Архітектори альтернативної реальності: як Пекін легалізує російську агресію проти України
Коли мова заходить про велику геополітику, слова перестають бути просто засобом комунікації. Вони стають інструментами інженерії. Заява заступника постійного представника КНР при ООН Сунь Лея щодо "української ситуації" — це не просто заклик до миру. Це майстер-клас із лінгвістичного нігілізму, де реальність повномасштабного вторгнення розчиняється у стерильних термінах "криза" та "консенсус".
Дипломатія без суб'єкта
Перше, що кидається в очі — повна відсутність винуватця, який розв'язав війну. Війна перестає бути актом агресії конкретної держави проти іншої, а перетворюється на свого роду "стихійне лихо" або "системний збій". Використовуючи термін "український кризис", дипломат КНР знімає відповідальність з Москви в агресії.
Більше дипломат перекладає вину на Україну. "Українська криза" — це нібито криза, яку створила Україна. Не "криза в Україні" через російське вторгнення. А саме "українська" — прикметник, яка робить Україну джерелом проблеми. Криза — це те, що стається "з кимось". Агресія — це те, що робить "хтось". Китай обрав формулу, яка знімає провину з агресора і робить жертву відповідальною за власне знищення.
Така відсутність суб'єктності дозволяє Китаю позиціювати себе не як союзника агресора, а як "голос розуму" більш розумного партнера який знаходиться поза, або навіть над сутичкою. Це зручна позиція: вона дозволяє ігнорувати Статут ООН, прикриваючись турботою про "архітектуру безпеки".
Три слова — три рівні маніпуляції
Сунь Лей використовує три терміни: "криза", "воєнні дії", "конфлікт". На перший погляд — синоніми. Насправді — три різні конструкції реальності.
"Українська криза" — базова формула. Вона позбавляє подію юридичної кваліфікації. Немає війни — немає агресора. Немає агресора — немає відповідальності. Є лише "обставини", які "склалися" і "криза".
"Затяжні воєнні дії" — другий рівень. Коли треба визнати, що там стріляють, дипломат переходить на пасивні конструкції. Цитата: "Затяжні воєнні дії приведуть лише до загибелі ще більшого числа невинних людей". Хто веде ці дії? Хто вбиває? Китай не відповідає. Воєнні дії ніби відбуваються самі по собі.
"Конфлікт" — третій термін. Цитата: "Сторони конфлікту мають піти назустріч одна одній". Конфлікт означає симетричне протистояння. Дві сторони з рівними позиціями. Дві легітимні точки зору, які треба узгодити.
Але ось парадокс: якщо це "воєнні дії" — то вони не можуть бути "кризою". Якщо це "конфлікт" — це не можуть бути "воєнні дії" без виправдання. Китайська дипломатія жонглює термінами залежно від контексту. Треба применшити масштаб конфлікту — каже "криза". Треба визнати насильство — каже "воєнні дії". Треба прирівняти жертву до агресора — каже "конфлікт".
Пастка "рівної відповідальності"
Заклик до "усіх зацікавлених сторін" піти назустріч одна одній — найпідступніший елемент маніпуляції. У професійній журналістиці це називають "хибним балансом".
Цитата: "Ми закликаємо всі зацікавлені сторони сприяти деескалації".
Стоп. "Всі зацікавлені сторони"? Україна була в чому зацікавлена 24 лютого 2022 року, коли Росія перетнула її кордон? У тому, щоб її бомбили? У тому, щоб окупували її міста? У тому, щоб викрадали її дітей?
"Деескалація" — що це означає? Україна має припинити захищатися? Має скласти зброю, щоб Росія могла спокійно завершити окупацію? Коли Пекін закликає до деескалації "всі сторони", він ставить на одну шахівницю окупанта та країну, що захищає власну теріторію, власне існування.
Це мова, яка підміняє міжнародне право — де кордони є недоторканними — на "геополітичний реалізм" XIX століття, де великі гравці домовляються за спинами малих.
Консенсус між вовком і ягням
Цитата: "Ми закликаємо сторони конфлікту піти назустріч одна одній, постійно досягати консенсусу, серйозно і належним чином реагувати на занепокоєння один одного у сфері безпеки".
Консенсус. Слово, яке звучить як компроміс між рівними. Але рівних у війні яку розпочала Росія проти України немає.
Україна не погоджувалася на вторгнення. Україна не погоджувалася на окупацію Криму у 2014 році. Україна не погоджувалася на окупацію чотирьох областей у 2022 році. Україна не погоджувалася на депортацію 20 тисяч дітей до Росії. Де тут предмет для "консенсусу"?
Консенсус можливий між сторонами, які обидві мають легітимні позиції. Між агресором і жертвою консенсусу не буває і бути не може. Є тільки вимога: припинити злочин і відповісти за нього. Заклик до "консенсусу" у контексті війни — це вимога до жертви поступитися частиною вимог на користь злочинця.
"Занепокоєння у сфері безпеки" — ще одна формула з арсеналу китайської пропаганди. Вимога "враховувати занепокоєння у сфері безпеки" де-факто є легітимізацією права сильного на "сферу впливу". Росія дванадцять років повторює: НАТО загрожує її безпеці, Україна стала антиросійським плацдармом, Захід підбурює конфлікт. Китай підхоплює цю риторику з трибуни Ради Безпеки.
Пекін пропонує Україні врахувати "занепокоєння" держави, яка веде проти неї війну на знищення. Домовитися про умови власного розчленування. Це не миротворчість. Це вимога капітуляції під виглядом діалогу.
Корінні причини як алібі для злочину
Цитата: "Досягти всеосяжної мирної угоди, яка усуне корінні причини конфлікту, створить збалансовану, ефективну і стійку архітектуру європейської безпеки".
Найбільш цинічним є заклик до "мирної угоди, що усуне корінні причини конфлікту". На мові Пекіна "корінні причини" — це саме існування суверенної України з її вектором на Захід.
"Корінні причини". Формула означає: у Росії були підстави для війни. "Збалансована архітектура безпеки" означає: треба врахувати російські інтереси. Китай легалізує логіку агресора: якщо великій державі щось не подобається у сусіда, це "корінна причина" для вторгнення.
Факт окупації не має виправдання. Росія захопила Крим у 2014 році всупереч Будапештському меморандуму, який сама підписала. Росія проголосила анексію чотирьох областей у 2022 році, не контролюючи їх повністю. Проводить примусову паспортизацію. Депортує дітей до Росії. Це не "конфлікт через різне бачення архітектури безпеки". Це послідовна спроба ліквідації української держави.
Отже, "політичне врегулювання" за китайським сценарієм — це не повернення до законності, а фіксація здобутків агресора під соусом "стабільності". Пекін пропонує мир без справедливості, що в довгостроковій перспективі є лише перервою перед наступним вибухом.
Економіка як щит для автократії
Особливий акцент на "незаконних односторонніх санкціях" видає справжній пріоритет КНР. Пекін не стільки переймається долею мирних жителів, скільки боїться прецеденту економічного тиску, який може бути застосований до нього самого в майбутньому — наприклад, у питанні Тайваню.
Цитата: "Китай виступає проти використання кризи будь-якою стороною як приводу для введення незаконних односторонніх санкцій і порушення нормальних торговельних та економічних відносин".
Санкції проти Росії "незаконні"? Санкції — це відповідь на незаконне вторгнення. Санкції — єдиний інструмент міжнародного тиску, коли військове втручання неможливе через наявність у агресора ядерної зброї. Росія порушила Статут ООН. Держави відповіли економічними обмеженнями. Китай вимагає скасувати відповідь на злочин, не вимагаючи припинити злочин!
Перетворюючи розмову про війну на розмову про "порушення нормальних торгових відносин", Китай намагається переманити на свій бік Глобальний Південь. Мовляв, це не війна Росії руйнує ваш добробут, а "ексклюзивні блоки" Заходу та їхні санкції. Це класичний прийом відволікання уваги: фокусування на наслідках замість причини.
Нейтральність як політична зброя
Китай презентує себе як миротворця. Цитата: "Позиція Китаю з питання України була гранично ясною і послідовною. Пекін завжди прагнув сприяти миру і політичному врегулюванню".
Відмова назвати Росію агресором — це не нейтральність. Це вибір на користь агресора. Нейтральність у питанні агресії — це підтримка агресора.
Сунь Лей не вимагає виведення військ. Не засуджує окупацію України російськими військами. Не визнає анексію української території Росією незаконною. Не згадує депортацію дітей. Він закликає до "діалогу" та "консенсусу". Діалог про що? Про те, скільки української території Росія залишить собі?
Китай не залишається осторонь. Китай активно формує дискурс, у якому розвязана Москвою війна перетворюється на "кризу", окупація стає "предметом для переговорів", а територіальна цілісність України — на "питання балансу інтересів".
Тайвань як справжня мета
Промова Сунь Лея — не про Україну. Вона про архітектуру світового порядку. Китай використовує трибуну Ради Безпеки, щоб легалізувати принцип "сфер впливу", який Статут ООН категорично заборонив після Другої світової війни.
Коли Пекін вимагає "збалансованої архітектури європейської безпеки", він легалізує російські претензії на контроль над пострадянським простором. Коли вимагає врахувати "занепокоєння у сфері безпеки", він легалізує право великих держав визначати політику малих сусідів. Коли закликає до "консенсусу", він легалізує право сильного диктувати умови слабкому.
Це не про Україну. Це про Тайвань. Китай формує прецедент для власного майбутнього вторгнення. Велика держава має право "занепокоїтися" діями малого сусіда. Має право вимагати врахування цих "занепокоєнь". Має право застосувати силу, якщо "занепокоєння" не враховані. А міжнародна спільнота має шукати "консенсус" між агресором і жертвою замість захисту міжнародного права.
Мова як зброя майбутніх війн
Кожне слово у промові Сунь Лея обрано свідомо. Кожна формула працює на легалізацію російської агресії як моделі для майбутніх конфліктів. Це не помилка перекладу. Це не культурна особливість китайської дипломатії. Це стратегічна позиція, озвучена з трибуни органу, створеного нібито для запобігання війнам.
Коли дипломат відмовляється назвати злочин злочином, він стає співучасником цього злочину. "Миротворчість" Пекіна — це лише спосіб виграти час для свого стратегічного партнера і водночас зберегти доступ до світових ринків. Це спроба створити світ, де міжнародне право підпорядковане інтересам великих держав, а малі країни існують лише як буферні зони у геополітичних іграх.
Ми не маємо дати себе ошукати цією лагідною термінологією.
Коли ви чуєте слово "криза", пам'ятайте: це спроба стерти з пам'яті злочин, який не має іншої назви, окрім як війна.
Коли чуєте "консенсус" — це вимога капітуляції під виглядом компромісу.
Коли чуєте "збалансовану архітектуру" — це легалізація права сильного диктувати правила слабким.
Мова Сунь Лея — не описання реальності. Це її конструювання. І якщо світ прийме цю мову, він прийме реальність, у якій агресія стає законним інструментом "забезпечення безпеки", а суверенітет малих країн — питанням домовленості між великими гравцями.
