Імпорт концтабірних практик: як Україна копіює російські методи придушення
Верховна Рада прогнала в першому читанні законопроект №14057 про маркування "іноагентів". Документ, який влада місяцями прикривала словами про "прозорість" і "європейські стандарти", є прямим запозиченням репресивної практики держави-агресора. Це не просто законодавча помилка. Це симптом системної деградації, коли еліта, неспроможна боротися з корупцією і неефективністю, вирішує боротися з тими, хто про це говорить.
Історія тоталітарних систем знає цей механізм напам'ять. Спочатку влада оголошує про зовнішню загрозу. Потім знаходить внутрішніх "агентів" цієї загрози. Далі створює механізм маркування "неправильних". І врешті отримує суспільство, де критика влади автоматично прирівнюється до зради.
Росія пройшла цей шлях від закону про "іноземних агентів" 2012 року до повномасштабного терору проти будь-якого інакомислення. Дванадцять років – і від маркування НУО до статей за "фейки про армію" і вбивств журналістів. Україна вирішила скопіювати стартовий пакет.
Анатомія репресивного інструменту
Закон про "іноагентів" – це завжди про контроль, а не про прозорість. Якби влада дійсно хотіла прозорості фінансування, вона б посилила вимоги до декларування для всіх організацій однаково. Але мета інша – створити два класи громадянського суспільства: "свої" і "марковані".
Російський досвід демонструє класичну траєкторію деградації:
Спочатку закон застосовується "помірно" – тільки до найбільш критичних організацій. Влада запевняє, що це "технічна вимога", що нікого не переслідуватимуть. Суспільство заспокоюється: ну маркування – і що з того?
Потім починається розширення. Під визначення "іноагента" потрапляють дедалі більше організацій. Критерії розмиваються. Достатньо отримати будь-яке міжнародне фінансування, навіть одноразовий грант, навіть від європейських фондів демократії.
Далі – стигматизація. "Іноагент" стає синонімом зрадника. Пропаганда починає відпрацьовувати наратив: хто бере гроші ззовні, той працює на ворога. Неважливо, що це грант на допомогу армії чи розслідування корупції. Маркер = зрадник.
Фінальна стадія – фізичне переслідування. Кримінальні справи, блокування рахунків, обшуки, тиск на родини. Коли маркування стає достатньою підставою для репресій, система перетворюється на машину придушення.
Парадокс війни за свободу
Україна веде екзистенційну війну саме проти цієї системи. Проти держави, де влада сакральна, критика – злочин, а журналісти мруть від "невдалих падінь з вікон". Проти імперії, яка знищила все, що могло стати центром незалежної думки.
І саме зараз, у розпалі цієї війни, українська влада вирішила імпортувати інструменти супротивника. Не європейські практики громадянського контролю. Не скандинавську модель прозорості. Не німецькі механізми антикорупційних розслідувань. А саме російський закон про "іноагентів" – у всій його репресивній красі.
Пояснення влади про "європейські стандарти" – це маніпуляція. Так, у США є FARA (Foreign Agents Registration Act), але він регулює лобістську діяльність на користь іноземних урядів, а не фінансування незалежних медіа і НУО. В ЄС є вимоги до розкриття джерел фінансування, але без стигматизуючого маркування як "агентів".
Ніхто в Європі не змушує журналістське видання писати на кожній публікації: "Ця організація виконує функції іноземного агента". Ніхто не створює публічні реєстри "неправильних" медіа. Ніхто не використовує міжнародне фінансування як доказ нелояльності.
Це суто пострадянська практика. І вона має конкретну мету – не захист від впливу, а придушення критики.
Хто боїться незалежної журналістики
Влада завжди боїться тих, кого не може контролювати. Телеканали, що належать олігархам, – це зручно, з ними можна домовлятися. Державні медіа – ще зручніше, вони за визначенням ручні. Але незалежна журналістика, яка живе на гранти і не залежить від рейтингів чи милості можновладців, – це проблема.
Саме такі медіа розслідують корупцію в оборонних закупівлях. Саме вони показують, як друзі влади збагачуються під час війни. Саме вони задають незручні питання про ефективність державних витрат. І саме тому їх треба заткнути – або принаймні змусити замовкнути під загрозою клейма "іноагента".
Законопроект №14057 – це не про національну безпеку. Це про безпеку чиновників. Про створення механізму, який дозволить тиснути на неугодних без прямих репресій. Достатньо маркувати – і репутація зруйнована, довіра аудиторії підірвана, фінансування під загрозою.
Показово, що закон протискується саме зараз, коли в суспільстві зростає невдоволення владою. Коли дедалі більше людей ставить запитання про корупцію, неефективність, привілеї еліти в час загальних жертв. Коли рейтинги падають, а громадський запит на справедливість зростає. Саме тоді влада вирішує, що час карати тих, хто артикулює цей запит.
Історія повторюється як репресія
Радянський Союз мав "ворогів народу". Сталінські репресії починалися з маркування: троцькісти, шкідники, агенти імперіалізму. Спочатку це були політичні опоненти, потім – просто неугодні, врешті – випадкові люди, потрібні для виконання планів по арештам.
Нацистська Німеччина маркувала євреїв жовтими зірками. Спочатку це була просто "позначка", потім – привід для дискримінації, врешті – квиток до табору смерті.
Маккартизм у США клеймив "комуністичних агентів". Тисячі людей втратили роботу, кар'єри, свободу через підозри в "неамериканській діяльності". Навіть коли істерія скінчилася, травми залишилися на покоління.
Сучасна Росія маркує "іноагентів". Від Меморіалу до окремих журналістів. Від правозахисних організацій до незалежних медіа. Механізм працює бездоганно: маркування → стигматизація → переслідування → знищення.
Україна має унікальний шанс не повторювати цих помилок. Але замість цього влада свідомо обирає апробований тоталітарний інструмент. І робить це під гаслами захисту національних інтересів – так само, як робили всі диктатури до неї.
Що далі
Історія репресивного законодавства передбачувана. Спочатку закон "працює м'яко" – влада хоче заспокоїти суспільство. Через рік-два починається розширення застосування – механізм запущений, зупинити його важко. Потім – ескалація: від маркування до прямих репресій.
Росії знадобилося десять років, щоб пройти шлях від закону про "іноагентів" до ув'язнення Наванського і вбивства Політковської. Україні може знадобитися менше – адже війна дає ідеальне виправдання для будь-яких обмежень "заради безпеки".
Коли влада отримує інструмент для придушення критики, вона ним скористається. Завжди. Без винятків. Можливо, не одразу. Можливо, не тотально. Але скористається. Тому що влада, яка боїться питань, боїться і відповідей.
Кожен крок у цьому напрямку – це крок до системи, проти якої Україна веде війну. До держави, де правда залежить не від фактів, а від лояльності. Де журналіст повинен обирати між ручністю і небезпекою. Де критика влади прирівнюється до зради країни.
Історія вже показала, куди веде ця дорога. Концтабір не будується за один день. Він виростає з маленьких кроків, із "технічних" законів, із "тимчасових" обмежень, які стають постійними. Із маркувань, які стають вироками.
Україна не помре від ворога ззовні. Вона може загинути від наслідування його методів зсередини. Коли держава, яка бореться за свободу, починає запозичувати інструменти в тих, хто цю свободу нищить, – це не стратегія виживання. Це капітуляція перед чужою логікою. Це визнання, що інших способів правити, крім кнута, влада не знає.
Дванадцять років тому Україна повстала проти Януковича саме за спроби обмежити свободу слова. Євромайдан почався не тільки через відмову від євроінтеграції, а й через репресивні закони 16 січня. Люди виходили на вулиці, бо розуміли: коли влада починає душити голоси, далі – тільки гірше.
Зараз ті самі методи повертаються. Під іншими гаслами. З іншими виправданнями. Але суть незмінна: влада, неспроможна відповісти на критику реформами, відповідає репресіями. І називає це "захистом національних інтересів".
Ніхто не може сказати, що не знав. Історія попередила. Приклади є. Наслідки відомі. Вибір – свідомий.
