Геополітика голоду: продовольча криза як стратегічна мета російської агресії проти України
Сучасна світова історія демонструє певну закономірність у розгортанні системних криз. Пандемія COVID-19 (2020-2022) створила безпрецедентні порушення в глобальних ланцюгах постачання, економічних зв'язках та соціальній стабільності. Повномасштабне російське вторгнення в Україну (2022) стало наступним ударом по світовій системі. Логіка послідовності криз передбачає, що наступним викликом може стати глобальна продовольча катастрофа. Однак те, що здається передбаченням або "пророцтвом", насправді може бути результатом цілком раціонального стратегічного планування окремих геополітичних акторів, які не просто передбачали кризи, а активно готували їх.
Припустимо, що російська агресія проти України у 2022 році не була імпульсивним рішенням авторитарного лідера, а становила собою стратегічну спробу встановити контроль над критичною продовольчою інфраструктурою напередодні передбачуваної глобальної продовольчої кризи.
Україна як глобальна житниця
Метафора України як "житниці" не є порожньою риторикою, а відображає конкретну економічну реальність. Перед повномасштабним вторгненням Україна забезпечувала:
Близько 10% світового експорту пшениці
До 15% світового експорту кукурудзи
Понад 50% світового експорту соняшникової олії
Значні обсяги ячменю та інших зернових культур
Критично важливим є те, що український експорт спрямовувався переважно в регіони з високою продовольчою вразливістю: Північна Африка, Близький Схід, Азія. Країни на кшталт Єгипту, Лівану, Лівії залежали від українського зерна на рівні 40-60% імпорту. Це не просто торгівельні відносини — це питання виживання мільйонів людей.
Унікальність української аграрної системи полягає не лише в обсягах виробництва, а й у поєднанні факторів: високоякісні чорноземи (близько третини світових запасів), розвинена логістична інфраструктура з виходом до Чорного моря, відносно помірні виробничі витрати. Контроль над такою системою надає не лише економічні переваги, а й потужний інструмент геополітичного впливу.
Стратегічне планування катастрофи: чи могла Москва стимулювати продовольчу кризу?
Аналіз доступних даних дозволяє реконструювати можливий сценарій стратегічного планування в Кремлі. Ключові фактори, які були очевидні ще до 2022 року:
Демографічний тиск та кліматичні зміни. Глобальне населення продовжує зростати (очікується досягнення 9-10 мільярдів до 2050 року) на тлі прискорених кліматичних змін, які роблять сільське господарство все більш непередбачуваним. Посухи в ключових виробничих регіонах, зміна опадів, деградація ґрунтів — усе це створює структурну вразливість продовольчої системи.
Постпандемічні ефекти. COVID-19 продемонстрував крихкість глобальних ланцюгів постачання та можливість швидкої дестабілізації світової торгівлі. Економічні наслідки пандемії — інфляція, зростання боргів, порушення виробничих циклів — створили додаткові передумови для продовольчої нестабільності.
Енергетична криза як провісник. Зростання цін на енергоносії безпосередньо впливає на вартість добрив, транспортування, переробки сільськогосподарської продукції. Росія як експортер енергоресурсів мала унікальну позицію для маніпулювання цими ринками.
Геополітична фрагментація. Зростаючі тертя між США та Китаєм, послаблення багатосторонніх інституцій, тенденція до регіоналізації економік — усе це створювало середовище, в якому контроль над продовольчими ресурсами міг стати вирішальним козирем.
Чи мав Кремль експертизу для такого аналізу? Безумовно. Російські наукові інститути, військові аналітичні центри, розвідувальні служби традиційно працювали з довгостроковими стратегічними прогнозами. Важливо пам'ятати, що Радянський Союз мав власний досвід використання голоду як зброї — від Голодомору 1932-33 років до маніпуляцій експортом зерна в період холодної війни.
Лютий 2022: спроба встановлення продовольчої гегемонії
Якщо прийняти гіпотезу про стратегічне планування в галузі продовольства, то логіка російського вторгнення набуває додаткового виміру. Мета не зводилася лише до політичного підпорядкування України або "денацифікації" (як стверджувала російська пропаганда). Справжня мета могла полягати в установленні контролю над:
Українськими портами Чорноморського басейну (Одеса, Миколаїв, Херсон) — ключовими точками експорту зерна
Найродючішими сільськогосподарськими регіонами України
Логістичною інфраструктурою (елеватори, залізниці, автошляхи)
Самою можливістю диктувати умови постачання зерна на світові ринки
В такому контексті "блискавична війна" набувала економічного сенсу: швидко захопити інфраструктуру до того, як вона буде знищена в ході затяжних бойових дій. Контроль над українським зерном у поєднанні з російським експортом надав би Москві важіль впливу на найбільш вразливі регіони світу. Країни, що залежать від імпорту, змушені були б коригувати свою зовнішню політику відповідно до російських інтересів під загрозою голоду для власного населення.
Показово, що однією з перших цілей російських військ став Херсон з його портовою інфраструктурою, а також блокада Одеси. Це не були випадкові військові рішення — це була реалізація стратегії контролю над продовольчими потоками.
Український опір як руйнування глобального сценарію
Однак стався фактор, якого стратеги ані в Кремлі, ані в цілому світі не передбачили або недооцінили: український опір. Провал блискавичної війни зірвав не лише військові плани, а й стратегію встановлення продовольчої гегемонії. Замість швидкого захоплення інфраструктури Росія опинилася в затяжному конфлікті, який:
Зруйнував значну частину аграрної інфраструктури України
Призвів до мінування величезних сільськогосподарських територій
Заблокував українські порти, унеможлививши нормальний експорт
Створив гуманітарну кризу всередині самої України
Спровокував міжнародну консолідацію проти Росії
Український опір не просто зірвав військову операцію — він зламав геополітичну стратегію, яка могла б перерозподілити глобальні силові баланси на десятиліття вперед. Продовольча криза 2022-2023 років, яка таки сталася, виявилася набагато менш керованою для Москви, ніж це могло бути за сценарієм швидкої окупації України.
Західне лобі в Москві: економічний інтерес як рушійна сила
Важливо розуміти, що рішення про повномасштабне вторгнення навряд чи приймалося Путіним односторонньо. Існували потужні економічні групи всередині російської еліти та за її межами, які мали конкретний матеріальний інтерес у цій війні.
Дешеві ресурси під час війни. Військовий конфлікт створює специфічні економічні умови: активи в зоні бойових дій різко знецінюються, нормальна економічна діяльність порушується, з'являються можливості для придбання ресурсів за безцінь під прикриттям "воєнної необхідності". Це стосується не лише землі чи інфраструктури, а й корпоративних активів, інтелектуальної власності, доступу до родовищ.
Західні бізнес-інтереси в Росії. Протягом десятиліть після розпаду СРСР західний капітал інтенсивно інтегрувався в російську економіку — особливо в енергетичний сектор, видобувну промисловість, фінанси. Ці зв'язки створили групу західних корпорацій і фінансових інституцій, які отримували значні прибутки від російських операцій. Для них стабільність режиму Путіна була важливішою за демократичні цінності чи міжнародне право.
Механізми впливу. Це лобі діяло через кілька каналів: політичні донати та лобіювання в західних демократіях, створення спільних підприємств із російськими олігархами, фінансування аналітичних центрів і медіа, що просували "розуміння" російських інтересів, використання "вертких дверей" між бізнесом і політикою (яскраві приклади: Герхард Шредер у "Газпромі", численні західні топ-менеджери в російських корпораціях).
Можна припустити, що частина цього лобі сприймала швидку перемогу над Україною як можливість для нового переділу ресурсів і ринків. Окупована Україна з її родючими землями та промисловими активами становила б величезний економічний приз. Війна розглядалася не як катастрофа, а як бізнес-можливість.
Екзистенційний вибір Європи: більше ніж солідарність
У цьому контексті європейська підтримка України набуває значно ширшого значення, ніж просто допомога країні, яка зазнала агресії. Європа стоїть перед кількома взаємопов'язаними викликами:
Безпека кордонів. Найочевидніший виклик: якщо Росія зможе успішно анексувати Україну, вона отримає пряме сусідство з ЄС на величезній протяжності кордону та прецедент того, що військова агресія працює.
Завершення російського імперіалізму. Підтримка України створює гіпотетичну можливість не просто зупинити цю війну, а завершити цикл російського імперського експансіонізму. Поразка в Україні може запустити внутрішні процеси в Росії, які призведуть до деімперіалізації — як це сталося після програних воєн у Кримській кампанії чи російско-японській війні.
Глобальна продовольча безпека. І це найменш очевидний, але, можливо, найбільш критичний виклик. Європа вирішує не просто долю однієї країни, а питання про те, чи зможе світ запобігти продовольчій катастрофі, яка з високою ймовірністю може стати наступною глобальною кризою.
Якщо Україна програє і її аграрний потенціал опиниться під російським контролем, наслідки будуть катастрофічними:
Росія отримає інструмент шантажу найбільш вразливих регіонів світу
Будуть зруйновані міжнародні механізми забезпечення продовольчої безпеки
Виникне прецедент використання голоду як зброї в міждержавних конфліктах
Посилиться нестабільність в Північній Африці та на Близькому Сході (з усіма наслідками для міграційних потоків до Європи)
Інвестиції Європи в підтримку України — це не альтруїзм, а раціональна інвестиція в запобігання катастрофічним сценаріям. Кожна гривня, долар чи євро, витрачені на українську оборону, є внеском у глобальну продовольчу безпеку.
Трамп і його бізнеслогіка: "війна Обами і Байдена - не мій бізнес"
Позиція обраного президента США Дональда Трампа щодо війни в Україні заслуговує на окремий аналіз. Його повторювана фраза "це не моя війна" ("this is not my war") на перший погляд виглядає як ізоляціоністська позиція, типова для певного напряму в американській політиці. Однак якщо декодувати цю заяву через призму економічних інтересів, вона може означати дещо інше: "це не мій бізнес" ("this is not my business").
Трансакційний світогляд. Трамп послідовно демонструє трансакційний підхід до міжнародної політики: будь-яке питання розглядається через призму безпосередньої вигоди для США (а часто — для конкретних американських бізнес-інтересів). У такій логіці підтримка України потребує чіткого обґрунтування через призму американських економічних інтересів.
Хто отримує вигоду? З трампівської перспективи можна поставити питання: кому вигідна підтримка України? Військово-промисловий комплекс, який отримує замовлення на озброєння. Аграрний бізнес, який виграє від ослаблення українського конкурента на світових ринках. Енергетичні компанії, які замінюють російський газ американським СПГ на європейському ринку. Але де в цьому прямі інтереси Трампа та його бізнес-оточення?
Альтернативний "бізнес". Якщо "це не мій бізнес" — то що є його бізнесом? Можливо, в цьому контексті варто згадати про історичні зв'язки Трампа з російськими бізнес-колами, його позитивні висловлювання про Путіна, його критику НАТО та європейських союзників. Чи не є це сигналом про альтернативний "бізнес-план", в якому домовленості з Москвою можуть принести більші дивіденди, ніж підтримка України?
Кому адресовано повідомлення? Важливо не лише що говорить Трамп, а й кому адресовані його повідомлення. "Це не моя війна" адресовано, по-перше, американському електорату, частина якого дійсно стомилася від "нескінченних воєн" і міжнародних зобов'язань. По-друге, це може бути сигналом Москві: можливість для переговорів і "угоди". По-третє, це повідомлення європейським союзникам: не розраховуйте на автоматичну американську підтримку, вам доведеться "платити".
Системний висновок: геополітика голоду як майбутнє полія битви
Аналіз представлених факторів і тенденцій дозволяє сформулювати кілька системних висновків:
Продовольча безпека стає полем геополітичного протистояння. Епоха, коли продовольство розглядалося переважно як економічний товар, закінчується. У світі зростаючої нестабільності, кліматичних змін і демографічного тиску контроль над продовольчими ресурсами перетворюється на стратегічну зброю, порівнянну за значенням з ядерною.
Війна в Україні — це тестування нової парадигми. Російська агресія може бути першим масштабним конфліктом нової ери, де головною метою є не територія чи ідеологічне домінування, а контроль над критичною інфраструктурою, яка забезпечує виживання мільярдів. Результат цієї війни визначить, чи спрацює така стратегія.
Український опір має глобальне значення. Те, що відбувається на полях битв у Донбасі чи під Херсоном, безпосередньо впливає на ціни на хліб у Каїрі, стабільність урядів у Бейруті, міграційні потоки до Європи. Українська перемога є необхідною умовою для запобігання продовольчій катастрофі, що насувається.
Європа має діяти виходячи з власних інтересів. Підтримка України не може бути заручницею американської політики чи коливань настроїв у Вашингтоні. Європі необхідно усвідомити, що йдеться про її власне виживання в середньо- та довгостроковій перспективі.
Бізнес-інтереси не є нейтральними. За кожною політичною позицією щодо війни стоять конкретні економічні інтереси. Розуміння цих інтересів — ключ до розуміння того, хто і чому просуває ті чи інші сценарії завершення конфлікту.
Замість епілогу: питання, на які потрібно відповісти
Ця стаття не претендує на остаточні відповіді, а швидше ставить питання, які потребують подальшого дослідження та публічної дискусії:
Які саме структури в російському плануванні аналізували продовольчі ризики перед вторгненням?
Хто конкретно в західному бізнесі лобіював м'які підходи до Росії і продовжує це робити?
Які економічні угоди готуються за лаштунками під приводом "мирних планів"?
Чи готова Європа до сценарію, коли американська підтримка України взагалі припиниться?
Які механізми можна створити для захисту глобальної продовольчої безпеки від використання голоду як зброї?
Відповіді на ці питання визначать не лише долю України, а й обриси світового порядку на десятиліття вперед. Епідемія пройшла. Війна триває. Питання в тому, чи зможе людство запобігти голоду — чи це вже стало чиєюсь стратегічною метою.
Disclaimer: Ця стаття є аналітичним есе, яке пропонує одну з можливих інтерпретацій геополітичних подій. Представлені гіпотези потребують подальшої емпіричної перевірки та наукового дослідження. Я лише закликаю до критичного осмислення наведених аргументів і подальшої дискусії в академічній і публіцистичній спільноті.
