Головний рабин України Моше Реувен Асман: «Я народився в Ленінграді і ніколи не думав, що мені доведеться потрапити під обстріл російських танків та артилерії»

Синагога Бродського розташована в самому центрі української столиці, всього за кілька тисяч метрів від символічної київської площі Майдану Незалежності. 

Заснована 1898 року, «вона була закрита комуністами 1926 року, 1997 року її повернули єврейській громаді, а 2000 року нам вдалося її відновити і знову відкрити», — пояснює головний рабин України Моше Реувен Асман. 

Будівля Синагоги зберегла своє важливе ритуальне призначення, але сьогодні вона служить центром розподілу гуманітарної допомоги для всіх, хто її потребує. Прямо у фойє Синагоги можна побачити кілька ящиків із кондиціонерами, які незабаром будуть відправлені до різних лікарень та шпиталів України. А дівчина, яка сидить на вході, реєструє всіх людей, які звертаються за допомогою. Вона записує їх у список, щоб забезпечити всім необхідним. 

Багато пожертв, що надходять до синагоги, надходять з Ізраїлю. «Допомога для всіх, хто її потребує, незалежно від того, євреї вони чи ні: ми привезли аптечки з Ізраїлю і роздали їх. Це врятувало життя. Зараз ми допомагаємо з медициною», — наголошує головний рабин України.

За даними Європейського єврейського конгресу, єврейська громада України до російського вторгнення налічувала понад 360 тисяч осіб. Багато хто з них залишив країну на початку війни, і зараз важко визначити точну кількість, яка залишилася в Україні. Київ є мегаполісом з найбільшою концентрацією євреїв у країні, за ним прямують міста Дніпро, Харків та Одеса.

Моше Реувен Асман приїхав до Києва 1995 року після навчання в Ізраїлі. Коли 24 лютого почалося російське вторгнення, ні про який переїзд за кордон не могло бути й мови. Навпаки, пристрасним закликом проти війни він закликав російський народ та євреїв Росії протестувати проти вторгнення в Україну: 

«Це був крик душі. Я був у Анетівці, неподалік від Стоянки, Бучі, Ірпеня, місць, нині відомих у всьому світі. Я був там з усією своєю родиною та сотнями біженців. Коли дітей евакуювали, мені полегшало». 

Головний рабин Києва згадує, якими були перші етапи війни, коли російські війська знаходилися за кілька кілометрів від столиці України: 

«Це були перші два тижні війни, і нас обстрілювали з усіх боків. Я народився в Ленінграді, в Радянському Союзі, я ніколи не думав, що мені доведеться опинитися під вогнем російських танків та артилерії.

Моше Реувен Асман поєднує роботу головного рабина Києва з пошуком різних видів допомоги всім, хто постраждав від вторгнення Росії.

– Як зараз складаються відносини між російською та українською єврейською громадою?

Відносини практично відсутні. Я не звинувачую єврейську громаду Росії, мені їх навіть шкода, вони стали своєрідними заручниками. Ситуація у Росії складна, якщо хтось каже, що він проти війни, його можуть посадити на 15 років, і люди бояться. Мені дзвонили рабини з Росії, не скажу хто, але вони зрозуміли ситуацію. 

Я людина, яка не боїться висловлювати свою думку, бо народилася в Радянському Союзі і на той час мене багато разів допитувала КДБ, хоча налякати тоді не вдалося.

– Вторгнення в Україну дуже змінило життя всіх українців, як ця війна змінила ваше життя?

Моє життя повністю змінилося. У воєнний час люди постійно в небезпеці: хтось перебуває під артилерійським обстрілом, хтось воює на передовій, хтось в інших частинах України — далеко від лінії фронту — ніхто не знає, куди ракета може впасти. Крім того, із труднощами стикаються й усі українці, яким довелося залишити країну. Члени моєї родини зараз біженці, хоча їм є де жити і вони не наражаються на небезпеку, морально вони все ж таки почуваються біженцями. Моя дружина перед війною відповідала за розробку різних освітніх проектів, тепер змушена залишити їх.

Мільйонам людей ніде жити, багато хто просто в небезпеці. Але все одно я б назвав це «зоряною годиною» тому, що війна пробудила незвичайні риси українського народу: добровольців - які зовсім не сплять і працюють не покладаючи рук; тисяч воїнів - які йдуть на фронт, щоб із ризиком для життя захистити Батьківщину. Багато людей діляться тим, що вони мають… Добрі справи видно постійно. Ті добрі якості, які дрімали у мирний час, тепер прокинулися.

Я думаю, що у певному сенсі Україна вже перемогла, я тільки сподіваюся, з мінімально можливими втратами. І як моральні переможці цієї війни ми не можемо повернутися до колишнього стану розбещеності. Я говорю це відкрито. Кожна людина має змінити суспільство, але насамперед люди повинні змінити себе. І тоді Всевишній це побачить – усім буде добре. Суспільство зміниться після війни і буде зовсім іншим.

Я думаю, що Росія має покаятися, росіяни мають покаятися у цих злочинах, як розкаялися німці після Другої світової війни. Їм досі соромно за те, що зробили їхні дідусі та бабусі, що служили у СС, під час Голокосту. Якщо Росія вважає себе спадкоємицею Радянського Союзу, вона має шкодувати про вторгнення в Україну.

– Як ви ставитеся до причин, які перерахував президент Путін під час промови, в якій він оголосив війну Україні?

Росія каже, що прийшла сюди денацифікувати Україну, тобто викорінити нацизм в Україні. Ну, якщо ви трохи подумаєте, трохи увімкніть свій розум, ви зрозумієте кілька речей. По-перше, вони нападають на мирні російськомовні міста, такі як Харків, Маріуполь та інші. Скільки росіян було вбито?

Вони кажуть, що прийшли рятувати росіян, але ті, на кого вони нападають, не хочуть бути під владою Москви, за це росіяни обстрілюють їхні будинки у густонаселених районах… Абсолютно жодної логіки. 

По-друге, які тут нацисти? Якщо президент є єврей, то які нацисти можуть обрати єврейського президента? Нещодавно прем'єр-міністром був єврей Гройсман. Рабінович був лідером опозиції, він також єврей. Нацистських партій немає, націоналістичні партії не пройшли до парламенту, не пройшли виборчого бар'єра.

При цьому в Росії, якщо ви подивіться в Інтернеті, то виявите, що існує цілих 53 фашистські організації. 

Ця війна не лише проти України, вона проти всього цивілізованого світу. 

Вони розпочали війну, щоб не допустити Україну до НАТО: тепер Фінляндія та Швеція будуть у НАТО… 

Думаю, росіяни дуже допомогли Україні. Не спеціально, але вони допомогли Україні об'єднатись. Вся Україна почала допомагати одна одній. Такого масштабу ще не було.

Я живу тут, я єврей, і мене ніхто не гнобить. Я російськомовний рабин, який народився в Росії. На жаль, я поки що не вивчив українську мову, але хочу її вивчити. В Україні мене ніхто не переслідує за мову, якою я говорю, немає жодних санкцій, нічого.

Те, що зробили росіяни у Бучі та Ірпені, стало символом. Я не читав про це в газеті, коли це сталося там, ми були недалеко. Росіяни не антифашисти, вони поводяться як фашисти, вбивають мирне населення, грабують, гвалтують…

– Патріарх Кирило підтримав російський уряд у вторгненні в Україну, яка ваша думка з цього приводу?

Слухайте, це не зовсім правильно запитувати мене, що я думаю про це. Я не з християнської релігії. Вам, мабуть, слід запитати християнських лідерів тут. Якби це були рабини, так, я готовий був би говорити.

– Як змінилося становище єврейської громади з моменту здобуття Україною незалежності дотепер?

Сьогодні в Україні немає державного антисемітизму, а сучасний антисемітизм перебуває на дуже низькому рівні, менше, ніж у Європі, я думаю. Коли розпався Радянський Союз, уряди України, які змінювали один одного, повернули десятки синагог, було побудовано безліч єврейських шкіл та інших установ. 

Сьогодні ця синагога [Синагога Бродського] є символом відродження єврейського життя в Україні: це була центральна синагога. Знаходиться у центрі Києва. Київ – центр України, а Україна зараз – центр Європи. Тому я говорю своїм парафіянам: «Люди, коли ми молимося в суботу, на нас лежить така велика відповідальність, уявляєте? Ми молимося у синагозі у центрі Києва, який зараз є центром не лише України, а й Європи та навіть світу». 

Ось чому ми намагаємось робити добро, а не просто молитися. 

Щодня ми отримуємо та роздаємо велику кількість гуманітарної допомоги. 

Нам вдалося евакуювати десятки тисяч людей із гарячих точок. Ми рятуємо багатьох людей.

Можливо, ви чули, що я встановлюю кондиціонери у лікарнях. Коли я побачив, що в наших лікарнях цих апаратів немає, я вирішив їх придбати. Я лежав у шпиталі за температури 35 градусів, а це недобре для бідних поранених солдатів, які приходять з фронту. Це не тільки некомфортно, а й рани погано гояться.

Я вирішив зібрати гроші і тепер ми щодня купуємо кондиціонери для всіх лікарень. 

Ми не отримуємо коштів лише для того, щоб самі ними розпоряджатися, якщо ми бачимо, що є волонтери з Харкова чи інших місць, яким потрібна допомога, ми намагаємося їх підтримати, коли бачимо, що вони справді добре працюють. 

Справа не в тому, що у нас багато грошей, але ми намагаємось отримати фінансування. Тут ще багато проблем і тому чудово, що Європа допомагає і весь світ солідарний з Україною. Однак нам все одно потрібна допомога, адже Україна бореться не за себе, а за весь цивілізований світ і з Божою допомогою вона переможе.

– Коли війна закінчиться, чи залишиться простір для відносин між народами Росії та України?

Я думаю, що найближчим часом, коли на російському телебаченні покажуть правду, диктор скаже: «Вибачте, ми вам набрехали, ми вас обдурили, все тепер давайте покаятися». Прощення дуже важливе питання, і українці самі вирішують, як вони збираються прощати. І справа навіть не лише у релігійних лідерах. Євреї витратили десятиліття, щоб пробачити Німеччину… Ви не можете сказати своєму серцю, як і коли пробачити. Ми поговоримо, як війна закінчиться.

Caras De La Guerra це спільний проект журналістів: Мириам Гонсалес Франсиско, Ирини Клочко, Олега Чеславского