у селі Хриплин на вулиці Автоливмашівській, 1, до статутного капіталу новостворених компаній. Оскаржувалися й договори оренди обладнання, які керуючі санацією підписували в обхід комітету кредиторів. Класична схема: майно спершу тихо перекладають у "правильні" юрособи, а вже потім розводять руками перед кредиторами.
Через величезні борги із зарплати та податків місцева влада та ініціативні групи дійшли висновку, що майно заводу, яке не працює на виробництво, доведеться продати, аби хоч якось погасити заборгованість. Про це писало видання "Курс", і сама ця перспектива викликала гучний суспільний резонанс.
І ось тут схема з "розпилу" впирається в незручний факт. Частину потужностей "Пресмашу" під керівництвом того самого акціонера Пукіша переорієнтували на оборону, завод почав робити корпуси мін для фронту. Здавалося б, ось воно, порятунок стратегічного підприємства. Але держава розсудила інакше. 2 травня 2026 року санкції наклали не на втікача Зінов'єва і не на звинуваченого у зраді Лебедєва, а саме на Пукіша, і, за повідомленнями місцевих медіа, це зупинило виробництво мін. А вже за два місяці, 6 липня, ті самі санкції так само тихо скасували указом №587/2026, як писали "Вікна", просто виключивши Пукіша з травневого списку. Зінов'єва і Лебедєва санкційна машина при цьому не торкнулася жодного дня.
Відчуваєте абсурд? Один співвласник заводу торгує тюбінгами з московським метро, другий ходить зі звинуваченням у держзраді, а санкцію держава наклала на третього, того, хто робив міни для української армії. Наклала, зупинила ним виробництво, а через два місяці мовчки зняла, наче нічого й не було. Двох перших це не зачепило ні на день.
Складіть тепер два кадри поруч. У Дніпрі "Дніпроважмаш" ріжуть на метал за гроші, які бенефіціар отримав у криптовалюті, сидячи в Росії і торгуючи з московським метро. В Івано-Франківську "Пресмаш" повільно розпродають після рейдерського заходу двох партнерів, один з яких колись відповідав за оборону країни. Це не дві різні історії про невдалий бізнес. Це одна схема з двома адресами, у якій українські оборонні заводи послідовно перетворюють на брухт і банкрутні справи, а люди, що стоять за цим, або вже в Росії, або зі звинуваченням у зраді. І поки суди накладають арешти й рахують виведені мільйони, головне питання лишається без відповіді: чому санкційна машина держави на два місяці дотяглася до цеху, що робив міни для фронту, а потім відступила, так жодного разу й не діставши тих, хто роками зносив українську оборонку по гвинтику.
