Говорити правду...

Боїшся говорити правду? Боїшся виходити на вулиці свого міста? Боїшся виступати проти свавілля і корупції? Боїшся підтримати активістів які не бояться говорити правду?

Це нормально! Тим паче боятися в Україні. Де боятися — це частина "культурного коду"!

Ми, наші звички, наша свідомість — це все наслідки нашої взаємодії зі світом. Світом в якому як годинник працюють жорстокі закони еволюції. 

Поколіннями українці жили і боялися, що стане жити ще гірше.

Поколіннями вони як могли пристосовувались до чергового "покращення" і що є змоги мовчали, щоб не дай боже не стало "ще краще"!

Мовчали, тому що вважали, що вважали, що лихо обмине їх родину, та дітей, бо не помітить.

На самому початку сталінської диктатури по СРСР гуляли шість заповідей безпеки. Схоже це те, що вже актуально для громадян сучасної еРеФії:

1. Не думай.
2. Якщо подумав, не говори.
3. Якщо сказав, то не пиши.
4. Якщо написав, що не публікуй.
5. Якщо опублікував, що не підписуй.
6. Якщо підписав, відмовся.

Тому мовчати в нашому середовищі — це завжди нормально! Це реакція нормальної людини яку виховали в концтаборі "СРСР", і діти якої все ще не отримали здатність мислити відмінними від раба або довічно ув'язненого категоріями.

Звичайно неприємно — коли влада тебе як людину не сприймає, нечесно коли статики олігархів та "слуг народу" зростають, а ти тільки те і робиш, що шукаєшь де ще зайняти, не дуже добре, що у твоєї дитини немає майбутнього в Україні, може бути - навіть боляче. Але... страшно ж!

Страшно відкрити рота і заявити про те, що тобі взагалі не подобається, те що відбувається в Україні.

Страшно написати про чиновників у великих кабінетах, а фактично крадіїв, бо вони тебе, звільнять?

Звільнять з роботи, яка не дає вилізти з кредитної ями?

У тебе сім'я, дитина, собака і іпотека, яку потрібно виплачувати ще 20 років і ті дійсно віриш у те, що якщо тебе звільнять ти не найдеш іншої роботи?

Тоді скажи: скільки ти ще зібрався працювати на цьому місці? Рік, два, десять?

Середній інтервал між зміною роботи зараз близько 1,5 років, і майже будь-яке підвищення зарплатні завжди пов'язане з переходом на іншу роботу!

Звільнення - це завжди шлях вгору, а трястися за своє місце - дорога до злиднів, мікроскопічної пенсії, та цілої купи супутніх негараздів.

Таким чином виявляється дивна послідовність, 

Ми не боїмося стати жебраками, і вирішувати, на що витратити мізерну подачку яку держава називає пенсією: на квартплату, ліки або продукти, коли її не вистачає ні на перше, ні на друге, ні на третє.

Ми не боїмося захворіти і потрапити в безкоштовну лікарню з якої нас навряд випишуть, через те що вас нема чим лікувати.

Ми не боїмося стати черговою жертвою машини з блатними номерами, яка може безкарно збити будь-якого - чоловіка, жінку з дитиною, та хоч цілу автобусну зупинку і нічого їй за це не буде.

Ми боїмося і навіть мріємо стати гвинтиком корупційної махіни, вписатися в систему, стати її частиною, не розуміючи, що цього ніколи ні за яких обставин не станеться.

Ми не боїмося, що наша країна відстала цивілізованого світу назавжди.

Але ми боїмося розчаровуватися в корупціонерах і викреслити їх з-поміж друзів.

І не взагалі не думаємо про те, що коли наші діти підростуть і зрозуміють, що жебраками вони стали через нашу мовчазну згоду, ми не знайдемо, що їм відповісти коли вони запитають:

"Що ми тобі зробили батьку? Навіщо ти таке допустив? Чому ти мовчав коли необхідно було боротися за наше майбутнє"?

Вам нема чого буде їм відповісти.

І це дійсно жахливо.

А боротися за праве діло і говорити правду - ні!

Бо насправді це наш святий обовязок!

Ще декілька років тому я був такий як всі.

Мовчки спостерігав за перипетіями політичного життя в Україні, переконуючи себе, що це не моя справа. Що є розумніші, досвідченіші, впливовіші люди, які розберуться. Що моя думка нічого не змінить. Що краще не висовуватися.

Я знаходив тисячу виправдань своєму мовчанню. І всі вони здавалися мені розумними та виваженими.

А потім я зрозумів одну просту річ.

Поки я мовчу — я співучасник.

Не жертва системи, не заручник обставин, не маленька людина проти машини — а саме співучасник. Своїм мовчанням я даю згоду на все, що відбувається. На крадіжки, на брехню, на знущання з здорового глузду.

І тоді я почав говорити.

Ні, небо не впало на землю. Ні, мене не звільнили. Ні, за мною не приїхав чорний воронок.

Натомість сталося дещо несподіване — я перестав боятися.

Виявляється, страх живе тільки в мовчанні. Коли ти називаєш речі своїми іменами — страх відступає. Коли ти приєднуєшся до тих, хто не боїться — страх зникає зовсім.

Бо страшно бути одному. А нас — мільйони.

Я не закликаю тебе виходити на барикади чи ставати героєм.

Я просто кажу: спробуй не мовчати. Хоча б раз. Хоча б про щось одне.

Напиши пост. Підтримай того, хто вже говорить. Постав лайк під публікацією, яка називає злодія злодієм. Перестань робити вигляд, що нічого не бачиш.

Це маленький крок. Але з маленьких кроків починаються великі зміни.

А якщо тобі все ще страшно — запитай себе чесно: чого саме ти боїшся? І чи не страшніше прожити все життя на колінах, щоб потім не мати що відповісти власним дітям?

Мовчання — це не безпека. Мовчання — це повільна капітуляція.

А говорити правду — це не геройство. Це просто бути людиною.