Алфьоров хотів зробити Україні комплімент, а зробив Москві індульгенцію
Алфьоров каже річ, яка на перший слух звучить патріотично, а по суті є капітуляцією перед імперською логікою в чистому вигляді. Травень 2024-го, аудиторія, впевнена інтонація людини, що робить нації приємне. "Створення Московії було життєво необхідним явищем для українців середньовіччя". "Колонізація їхніх земель дала нам можливість стати Україною". "Ми були імперією, перетравили найближчих сусідів і саме тому є найбільшою державою Європи". Звучить як похвала. Розкладемо по кістках - і виявиться, що це амністія. Видана не нам.
Перша підміна: "Колонізація їхніх земель дала нам можливість стати Україною". Це формула виправдання Московської імперії як такої. Та сама конструкція, якою москва обґрунтовує "собирание земель", якою Рим обґрунтовував Pax Romana, якою Британія прикривала "тягар білої людини". Алфьоров просто підставив у неї "нас" замість "їх" і вирішив, що від зміни займенника змінилася суть. Не змінилася. Формула не очищується тим, що в неї вписали своїх. Вона тягне за собою всю логіку, в якій сильний має право доїти слабкого.
Друга підміна: і вона грубіша. Він плутає Русь-як-торгівельну-систему з Україною-як-країну. Русь не "стала Україною". Русь пройшла повний арріґіанський цикл і померла - як померли в ролі гегемонів Генуя, Нідерланди, Британія. Була торгова фаза IX-X століть: полюддя, контроль шляху "з варягів у греки", данина хутром, медом, рабами. Була фінансова фаза кінця X-XI століть: карбування власної монети, Лавра як акумулятор капіталу, Руська Правда як інституціоналізація кредиту. І була термінальна криза XII століття: усобиці, розграбування Києва Боголюбським 1169 року, Любецький з'їзд 1097-го як юридичне оформлення розпаду. Капітал утік на північ, до Новгорода, Суздаля, Володимира, ще до монголів. А монголи завершили процес.
Україна - це не спадкоємиця імперської Русі. Україна виросла на тому ж ґрунті, але як принципово інша конструкція: через Литву, через козацьку республіканську традицію, через антиімперський, низовий політичний досвід. Алфьоров приписує сучасній Україні імперську біографію, яка закінчилася за пів тисячоліття до появи самого слова "Україна".
І ось тут варто зупинитися на прикладі, який ставить усе на місце. Рим помер як політична система. Сучасна Італія постала 1861 року на тому самому півострові, з тією самою латиною в основі мови - але це принципово інша конструкція, а не "продовження імперії". І найголовніше: імперську спадщину Рима розібрали не італійці. Її розтягли претенденти зовні. Візантія оголосила себе "Новим Римом", своїх жителів - "ромеями", свою державу - Ромейською. Священна Римська імперія приклеїла собі назву на німецькому ґрунті. А москва взагалі заявила про "Третій Рим". Тобто ім'я і претензія пішли в один бік, а реальна територія з людьми лишилася й перетворилася на щось нове й неімперське - в Італію. Це структурно та сама схема, що Київ-Русь проти москви: оригінальний центр конає, його ім'я і "першородство" перехоплюють успадкувачі-самозванці деінде, а сама земля стає іншою політичною природою. Проста формула: Рим до Італії так само, як Русь до України. І Алфьоров у цій логіці - це людина, яка переплутала Італію з Римом і пояснює італійцям, що вони "були імперією, яка цивілізувала варварів, і саме тому існують".
Третя підміна: "Щоб стати імперією, треба було брати ресурси з підкорених, ставити фортеці, висмоктувати". Він описує точну механіку периферіалізації за Валлерстайном - центр висмоктує периферію - і подає це як умову існування українців. Тобто буквально легітимує модель "ядро - буфер - периферія", ту саму, в якій сьогодні Україну тримають у ролі периферії. Людина, що пояснює, чому "висмоктувати ресурси з підкорених" було добре і необхідно, не має морального інструмента засудити те, що роблять із самою Україною зараз. Він підпиляв гілку, на якій сидить уся деколонізаційна аргументація.
Четверта підміна: найтонша. "Без створення Московії не було б України". Це фаталістична телеологія: все, що сталося, мусило статися, бо привело до "нас". Але Московія - це не український проєкт і не побічний продукт української величі. Московія - це ординський фіскальний агент: місто, яке піднялося тому, що стояло на новому волзькому маршруті, і тому, що Калита став збирачем данини для Орди з усіх заліських і руських земель. Це паразитарний цикл, що виріс на термінальній кризі Києва - так само, як Константинополь виріс на проїданні старого Рима. Московія постала не "для українців", а проти них. Казати, що вона була "життєво необхідна для українців середньовіччя", - це все одно що сказати, ніби пухлина життєво необхідна для організму, бо мобілізує імунітет.
Звідки всі ці помилки Алфьорова? З підміни рамки. Він мислить територіалістично: велика держава дорівнює успіх, кордони дорівнюють доблесть, колонізація дорівнює розбудова. Це імперська оптика, в якій розмір дорівнює правоті. Світ-системний підхід ставить інше питання: не "яка імперія була більша", а "хто був бенефіціаром і за чий рахунок". І щойно поставити це питання, романтика "ми були імперією, і це прекрасно" розсипається. Бо за будь-якою імперією стоїть периферія, яку висмоктали. Це не українська позиція. Це позиція тих, хто Україну колонізував і нищив.
І ось де теза Алфьорова з академічної помилки перетворюється на щось куди небезпечніше. Італія вже пройшла цей урок - повністю, до дна. Хто переконав ціле покоління, що "ми були великою імперією, яка цивілізувала світ, і саме це зробило нас нами", той виховав не патріотів, а Муссоліні. Фасції в самій назві фашизму, "Mare Nostrum", мрія про відновлення Римської імперії - усе це виросло рівно з тієї інтонації, з якою Алфьоров пояснює українцям, які ми були величні колонізатори. Італійцям знадобилися мільйони трупів і власна катастрофа, щоб зрозуміти просту річ: романтизація імперського минулого - це не гордість, це інкубатор реваншу.
То навіщо Україні свій Муссоліні? Питання не риторичне. Бо саме зараз, у цю секунду, Україна стікає кров'ю від держави, яка є буквальним, хімічно чистим втіленням цієї оптики. рашизм - це і є кінцева стадія міркувань "ми велика імперія, ми збирали землі, ми несли порядок дикунам, і тому маємо право". москва не вигадала нічого нового. Вона просто довела до логічного кінця ту саму тезу, яку Алфьоров подає українцям як комплімент. І тут стається найгротескніша річ, яку взагалі можна уявити: країна, на яку йде фашистська навала, в особі власного історика плекає той самий зародок мислення, що цю навалу й породжує. Це як вакцинуватися штамом тієї хвороби, від якої ти зараз помираєш.
Україна має унікальну, оплачену найдорожчою ціною можливість зрозуміти зсередини, чим закінчується імперська телеологія - бо ця телеологія прямо зараз обстрілює наші міста. Італія зрозуміла свій урок, коли від неї залишилися руїни. У України немає права повторити цей маршрут - не тому, що ми чистіші, а тому, що ми та сама жива земля, яку доять за старим імперським лекалом, і нам просто нікуди буде впасти вдруге.
Де факто Алфьоров хотів зробити Україні комплімент, а зробив Москві індульгенцію. Він узяв універсальну формулу виправдання загарбання й вписав туди український суб'єкт, не помітивши, що формула від цього не очищується. Україна не була імперією. Україна - це те, що вціліло після того, як імперський цикл Русі завершився, і вибудувалося на принципово іншій, неімперській основі. У цьому й полягає її історична відмінність від москви. І саме цю відмінність Алфьоров стер одним необережним монологом - стоячи рівно на тій розвилці, де Італія колись звернула не туди.
