Інвестиції в ненависть: Кремль програмує майбутнє покоління українців на ненависть до Росії

Військові стратеги зазвичай мислять кварталами та роками. Геополітики – десятиліттями. Але те, що відбувається цієї зими в Україні, виходить за межі звичних часових горизонтів планування. Російські удари по енергоінфраструктурі – це не просто тактика виснаження. Це масштабний соціальний експеримент з незворотними наслідками, які матимуть значення не для цієї війни, а для наступних ста років.

Логіка "принуждения к миру" здається елегантною на папері. Позбавити мирне населення базових ресурсів – електрики, тепла, води. Створити такі умови існування, за яких продовження опору стане фізично нестерпним. Внутрішній тиск на владу змусить її піти на капітуляцію заради елементарного виживання людей. Класична стратегія облоги, адаптована до реалій сучасної війни. У штабах це виглядає як раціональний розрахунок: Х тонн вибухівки на об'єкти енергетики дорівнює Y тижнів без електрики, що дорівнює Z пунктів падіння підтримки влади.

Але ця елегантна формула не враховує одну критичну змінну. Те, що відбувається з людською психікою під час довготривалого впливу на базові потреби виживання, не описується лінійними рівняннями.

Анатомія незворотного

Коли зовнішня загроза спрямована на фізіологічні потреби – тепло, безпеку дітей, можливість приготувати їжу, – вмикаються еволюційні механізми, які знаходяться значно глибше раціонального мислення. Лімбічна система не розуміє нюансів геополітики. Вона розуміє "холод = смерть", "темрява = небезпека", "загроза дитині = знищити джерело загрози".

Травматичні спогади про зимові ночі без світла та тепла не зберігаються в мозку як звичайні спогади. Вони записуються в амігдалу як емоційні маркери небезпеки. Кожен виття сирени, кожна година в укритті, кожна ніч, коли батьки намагаються зігріти дітей у холодній квартирі, – це не просто неприємний досвід. Це формування глибинної асоціації "росіяни = загроза виживанню", яка працює на рівні, недоступному для свідомого контролю.

Психологи, які працюють з жертвами тривалого насильства, знають: найважче лікується не фізична травма, а порушення базового почуття безпеки. Коли людина довгий час живе в стані, де її елементарні потреби під загрозою, це перебудовує нейронні зв'язки. Це не метафора – це буквальна зміна структури мозку.

Діти, які цю зиму засинають у холодних квартирах, запам'ятовують це не як історичний факт, а як тілесний досвід. Їхня нервова система записує: "російська ракета = холод = смерть". Через двадцять років, коли вони стануть дорослими, раціональні аргументи про необхідність примирення будуть битися об цю глибинну, соматичну пам'ять. Їхні діти успадкують ці історії як частину сімейного наративу. Так працює міжпоколінна передача травми.

Історичні паралелі, які ігнорують

Це не перший випадок в історії, коли держава використовує голод та холод як зброю проти цивільного населення. Власне, у радянській історії є ідеальний кейс для вивчення довгострокових наслідків.

Голодомор 1932-33 років мав чітку утилітарну мету – зламати селянський опір колективізації, забезпечити державі контроль над зерном, фінансувати індустріалізацію. З точки зору сталінських плановиків, це була раціональна стратегія досягнення економічних цілей. Втрати населення розглядалися як прийнятна ціна.

Але ось що цікаво: навіть через дев'яносто років пам'ять про Голодомор залишається однією з найпотужніших основ української національної ідентичності. Причому не тільки в тих регіонах, які найбільше постраждали. Травма колективного голоду стала частиною культурного коду всієї нації. Жодна пропаганда, жодні спроби переписати історію, жодні економічні зв'язки не змогли стерти цю пам'ять.

Більше того: саме ця травма стала головним антитілом проти російської пропаганди. Коли у 2013-2014 роках Кремль намагався переконати українців у необхідності євразійського вибору, апеляція до Голодомору миттєво знищувала будь-які аргументи про "спільну історію" та "братні народи". Травма виявилася сильнішою за економічні інтереси, сильнішою за мовну близькість, сильнішою за родинні зв'язки.

І ось зараз, дев'яносто років по тому, російська держава методично відтворює той самий патерн. Тільки замість голоду – холод та темрява. Замість вилучення зерна – знищення електростанцій. Але психологічний механізм ідентичний: створення умов, за яких фізичне виживання стає щоденним викликом.

Різниця лише в одному: Голодомор намагалися приховати, заперечити, викреслити з історії. Удари по енергосистемі відбуваються в режимі реального часу, з відеозаписами, з свідками у кожній родині, з документуванням кожного випадку. Ця травма буде зафіксована набагато детальніше, збережена у набагато більшій кількості особистих свідчень.

Помилка масштабу

Найдивовижніше в цій ситуації – не сама стратегія тероризування цивільного населення. Історія війн переповнена такими прикладами. Дивовижна повна відсутність стратегічного аналізу довгострокових наслідків.

Російське керівництво, схоже, мислить виключно в категоріях поточної військової кампанії. Зламати волю до опору. Забезпечити вигідні позиції на переговорах. Ускладнити логістику українських збройних сил. Це все розумні тактичні цілі. Але вони не враховують простий факт: війна колись закінчиться. А от те, що закладається в колективну пам'ять населення, залишиться назавжди.

Навіть якщо припустити максимально оптимістичний (для Росії) сценарій – капітуляція України, встановлення дружнього режиму, економічна інтеграція – що далі? Як будувати довгострокові відносини з населенням, у якого на рівні рефлексів закріплена асоціація "росіяни = ті, хто морозив моїх дітей взимку"?

Історія знає приклади успішного примирення після жорстоких війн. Німеччина та Франція після Другої світової. Японія та США. Але в усіх цих випадках був критично важливий елемент: агресор визнав свою провину, пройшов через процес денацифікації чи демілітаризації, публічно відмовився від ідеології, яка призвела до конфлікту.

Важко уявити сценарій, за якого російська держава визнає терор цивільного населения помилкою. Швидше за все, навпаки – ці дії будуть виправдовуватися як вимушена необхідність, як відповідь на загрози безпеці, як законна тактика ведення війни. А це означає, що травма не буде пройдена, не буде оброблена на рівні колективної терапії.

Натомість вона буде консервуватися та поглиблюватися з кожною спробою виправдати невиправдане.

Культура вороги як спадщина

Те, що відбувається зараз, – це не просто погіршення відносин між двома державами. Це формування культури ворожнечі, яка стане частиною ідентичності цілого покоління.

Для дитини, яка цієї зими мерзла у холодній квартирі, ненависть до Росії не буде ідеологічною позицією. Це буде частина особистої історії, невід'ємна від спогадів про дитинство. Так само, як покоління, що пережило Голодомор, не могло сприймати радянську владу нейтрально, незалежно від своїх політичних поглядів.

Ця ненависть буде передаватися в сімейних історіях. Батьки розповідатимуть дітям, як намагалися зберегти тепло, як сиділи в укриттях, як слухали вибухи. Ці історії стануть частиною сімейного міфу, формуючи сприйняття Росії у наступних поколінь.

Жодна пропаганда не зможе це переписати. Тому що особистий досвід завжди сильніший за офіційний наратив. Людина може не довіряти політикам, може критично ставитися до ЗМІ, може сумніватися в урядовій риториці. Але вона довіряє власній пам'яті. Вона довіряє історіям своїх батьків.

У культурах, що пережили масові травми, з'являється феномен "обов'язку пам'яті". Забути стає актом зради – зради тих, хто страждав, зради власного досвіду. Відмовитися від ненависті означає применшити значення пережитого. Тому ця ненависть не буде чимось, від чого захочуть позбутися. Навпаки, вона стане маркером морального вибору, символом вірності своїй історії.

Геополітична катастрофа

З точки зору довгострокових геополітичних інтересів Росії, створення такого типу ворожості у сусідньої держави – це стратегічна катастрофа.

Навіть якщо Росія досягне всіх своїх воєнних цілей, вона отримає на кордоні не нейтральну країну, не союзника, навіть не звичайного противника. Вона отримає населення з травмою виживання, для якого ворожість до Росії стане частиною культурної ідентичності.

Це означає постійну загрозу безпеці на всій довжині кордону. Це означає необхідність тримати величезні сили для контролю території. Це означає неможливість економічної інтеграції, тому що будь-які спроби економічного співробітництва будуть сприйматися населенням як зрада національних інтересів.

Це означає, що кожен внутрішньополітичний конфлікт у Росії матиме вороже населення за кордоном, готове підтримати будь-які сили, спрямовані проти російської держави. Це означає, що будь-яка слабкість Росії на міжнародній арені миттєво використовуватиметься Україною для реваншу.

Історія показує: держави, які використовують терор цивільного населення як інструмент політики, зрідка досягають довгострокового успіху. Короткострокова вигода обертається десятиліттями ворожості, які роблять неможливим будь-яке конструктивне співіснування.

Римська імперія зрозуміла це після придушення повстання Бар-Кохби у Іудеї. Настільки жорстокі репресії створили настільки глибоку травму, що іудейська діаспора зберігала ворожість до Риму через століття після падіння імперії. Османська імперія створила аналогічну проблему на Балканах. Радянський Союз – у країнах Балтії.

У кожному з цих випадків короткостроковий контроль над територією обернувся довгостроковою неможливістю інтеграції населення, перманентним осередком опору, який вибухав при першій можливості.

Питання без відповіді

Найбільша загадка в цій ситуації – чи розуміють це російські стратеги?

Є три можливих пояснення.

Перше: вони не розуміють психології колективної травми. Можливо, люди, які приймають рішення, просто не знайомі з базовими концепціями посттравматичного стресового розладу, міжпоколінної передачі травми, формування травматичної ідентичності. Це здається неймовірним для сучасної держави з потужними аналітичними ресурсами. Але якщо згадати радянську традицію ігнорування психології та соціології як "буржуазних лженаук", можливо, цей пробіл у знаннях зберігся.

Друге: вони розуміють, але не вважають це релевантним. Можливо, часовий горизонт їхнього планування обмежується декількома роками. Досягти тактичних цілей зараз, а там буде видно. Це типова логіка авторитарних режимів, де особисте виживання керівництва важливіше довгострокових інтересів держави.

Третє: вони розуміють і вважають це прийнятною ціною. Можливо, в їхній логіці вороже населення за кордоном – менша проблема, ніж програна війна. Можливо, вони розраховують на настільки повний контроль, що думка населення не матиме значення. Можливо, вони просто не планують мирного співіснування і закладають в довгострокову перспективу постійний конфлікт.

Найстрашніше четверте пояснення: вони свідомо створюють цю ворожість, тому що зовнішній ворог потрібен для внутрішньої мобілізації. Населення з травмою виживання гарантовано залишиться ворогом, а це означає постійне виправдання мілітаризації, репресій, ізоляції. З цієї точки зору, створення ненависті – це не помилка, а інвестиція в підтримку режиму.

Яке б з цих пояснень не було правильним, результат один: на наших очах формується регіон з вбудованим конфліктом, який зробить неможливим мирне співіснування на покоління вперед.

Незворотність вже зараз

Найсумніше в цій історії – що процес уже незворотний.

Навіть якби завтра війна закінчилася, навіть якби прийшла нова російська влада, яка публічно вибачилася б за терор цивільного населення, навіть якби почалася програма репарацій та відбудови – травма вже закладена. Спогади про холодні зими, про дітей у темних квартирах, про виття сирен вже стали частиною особистих історій мільйонів людей.

Ці люди, можливо, зможуть пробачити. Але вони не зможуть забути. А їхні діти успадкують ці історії як частину родинної пам'яті. Через п'ятдесят років, коли прямих свідків вже не залишиться, ці спогади трансформуються в культурний міф, який буде ще сильніший за особисті враження.

Кремль вирішив питання "Чому ви нас ненавидите?" найрадикальнішим способом. Він дав вичерпну відповідь, записану в тілесній пам'яті цілого покоління. Відповідь, яку неможливо буде стерти жодною пропагандою, жодною дипломатією, жодною економічною інтеграцією.

Це не помилка розрахунку. Це системна катастрофа стратегічного мислення, яка перетворить короткострокову військову перевагу на довгострокове геополітичне прокляття. І найгірше – що це прокляття вже почало працювати.