Дональд Трамп затягує осінь американської гегемонії за рахунок Європи
Чому в українському інформаційному просторі так легко повірити, що нас зрадили всі одразу: Європа, Трамп, Маск, а країна вже стоїть на краю прірви? І чому, коли горять вулиці французьких міст, у кожного напоготові одне й те саме пояснення - рука Москви? Питання зовсім не риторичне. Від того, кого ми вважаємо автором подій, залежить, кому ми виставляємо рахунок і від кого чекаємо допомоги. А якщо помилитися з автором, можна роками бити не туди.
Рука Москви давно перетворилася на тренд. Усе, що нам не подобається в Європі, і все, що не подобається в Сполучених Штатах, автоматично отримує цей ярлик. Чи зручна ця рука для інших держав, які роблять свою політику? Безумовно, адже під неї можна списати що завгодно. Але як відрізнити руку Москви від руки Вашингтона? Чесно кажучи, жодного надійного методу для цього не існує. Руку бачить розвідка, і таємні операції на те й таємні, щоб її не бачили всі інші. Тому дивитися варто не на руку, а на гасла, з якими люди виходять на вулиці, і на те, хто врешті отримує вигоду.
Є і ще одна причина, чому про американський слід у європейських подіях в Україні майже не говорять. Значна частина нашого найдіяльнішого і найгучнішого суспільства так чи інакше залежить від американських спонсорів. А звинувачувати спонсора в тому, що він бере участь у речах, які не відповідають українським інтересам, у нас не прийнято. Я можу дозволити собі цю розмову з простої причини: у цьому питанні я людина незалежна.
Осінь, яку треба оплатити
Почати слід з того, в якому стані перебувають самі Сполучені Штати. Джованні Арріґі показав, що кожен гегемон світової економіки проходить свій цикл: піднімається, панує, а потім входить у фазу, коли його модель накопичення капіталу вичерпується. Гегемон ще на вершині, ще диктує правила, але гроші вже народжуються не з виробництва і торгівлі, а виймаються з фінансів, із союзників, із чужих ринків. Це і є осінь гегемона. Америка зараз саме в ній. І головне завдання Вашингтона полягає в тому, щоб цю осінь максимально затягнути, не дати початися зимі і закріпити за собою роль гегемона ще на 10, 20, 30, а то й 50 років.
Утримання такої ролі коштує величезних грошей. І Дональд Трамп, який свою останню каденцію використовує передусім для власного збагачення, тут ідеально збігся з метою власної держави. Це людина цинічна, прагматична і цілком послідовна. Вона не бачить нічого поганого в тому, щоб заробити на політиці якнайбільше. Особистий інтерес президента і державний інтерес Америки просто рухаються в одному напрямку, і в цьому вся небезпека.
Згадаймо, з чого все почалося. Трамп запропонував урядам країн Північноатлантичного альянсу платити 5% ВВП за те, щоб Сполучені Штати й надалі тримали над Європою свою парасольку. Він сказав це відкритим текстом: хлопці, ми і далі надаватимемо вам усю військову підтримку, яку тільки можемо, але це коштує грошей, і ми цього вже не витягуємо. Ваших 2% замало, потрібно 5%.
Тут важливо розуміти, що ці 5% - не лише утримання армії, розставленої по всьому світу. Це бюджети розвитку. Це постійні замовлення для промислових гігантів, які сьогодні виробляють зброю для всього світу. Тобто Трамп фактично запропонував Європі оплатити збереження американської гегемонії, причому оплатити її не колись, а зараз.
Європа платити не поспішила. На папері союзники погодились, але виконання розтягнули на 10 років, тобто відклали туди, де рахунок, можливо, вже нікому буде пред'являти. Іспанія ж відмовилась прямо. Гроші, які були потрібні Вашингтону сьогодні, сьогодні не прийшли.
Два дзвіночки
І саме Іспанія першою почула дзвіночок. Наприкінці липня з Марокко до іспанської Сеути, міста на африканському узбережжі, за одну добу перейшли близько 49 000 людей. Хтось переліз через паркан, більшість просто обпливла прикордонні споруди морем. Формальним приводом стало рішення Верховного суду Іспанії, який заборонив негайно повертати тих, кого перехопили в морі. Але тисячі людей не вирушають вплав одночасно лише тому, що десь у Мадриді ухвалили судове рішення. Хтось мав їм про це сказати, хтось мав зібрати їх на березі. Іспанці стукіт у двері почули і взялися щось вирішувати.
Наступний дзвіночок пролунав уже, як то кажуть, кирзовим чоботом. З середини вересня Францію накрили протести школярів. Почалося з блокад ліцеїв через нестачу вчителів і погані умови навчання, а закінчилося тисячами затриманих, сльозогінним газом і розбитими вітринами. Французький уряд, звісно, одразу знайшов свою руку: в усьому звинуватили ультралівих з "Нескореної Франції".
Добре, припустимо, що учні справді не люблять, коли їм закривають школи і бракує вчителів. Але подивімося на те, що відбувається навколо. Відео, з якого нібито все почалося, набрало в ТікТоку 134 млн переглядів. Я можу повірити в багато що, але в таку органічну активність не вірю. Тим більше що школярів серед тих, хто трощив вулиці, навряд чи набереться хоча б 5%.
А тепер про гасла. Поруч зі шкільними вимогами в Європі дедалі гучніше звучить інше пояснення всіх бід: ціни злетіли, бо зникли дешеві російські енергоносії. Більшість людей щиро пов'язує інфляцію і подорожчання саме з цим. При цьому ніхто чомусь не згадує, що ще перед війною ці "дешеві" російські енергоносії раптом подорожчали вчетверо. Про це мовчать, зате голосно говорять, що проблеми економіки виникли через відмову від угод з Росією.
І ось що дивно. Поки на вулицях європейських міст звучить саме це гасло, посланці Трампа Стів Віткофф і Джаред Кушнер, як повідомляла The New York Times, пропонують Європі повернутися до закупівель російського газу як частини мирної угоди, аж до відновлення трубопроводів, що йшли через Україну. По суті, вони кажуть: навіщо ви зробили таку дурницю, давайте повернемо Росію на ваш ринок, ми домовимося. Білий дім при цьому пояснює, що це війна жене вгору ціни на енергію в Європі. Я не знаю, як таке співпадіння взагалі можливе, якщо воно не синхронне і ніяк не узгоджене.
Хто виграє насправді
Коли не можеш побачити руку, дивишся на результат. А результат такий: від угоди, якої зараз домагається Трамп, найбільше виграє навіть не Росія, а Америка. Росія сьогодні займає другу позицію і фактично рухається по лінії, яку обрав Трамп. Не Росія розв'язала війну проти Ірану. Не Росія зробила так, що ціни на пальне й енергоносії у світі злетіли до шалених висот. Трамп весь цей час робить одне й те саме: повертає Росію на енергетичний трек, і ніхто цього бажання навіть не приховує.
Більше того, я не впевнений, що російські енергоносії взагалі належать росіянам і що більшість нафти, яка йде з Росії, - це безпосередньо заробіток Путіна. Я значно більше впевнений, що частина тих НПЗ, які наші Збройні сили трохи підрівняли, мають серед власників і американців, і інвесторів з інших країн. Чи можу я це довести? На жаль, ні. Структура офшорних компаній сьогодні побудована так, що ніхто не розуміє, хто кому що належить і як воно працює. Але є історія, яка показує, як це працює.
Згадаймо результати іракської війни. По суті, це був перерозподіл нафтового ринку. Американським платникам податків ця війна коштувала 3 трлн доларів. А хто виграв? У розподілі іракської нафти взяли участь Британія, Китай і, увага, Росія. Російський Лукойл отримав одне з найбільших родовищ Іраку. Як таке можливо, якщо Росія не воювала і нічого не платила? Відповідь проста, якщо припустити, що Росія виступала не самостійним гравцем, а маріонеткою тих самих Сполучених Штатів, за допомогою якої певні кола приховували власну участь і власний інтерес.
Це і є економіка збитків у чистому вигляді. Держава системно перекладає ризики і витрати з приватного капіталу на платників податків, а прибуток лишається приватним. Збитки націоналізуються, прибутки приватизуються. І війна для такої системи - найзручніша стаття витрат, бо її вартість неможливо перевірити. Американці заплатили 3 трлн доларів, а нафту отримали кілька компаній. Як ще це пояснити, крім цілком шкурного інтересу певних кіл?
Лукойл як хабар
Тепер той самий Лукойл повертається в сюжет, і вже в ролі розмінної монети. Як повідомила The New York Times, 5 вересня на зустрічі в Кремлі з Віткоффом і Кушнером Путін сам підняв питання продажу закордонних активів Лукойлу: родовищ, нафтопереробних заводів, мереж автозаправок у різних країнах. Сама компанія оцінила ці активи у 20 млрд доларів. Американські санкції проти Лукойлу Трамп запровадив ще восени 2025 року, тож продати їх без згоди Вашингтона неможливо.
А тепер подивімося, хто стоїть у черзі покупців. За даними Financial Times, до групи інвесторів входять Тодд Боулі, який пожертвував на політичні проєкти Трампа 2 млн доларів, шейх Тахнун, брат президента ОАЕ, який вкладався в проєкти Кушнера, Віткоффа і синів Трампа, а також катарська родина Аль-Хайят, яка будує курорт в Албанії разом із Кушнером та Іванкою Трамп. У Вашингтоні запевняють, що особисто Віткофф і Кушнер нічого на цьому не заробять. Але всі, хто може купити компанію, - люди, дотичні до родини Трампа і до всіх його бізнес-моделей. Людей, яким би ці активи запропонували без такої дотичності, там немає. І Україні їх, зрозуміло, ніхто не запропонував.
Я називаю це хабарем, і я не знаю, як ще це назвати. Путін фактично сказав: забирайте компанію за 20 млрд доларів, ми все правильно оформимо, а ви допоможіть дотиснути Україну.
І ця ж логіка тепер пропонується нам. Трамп відкрито каже Зеленському: поступіться своїми претензіями, своїми національними інтересами, і заробіть на цьому. Погодьтеся на безглузді вимоги Путіна, і ви отримаєте профіти, угоди, гроші. Це той самий хабар, тільки адресований Києву. Наша історія вже кілька разів знала, чим закінчуються такі пропозиції: люди справді щось отримували, щоб потім залишитися в цій пастці назавжди. А тим часом Трамп укладає з Росією угоду про закупівлю дизелю, знімає з Москви частину санкцій і заявляє, що Росія в українському питанні поводиться "цілком нормально", а від імені України вже час вести переговори комусь іншому.
Пастка, у яку потрапила Росія
Попри все це, Росія сьогодні в дуже поганому стані. Найбільша її проблема - бюджет. Колись Росія наповнювала його нафтою і газом приблизно наполовину. Тепер нафтогазові доходи ледве дають п'яту частину, а на початку цього року давали й менше. Сама Москва планувала на 2026 рік 22%, і навіть до цієї скромної цифри не дотягує.
Справа не в тому, що в Москві сидять дурні. Вони потрапили в капкан. Рубль прибитий цвяхами: він не може стати валютою, яка нормально реагує на світові курси. Тому навіть коли нафта дорожчає, навіть ці жалюгідні нафтові надходження не здатні повноцінно наповнити бюджет. За 7 місяців цього року дефіцит федерального бюджету Росії сягнув 78 млрд доларів і вже перевищив дефіцит за весь минулий рік. Фактично кожен п'ятий рубль видатків не має під собою жодного доходу.
А тепер подивімося на видатки. Приблизно 40% бюджету йде на війну. Ще гроші потрібні на найманців, яких треба наймати все більше, і на зарплати поліцейським, які мають придушувати бунти, що цілком можуть скоро початися. І окремим рядком іде обслуговування боргу, яке зростає щороку. Ця стаття вже закладена в бюджет, і прибрати її неможливо. Найкумедніше, що борг цей по суті внутрішній: росіяни самі собі платитимуть за те, що обслуговують власну війну. Тобто за війну вони заплатять двічі. Не можу за них не порадіти.
Так, російські боти зараз масово пишуть про Старлінк, про ракети, про "примус до миру за 40 днів". Це нормально, на те вони й боти. Але бюджет ботами не наповниш.
Коефіцієнт, який показує, хто платить
Щоб побачити, де в цій світовій картині Україна, Росія, Китай і всі інші, я зробив власний розрахунок. Я назвав його коефіцієнтом військової спроможності. Він показує, хто скільки вкладає у війну відносно своєї реальної економічної ваги. Рахується просто: частку країни у світових військових витратах ділимо на її частку у світовому ВВП. Якщо результат дорівнює одиниці, країна витрачає на армію рівно стільки, скільки дозволяє її місце у світовій економіці. Якщо більше одиниці, вона витрачає на війну більше, ніж важить економічно.
У Сполучених Штатів цей коефіцієнт 1,27. Америка вкладається у військову машину понад свою економічну вагу, і робить це заради одного: утримати роль гегемона.
У Росії коефіцієнт 3. Щоб перемогти в цій війні, вона витрачає на армію втричі більше, ніж дозволяє її місце у світовій економіці. Втричі більше, ніж може собі дозволити.
А знаєте, який коефіцієнт в України? 16. Ці гроші ми ніколи не віддамо, бо їх у нас немає. І це, насправді, проблема не для України, а для росіян.
Країна, якій нічим забезпечити такі витрати, все одно отримує гроші. І знаєте чому? Тому що єдині, хто сьогодні нас підтримує і платить за цю війну, - це європейці. Європейський Союз важко назвати країною, але саме він тримає наш фронт. Європейці розуміють, що якщо Україна не втримається, наступними будуть вони. І це не той борг, який ми колись повертатимемо грошима. Свій борг ми віддаємо життями наших солдатів.
Отже, коефіцієнт 16 показує не лише наше становище. Він показує, наскільки Європа занепокоєна власною долею і скільки вона готова за цю війну платити. І саме це непокоїть і Трампа, і Путіна. Вони бачать, що європейці вже вирішили: Україна залишиться з ними і стане частиною Європейського Союзу.
Зустріч, на якій говоритимуть про Європу
Звідси і нова Ялта, яку сьогодні пропонує Путін. Він запропонував Трампу і Сі Цзіньпіну зустрітися в листопаді в китайському Шеньчжені, на полях саміту Азійсько-Тихоокеанського економічного співробітництва, щоб вирішувати долю України без України. Трамп каже, що говоритиме про скорочення ядерної зброї. Путін каже, що говоритиме виключно про Україну.
Говоритимуть про Україну, але насправді не про Україну. Говоритимуть про Європу. Росія, Сполучені Штати і Китай у цьому питанні союзники з однією метою: щоб Європа була роз'єднана, щоб вона розвалилася, щоб перестала існувати в тому вигляді, в якому існує сьогодні. І вони цілком серйозно обговорюватимуть, як через перемогу над Україною отримати ключ до Європи.
Щоб зрозуміти, навіщо їм Україна, варто згадати, якою була військова мета Путіна на початку великої війни. Окрім того, що він хотів витратити на неї близько 640 млрд доларів, які просто треба було на цю війну списати, він хотів отримати українську армію. Армію, яка сьогодні є найпотужнішою армією світу з огляду на кількість людей, що воюють, і на ворога, з яким вона воює. Путін з першого дня пропонував українським офіцерам і генералам переходити на бік Росії. Іншого варіанту розвитку подій він взагалі не пропонував. Його формула звучала так: давайте об'єднаємося і разом вирішимо питання з цим світом. А з яким саме світом? З Європою. Якби це сталося у 2022 році, ми б сьогодні вже воювали з Польщею, Румунією чи з усім блоком НАТО, тільки на боці Росії.
Тепер те саме намагається зробити Трамп: повернути Україну на орбіту Росії. І Сі Цзіньпіну об'єднана Європа так само не потрібна. Йому невигідний союз, який не допомагає продавати китайські електромобілі і збувати китайський непотріб. Йому потрібна роз'єднана Європа. Росії потрібна роз'єднана Європа. Трампу Європа як єдиний союз не потрібна взагалі.
Тому в Шеньчжені вони говоритимуть про дві речі: як зламати Україну, яка заважає їм своїм народом, що з ним не знають що робити, окрім як знищити, і як зламати Європу. Певні напрацювання в них уже є. У Франції вони вважають, що вже перемогли і наступним президентом стане Марін Ле Пен. У Німеччині до влади наближається "Альтернатива для Німеччини". Якщо з гри вийдуть два головні спонсори Європи, Європи не буде. Лишається тільки дотиснути цю кляту Україну, яка заважає всім заробляти на світовій політиці.
Міграція: проблема, яку Європа привезла собі сама
Чому ж саме Франція? У Відні теж живе величезна кількість людей з Африки та інших країн, але там ніхто не трощить вулиці. Не трощать їх у Польщі, у Болгарії, в інших країнах, де іноземців теж чимало.
Проблема Європи в тому, що вона живе у світі, який сама побудувала, і чомусь вирішила, що весь навколишній світ такий самий. Це загальнолюдська пастка: спілкуючись з іншою людиною, ми інтерпретуємо її як себе. Європейці вирішили, що варто лише запропонувати людям з бідних країн Африки чи Азії свою любов і свою допомогу, і ті автоматично стануть такими самими європейцями. Так не працює. Три, чотири, п'ять поколінь проживши у Франції, частина цих людей так і не стала французами. А європейці, висококультурні і цивілізовані, досі не можуть цього зрозуміти.
Люди, які сьогодні трощать Францію, руйнують її національні пам'ятки, громлять магазини і державне майно, - це люди, які ненавидять цю країну і приїхали її грабувати. В Україні такого не було ніколи. Ми пам'ятаємо Майдан: вітрини стояли цілими, їх ніхто не охороняв, і нікому не спадало на думку палити автомобілі чи лізти в магазини. Якщо Франція хоче виграти, вона має зробити все, щоб такі люди більше ніколи до неї не повернулися.
Чи зробить вона це? Не впевнений. На жаль, французькі політики вже бачать у цих людях електоральну масу, якою оперують на кожних виборах. Проблему, яку створювали стільки років, за один день не розв'яжеш. Але вихід існує, і його вже застосовують. Данія давно платить тим, хто погоджується назавжди виїхати і відмовитися від права на проживання. Купувати собі товар, який тобі заважає і може призвести до катастрофи, - не надто розумна річ. Платити за те, щоб він зник, розумніше.
І найкращий приклад тут Польща, яка сьогодні має найбільший потенціал в Європі і продовжує його нарощувати. Її міграційна політика дуже сувора, і вона працює. У Кракові можна побачити людей будь-якого кольору шкіри, але на вулиці трощити вони не виходять. Вони не можуть собі цього дозволити, бо поляки ставляться до свого майна по-господарськи. Якби в Польщі щось подібне розпочалося, міграційну хвилю знесли б самі поляки раніше, ніж поліція встигла б добігти.
При цьому міграція для Європи - не примха, а необхідність. Освальд Шпенглер недарма написав свій "Занепад Європи". Європа - це земля міст, а міста завжди демографічно занепадають, їм постійно потрібні нові люди. Це нормальний процес. Чехи у 2023 році самі казали, що українці складають у них уже 10% населення, і якби стало 20%, Чехія перетворилася б на найпотужнішу економіку Європи. Німцям хронічно бракує робочих рук. Питання не в тому, чи приймати людей, а в тому, кого саме. Міграційна політика має бути зваженою і національною. Не вигрібати з Африки чи Азії всіх підряд, а брати тих, хто справді хоче долучитися до європейської спільноти і стати європейцем. Людина, яка приїжджає, має приїжджати не на утримання, а до спільної справи. Якщо в неї такої мети немає, навіщо її впускати?
Бо ті люди, які в бідних країнах з викинутої міді і списаного обладнання голими руками створюють генератори і роблять неможливі речі, здебільшого лишаються вдома. Вони намагаються підняти економіку своїх країн, бо там народилися і з багатьом там пов'язані. Таких людей ми, до речі, можемо побачити в дзеркалі. А до Європи їдуть, чесно скажу, не найкращі представники своїх суспільств.
Тут неминуче виникає питання: а українці, які виїхали? Я пам'ятаю перші дні війни і пам'ятаю, хто стояв на польському кордоні. Наші матері і наші діти. Я сам допомагав своїй родині виїхати і пам'ятаю ці дні. Наша Конституція називає людину, її життя і здоров'я найвищою цінністю. Тож ми передавали Європі не біженців. Ми передавали найцінніше, що в нас є.
Вчитися в Ізраїлю
Чомусь у нас досі можна почути, що українець той, хто в Україні, а всі, хто поїхав, вже не українці. Спробуйте уявити єврея, який каже: всіх, хто втік від війни і живе не в Ізраїлі, я не вважаю євреями, ви вилучені, не беріть участі в нашому житті, ви не долучені до святинь ізраїльського народу, бо вас тут немає. Або рабина, який оголошує в синагозі, що закриває лавочку, бо Ізраїль більше не вважає їх євреями. Це нісенітниця. Але в нас вона є, і чимало політиків саме так подає українські національні інтереси.
Вважати, що люди, які виїхали і допомагають країні грошима, політично чи будь-як інакше, вже не українці, - дурість. Війна не закінчилася, не закінчилися проблеми ні в економіці, ні в політиці, ні з корупцією. Кожна людина, яка десь знайшла себе і залишається корисною для країни, робить те, що має робити. Тиснути на людину за те, як вона розв'язала своє життєве питання, не можна.
Інша справа - армія. Так, в Ізраїлі справді є проблема з тим, що більшість хасидів не хочуть служити. Але скільки дітей міністрів, політиків і військових служать в ізраїльській армії? Відповідь: усі. Політична еліта нації не може дозволити собі ховати свою дитину будь-де, бо це обов'язок. Якщо людина пов'язує себе з державою і вважає себе політиком, першим ділом вона доводить це власними дітьми. В Ізраїлі неможливо ткнути пальцем у політика і сказати: твій син не служить. Служать усі. Інше питання, що там є ротації, і ніхто не сидить роками в одному окопі, як у нас, де це ламає людям психіку.
Тієї проблеми, яка є в Ізраїлі, в Україні немає і не може бути. Наша проблема інша, і саме вона, а не ТЦК, є головною. Чи було б ТЦК взагалі потрібним, якби всі знали, скільки синів і доньок наших можновладців сьогодні на фронті? Чесно: ні.
Носії влади, яким виставляють рахунок
Звідки це береться? В Україні, та й у всьому світі, люди не розуміють, що вони є носієм влади. Конституція каже, що вся країна належить нам, а люди сприймають це як якийсь привілей. Чим ви насправді володієте? Тільки тим, що раз на кілька років обираєте людей, які з вами ніяк не співвідносяться. Вам дають списки і кажуть: як у спортлото, поставте галочки. Цих людей ви не знаєте. Те, як на останніх виборах партійні системи заводили своїх людей без реальних кандидатів, за яких голосувала б громада, я вважаю злочином проти держави. І наслідки цього злочину ми бачимо сьогодні.
То навіщо взагалі нас називають носієм влади? Скажу правду: єдина причина в тому, що нам можна виставити рахунок. Народ - власник країни рівно настільки, наскільки з нього можна стягнути плату за обслуговування всіх боргів. Але нам бракує клепки зрозуміти, що, будучи носієм влади, ми так само можемо сказати: заберіть свої папери і відправте їх туди, де ніколи не світить сонце. Ми носії влади, але ніколи цим не користуємося. У цьому вся проблема.
Енергетика: державна протекція замість державного управління
Найкраще економіку збитків видно на нашій енергетиці. Чому за ці роки замість децентралізації знову відбудовують саме те, по чому безжально прилітає? Я розумію, що хтось із великих олігархів дуже боїться втратити свій енергетичний бізнес. Але з погляду українців, які могли б отримувати тепло і світло через маленькі підстанції, розставлені по місту сотнями, щоб їх неможливо було вимкнути одним ударом, ця логіка незрозуміла. Люди, які сьогодні ухвалюють такі рішення, ухвалюють їх так, ніби головне - врятувати великий капітал, який потерпає.
Тут немає державного управління теплом чи мережами. Тут є лише державна протекція великого бізнесу. Держава постійно виступає продавцем електроенергії і тепла, які нам насправді продають олігархи, і допомагає їм вибивати з нас кожну копійку, запроваджуючи проти нас санкції і будь-що інше. Хоча олігархи, звісно, теж мають українське громадянство, тож можна сказати, що окремих громадян наша держава таки захищає.
І ще одне питання. Скільки електростанцій сьогодні вимкнено в Україні? Багато. А електроенергії все одно вистачає, і ми досі продаємо її на експорт. Тоді куди всі ці роки зникали гроші за електроенергію, якої вироблялося в рази більше? Хто їх оподатковував? Де вони?
Проблема не лише в тому, що система погано працює. Вона економічно недолуга від самого початку і побудована не для нашого добробуту. І так не тільки в Україні. Так працює і в Сполучених Штатах, і в Росії, і в більшості європейських країн. Від нас вимагають платити більше, ніж ми насправді споживаємо. Нам пропонують послуги, які нам не потрібні, і пропонують так, що відмовитися неможливо, бо без ліків, тепла і світла не проживеш. Кожна така структура - монополія, і в цих монополіях ми живемо. Нам виставляють рахунок, який значно перевищує те, що ми отримуємо.
Нам кажуть, що економіка не дотична до політики, а політика не дотична до війська. Але це одна система. І військова машина так само споживає значно більше, ніж насправді потрібно фронту. Хто в нас займався аудитом чи оптимізацією цих платежів? Ніхто. Більшість скандалів і сьогодні стосуються саме військової сфери. Зеленський колись пропонував прирівняти корупцію до державної зради, і по факту так воно і є. І що було далі? Нічого. Популістський закид, який нічим не закінчився. Фігурантів найвищого рангу ми відпускаємо на поруки чи під заставу. Вони ходять з браслетиками, доки все не забудеться, а потім тихенько виїжджають за кордон зі своїми коштами. Хоча за корупцію таких масштабів вони мали б сидіти у в'язниці.
Що буде взимку
Зима буде важчою, ніж ця осінь, і вдавати інше немає сенсу. Росія вже відкрито воює не з армією, а з народом: більшість ракет і шахедів летить не по військових цілях, а просто по людях. Москва показує, що казка закінчилася і тепер вона воює з тими, хто тримає цю країну. Бо країну тримає саме народ України.
Але є і козирі. З серпня економічна ситуація в Росії катастрофічна, і далі вона тільки погіршуватиметься. Європа розуміє, що недоплачує. Коефіцієнт 16 означає, що європейці вже підтримують нас дуже сильно, і цього все одно не вистачає фронту. Вони розуміють і те, що від того, як закінчиться війна в Україні, залежить майбутнє самої Європи. Біда лише в тому, що це цивілізовані люди: їм треба ще місяць посидіти з калькулятором, провести кілька форумів і три місяці вирішувати питання, на яке нам потрібно 15 хвилин. Вони вважають, що час у них є. А час минає.
Тому саме зараз і запускається весь цей тиск: шкільні бунти під енергетичними гаслами, пропозиції повернути російський газ, Лукойл для друзів президента, дизельна угода, Ялта в Шеньчжені. Америці потрібні гроші, щоб продовжити свою осінь, і рахунок за неї Вашингтон виставляє тим, хто ще здатен платити, тобто Європі. Україна з її коефіцієнтом 16 стоїть між цим рахунком і тими, кому його виставили. Доки ми тримаємося, Європа має час вирішити, чи платити Вашингтону за парасольку, чи нарешті платити за себе. Ми тримаємося.
