Президент-ікона, президент-портрет: сім років після присяги
20 травня 2019 року з трибуни Верховної Ради прозвучала промова, яку згодом цитуватимуть рідше, ніж вона того заслуговує. Не тому, що вона була бездарною - якраз навпаки, вона була настільки точною у переліку діагнозів української держави, що повертатися до неї сьогодні психологічно некомфортно. Кожна теза тієї промови за минулі сім років отримала свою емпіричну перевірку. І результат цієї перевірки треба нарешті назвати вголос - спокійно, без істерик, без патріотичного гриму і без жодного посилання на війну як на індульгенцію. Бо війна - це обставина, а присяга - це присяга.
Можна сперечатися, чи був це податковий злочин, чи правовий сірий контур, чи звичайна для українського бізнесу 2012 року практика захисту від рейдерів Януковича - усі ці аргументи лунали з Банкової. Можливо, з точки зору юриста Шефіра вони навіть бездоганні. Але промова 20 травня 2019 року не апелювала до юристів. Вона апелювала до сорому. І ось тут із сорому виходить погана арматура - він кришиться при перших серйозних навантаженнях.
Через два з половиною роки після інавгурації вибухнули Pandora Papers - глобальний витік документів про офшорні структури світових лідерів, у роботі над яким від України брали участь журналісти "Слідства.Інфо" в партнерстві з міжнародною мережею ICIJ та OCCRP.
З'ясувалося наступне. У 2012 році, після переходу студії "Квартал 95" на канал "1+1", "кварталівці" зареєстрували понад десяток фірм на Британських Віргінських островах, в Белізі та на Кіпрі. Серцем цієї мережі стала компанія Maltex Multicapital Corp, зареєстрована на БВО. Її капітал було поділено в рівних частках між чотирма бенефіціарами: Володимиром Зеленським із дружиною, братами Сергієм та Борисом Шефірами і сценаристом студії Андрієм Яковлєвим - по 25 відсотків кожному. Номінальним власником Maltex виступала компанія Davegra Limited, якою володів Іван Баканов - друг дитинства Зеленського, колишній юрист "Кварталу 95", майбутній голова Служби безпеки України. Саме Davegra зберігала трастову декларацію - документ із переліком реальних бенефіціарів Maltex та розмірами їхніх часток. Така схема, як пояснили експерти "Слідству.Інфо", використовується для приховування справжнього власника.
За 13 березня 2019 року - тобто майже за три тижні до першого туру президентських виборів - Зеленський безоплатно передав свою чверть Maltex Сергію Шефіру. Шефір не є державним службовцем і не зобов'язаний подавати щорічну декларацію про доходи. Документ від червня 2019 року свідчить, що Шефір зберігав свою частку після того, як приєднався до адміністрації новообраного президента як перший помічник. Журналісти OCCRP припускають, що між сторонами було укладено домовленість, згідно з якою офшор продовжив виплачувати кошти компанії Film Heritage - зареєстрованій у Белізі фірмі, єдиним бенефіціарним власником якої з 2019 року є Олена Зеленська, що зазначено в її власній декларації. Розмірів дивідендів у документах Pandora Papers немає.
Окрема деталь: у декларації Зеленського за 2018 рік, коли йому ще належала чверть Maltex, ця компанія не згадується взагалі - на що окремо вказали журналісти. І ще одна, ширша: за даними "Слідства.Інфо", офшорна мережа "кварталівців" з 2012 року отримала близько 40 мільйонів доларів від структур, пов'язаних з Ігорем Коломойським, причому переказ грошей відбувався через кіпрську філію "Приватбанку" - ту саму, через яку олігарх, за версією слідства, виводив мільярди з банку напередодні його націоналізації. Підтвердити чи спростувати цю частину історії документально складніше, але сама присутність кварталівських офшорів у тому ж банківському контурі, де крутилися гроші Коломойського, додає до картини ще один шар, який політик, який обіцяв "країну інших можливостей", мав би пояснити суспільству напряму. Жодного публічного коментаря від Зеленського з приводу Pandora Papers не було. Прессекретар президента Сергій Нікіфоров на момент здачі публікації в журналі НВ також не відповів.
Можна було промовчати. Промовчали. Але промова 2019 року не давала такого права.
Архітектор, який не помітив, що проєктував
"Велике будівництво" заходило в українське інформаційне поле як головний реалізований проєкт нової влади - і не просто як урядова програма, а саме як особистий проєкт президента України. Дороги, мости, школи, амбулаторії, спортивні комплекси - усе те, що в нормальній державі робить Кабінет Міністрів через профільні міністерства, в Україні було свідомо винесено з-під урядової вивіски й перепаковано в президентський бренд. У логотипі - підпис президента. У роликах - голос президента. У щорічних звітах - як особисте досягнення президента. На відкриттях кожного об'єкта - присутність президента або його куратора з Офісу. Сама конструкція не залишала жодного простору для дистанціювання: це не "проєкт Кабміну, який президент підтримує", це "проєкт президента, який Кабмін виконує". Звідси й одне просте питання, яке досі не отримало чесної відповіді: якщо проєкт офіційно й публічно називається проєктом президента, то хто несе персональну політичну відповідальність за його корупційну складову?
Бо ця складова була. Журналістські розслідування "Наших грошей", Bihus.Info, "Української правди" задокументували систему, в якій обмежене коло підрядників отримувало контракти з систематично завищеною кошторисною вартістю. Виникла нова управлінська каста дорожніх олігархів регіонального масштабу, чиє багатство виросло на синхронному ритмі з білбордами "Велике будівництво". Формально документи підписували керівники Укравтодору, обласні адміністрації, профільні міністри. Реально координація відбувалася на Банковій, через апарат заступника керівника Офісу Кирила Тимошенка, який пізніше пішов з посади на тлі гучних скандалів навколо орендованих SUV-автомобілів і нерухомості. Координатором інформаційного супроводу програми був Юрій Голик - радник голови Дніпропетровської ОДА Валентина Резніченка, фігурант розслідування НАБУ про виграні ТОВ "Будінвест Інжиніринг" тендери на ремонт доріг у Дніпропетровській області на 1,5 мільярда гривень (компанія пов'язана з близькою подругою Резніченка, фітнес-тренеркою Яною Хлантою). У 2024 році Голик виїхав з України через систему "Шлях" за довідкою про інвалідність і наразі перебуває в Австрії. Окремо журналісти Bihus.Info задокументували, що навіть після офіційного припинення своїх повноважень Голик продовжував регулярно відвідувати Банкову, проїжджаючи блокпости без перевірки.
І ось тут починається найцікавіше. Класична політична логіка передбачає, що архітектор системи відповідає за систему. Якщо підпис президента стоїть на бренді програми, якщо ролики йдуть під особисте промо, якщо рейтинг капіталізується саме на цьому - тоді й репутаційні наслідки тендерних маржинальних надприбутків лягають на той самий підпис. У жодній західній демократії таку конструкцію не вдалося б розділити: ось програма моя, а ось її корупція - не моя. У парламентських системах за менші речі прем'єри йшли у відставку.
Тут варто пригадати ще одну обіцянку, яку сам Зеленський дав публічно, в ефірі програми "Право на владу" 18 квітня 2019 року, за кілька днів до другого туру виборів: "Якщо я коли-небудь в житті порушу закон, я піду сам". Це була не випадкова фраза з передвиборчої гарячки - це була пряма й однозначна обітниця, повторена потім у різних варіаціях у дебатах і на агітаційних зустрічах. Через рік, коли в липні 2020 року сам президент особисто поінформував НАЗК про порушення ним же закону "Про запобігання корупції" - невчасне декларування операцій із ОВДП родини на понад п'ять мільйонів гривень, - суспільство склало петицію з нагадуванням про обіцянку. Тридцять тисяч підписів. Відповідь Банкової: формулювання було взяте з контексту, малася на увазі неприпустимість корупційних схем, а технічне порушення декларування "не пов'язане з корисливими мотивами". Тобто власну обітницю президент звузив до того діапазону, в якому вона до нього вже не застосовується.
Це не дрібниця. Це шаблон, який потім працював роками: будь-яка незручна обіцянка перевизначається з ширшої на вужчу, а критерій порушення відсувається настільки, що його практично неможливо перетнути формально. Офшори - "це було до президентства". МСЕК і корупція в Міноборони - "це не я підписував". "Велике будівництво" - "це питання до Укравтодору". Жодного разу за сім років президент не зробив того, до чого сам себе зобов'язав у квітні 2019-го - не взяв на себе персональну політичну відповідальність за систему, яка функціонує під його брендом і за його кадрового контролю. Замість відставки - перепризначення кураторів. Замість сорому - марафон.
Кадрова матриця: лояльність як головна валюта
Тут варто говорити прямо, без дипломатичних обгорток. Призначення Івана Баканова, друга дитинства і колишнього юриста "Кварталу 95", головою Служби безпеки України було першим серйозним кадровим маркером того, що принцип "своїх не здаємо" буде працювати поверх будь-якої професійної доцільності. Ціна цього кадрового рішення стала очевидною влітку 2022 року, коли президент змушений був відсторонити Баканова на тлі масштабної зради в кримському й херсонському главках СБУ. Тобто система спрацювала рівно так, як прогнозували критики цього призначення з 2019 року.
Але набагато показовіша історія - Олег Татаров і Ростислав Шурма. Дві фігури, які стали справжнім тестом на щирість гасла про нульову толерантність. Татаров, юрист часів Януковича, куратор правоохоронного блоку в Офісі Президента, людина, проти якої НАБУ намагалося відкривати справи і яку щоразу хтось рятував через процесуальні маневри. Шурма, заступник керівника Офісу Президента, куратор економічного й енергетичного блоку, чий рідний брат Олег виявився співвласником сонячних електростанцій у Запорізькій області, що до літа 2023 року отримували виплати за "зеленим тарифом" з державної кишені - вже перебуваючи на окупованій території і фактично не маючи зв'язку з об'єднаною енергосистемою. Розслідування Bihus.Info у серпні 2023 року задокументувало понад 320 мільйонів гривень таких виплат. Сам Шурма у вересні того ж року в ефірі "Радіо Свобода" не заперечував самого факту, лише посилався на те, що "так робили й інші компанії". Через місяць НАБУ відкрило кримінальне провадження. У січні 2026 року НАБУ й САП повідомили про підозру, у лютому МВС оголосило в розшук, у квітні Вищий антикорупційний суд заочно обрав запобіжний захід у вигляді тримання під вартою. Сам колишній заступник керівника Офісу на момент усіх цих процесуальних дій спокійно перебуває в Німеччині, після обшуків під Мюнхеном переїхав до Австрії, заявляє про "готовність співпрацювати зі слідством на відстані". Обидва - не випадкові гості в системі, а її конструктивні елементи. Обидва залишалися на посадах роками, попри публічні розслідування і відкриті провадження антикорупційних органів. Шурму звільнили з Офісу лише у березні 2024 року - через сім місяців після першого розслідування Bihus.Info, коли стало очевидно, що тримати його далі стає просто незручно перед міжнародними партнерами. Татаров натомість пережив усіх своїх критиків і досі лишається в системі. Кадрові рішення на Банковій робилися не за принципом нульової толерантності, як обіцяв 2019 року кандидат, а за принципом "тримати, поки можна, відпускати тільки коли вже видно дно".
У 2019 році з тієї самої трибуни майбутній президент просив не вішати в кабінетах його портретів. Через сім років портрети в кабінетах справді не висять - але кадрові призначення на ключових позиціях говорять самі за себе. Куратор силовиків в Офісі Президента залишається на посаді при відкритих справах НАБУ. Куратор економічного блоку залишається на посаді після першого розслідування про "зелений тариф" ще сім місяців. Це не звинувачення - це задокументована хронологія. І вона показує, що принципом кадрової політики виявилася не нульова толерантність, а її протилежність - максимальна толерантність до своїх, доки це політично можливо.
Дія: інтерфейс поверх старого софту
"Держава в смартфоні" - формула, яка у промові 2019-го означала ліквідацію чиновника як прошарку. Депрофесіоналізація. Автоматизація. Кнопка замість хабаря. Те, до чого додумалися в Естонії й Сінгапурі, мало нарешті дійти до Києва.
Те, що отримали по факту - це інше програмне забезпечення. Не та держава, яку обіцяли.
"Дія" - це фронтенд. Красива обгортка. UI/UX-інтерфейс поверх існуючих реєстрів, який бере дані звідти й відображає їх користувачу. Цифровий паспорт. Водійські права. Виписки. ФОП-реєстрація. єМалятко. Усе це працює, усе це справді покращило побут мільйонів людей. Питання не в цьому. Питання в тому, що промова 2019 року обіцяла зовсім іншу річ - демонтаж системи. А отримали обгортку, всередині якої та сама система продовжує жити в попередньому режимі.
"Дія" не керує бюджетом Міноборони. "Дія" не розподіляє надра. "Дія" не оформлює митні платежі на великі вантажі. "Дія" не контролює тендери в Енергоатомі чи Укрзалізниці. "Дія" не визначає, кому МСЕК видасть інвалідність. "Дія" не існує там, де крутяться справжні гроші української держави - там, де ці гроші розпиляються, там, де лежить ціла індустрія корупційної ренти, там залишилася та сама пострадянська архітектура без жодного смартфона.
Підмінили не цифровізацію - підмінили саме поняття реформи. Громадянин отримує довідку про несудимість за дві секунди в телефоні - і це нібито доказ того, що держава змінилася. А голова обласної МСЕК тим часом володіє десятками одиниць нерухомості, оформленої через підстав, бо інвалідність у нього продається за прайсом і поза смартфоном. Скандали 2023-2024 років із купленими інвалідностями прокурорів і суддів - це не випадковий збій. Це і є та сама аналогова реальність, яку "Дія" не торкається в принципі.
"Дія" в редакції 2019 року мала бути операційною системою нової держави. "Дія" в редакції 2026 року - це гарний застосунок поверх старої держави. Це принципово різні продукти, продані під однією й тією ж назвою.
Кооператив "Династія"
Тут варто назвати річ її іменем. У Росії свого часу побудували "Озеро" - кооператив друзів по дачі, які потім сіли на потоки Газпрому й нафтового сектору. В Україні за минулі сім років сформувалася власна аналогічна конструкція. Назвемо її кооперативом "Династія" - тим паче що це не просто метафора. У листопаді 2025 року, після оприлюднення матеріалів операції "Мідас", з'ясувалося, що "Династія" - це буквальна назва об'єкта елітної забудови на 8 гектарах у Козині, куди йшли потоки коштів зі схеми в "Енергоатомі", і де, за матеріалами слідства, серед інших фігурує учасник на прізвисько "R2" - ймовірно, керівник Офісу Президента Андрій Єрмак.
Тобто кооператив "Династія" - це не публіцистична фігура. Це задокументована конфігурація влади, проявлена через детально записані плівки.
10 листопада 2025 року НАБУ та САП розкрили операцію "Мідас". За даними слідства, в Україні діяла "високорівнева злочинна організація", яка вимагала від контрагентів "Енергоатому" відкати в розмірі 10-15 відсотків від вартості контрактів. Загальний задокументований обсяг схеми - понад 100 мільйонів доларів. На опублікованих плівках фігурують:
"Карлсон" - бізнесмен, організатор схеми. За версією слідства - Тимур Міндіч, співвласник студії "Квартал 95", партнер Сергія Шефіра в кіпрському офшорі Green Family Ltd, у квартирі якого на Грушевського, 9 Зеленський відзначав свій день народження у січні 2021 року. Виїхав з України за кілька годин до обшуків. 1 грудня заочно заарештований ВАКС.
"Че Гевара" - Олексій Чернишов, колишній віцепрем'єр-міністр, міністр національної єдності, ще раніше - голова Київської ОДА. За даними НАБУ, передачі грошей особисто Чернишову з фондів схеми склали 1,2 мільйона доларів і близько 100 тисяч євро. Слідство задокументувало, що саме він залучив Міндіча до будівництва "Династії" в Козині в червні 2020 року.
"Професор" (він же "Сигізмунд") - Герман Галущенко, на момент справи - міністр юстиції, до того - міністр енергетики. За даними слідства, з 2021 по 2025 рік на його користь було відмито 12,9 мільйона доларів. У лютому 2026 року - затриманий, отримав підозру, взятий під варту з заставою 200 мільйонів гривень.
"Тенор" - Дмитро Басов, ексдиректор з безпеки "Енергоатому", силовий збирач відкатів. "Рокет" - Ігор Миронюк, ексрадник міністра енергетики, понад десять років - помічник проросійського депутата ОПЗЖ Андрія Деркача, нині звинуваченого в державній зраді.
"R2" - фігурант, якого, за матеріалами НАБУ, залучили до будівництва "Династії" орієнтовно одночасно з Міндічем у червні 2020 року. У публічних коментарях самого слідства прямо не названий. Депутат Ярослав Железняк публічно припустив, що "R2" - це Андрій Єрмак. Офіційного підтвердження немає, спростування - також.
Така, у дуже скороченому вигляді, архітектура кооперативу "Династія". Ядро - "Квартал 95", його співвласники й партнери. Координатор - керівник Офісу Президента, чия посада де-факто підмінила собою і Кабінет Міністрів, і Верховну Раду в частині ухвалення рішень. Силовий блок під Татаровим. Економічний блок - до 2024-го під Шурмою (звільнений лише після першого розслідування Bihus.Info, нині під заочним арештом і переховується в Австрії). Енергетичний контур - через Галущенка і Чернишова. Інформаційний супровід "Великого будівництва" - через Голика і Тимошенка. Гроші - через "Енергоатом", дорожні підряди в Дніпропетровській області та інші державні контури.
Це не теорія змови. Це матеріали відкритих кримінальних справ НАБУ і САП станом на травень 2026 року.
У 2019 році Зеленський обіцяв "країну інших можливостей" - державу, де правила гри однакові для всіх, а конкуренція замінює доступ до тіла. По факту маємо рівно протилежне: правила гри визначаються близькістю до Банкової, доступ до тіла керівника Офісу важливіший за будь-який тендерний регламент, а ключові державні потоки розподіляються в межах кооперативу друзів і партнерів зі студії "Квартал 95".
"Мовчіть до перемоги"
І ось тут промова 2019 року перетинає головну межу - межу того, що сам президент колись називав ганьбою.
У жовтні 2023 року головна редакторка ZN.UA Юлія Мостова на конференції National Media Talk у Києві публічно розповіла про закриту зустріч Зеленського з провідними редакторами країни. Зустріч проходила в режимі офрек, після резонансного розслідування Bihus.Info про яйця за 17 гривень у Міноборони. На цій зустрічі президент попросив журналістів - дослівна формула, яку Мостова озвучила пізніше - "мовчіть до перемоги. Якщо не мовчатимемо, жодної перемоги не буде".
Зупиніться на секунду. Це говорить той самий політик, який у 2019 році з трибуни Верховної Ради називав ганьбою заголовки про корупцію президента. Той самий, хто обіцяв йти у відставку при першому ж порушенні закону. Той самий, хто говорив про "країну інших можливостей" і про дзеркальце над робочим столом чиновника.
Через чотири роки той самий політик за зачиненими дверима просить журналістів закрити очі - не на абстрактну корупцію, а на конкретну корупцію в його уряді, в його Міноборони, в його Офісі. І просить це не публічно, не в зверненні до нації, не в чесному визнанні, що "так, у нас проблема, давайте вирішимо її разом", а офреком, в неформальному форматі, з прямим тиском на головних редакторів. Мостова сама зазначає: журналісти прийняли б ці умови, якби президент додав, що сам нещадно боротиметься з цією корупцією в тилу заради спроможності фронту. Він цього не додав.
Він просто попросив мовчати.
Це і є та сама "ганьба", яку він сам у 2019 році не радив терпіти. Тільки тепер - із його боку столу.
Війна та зобов'язання
Тут треба сказати річ, яку зараз говорити публічно неприйнято, але без якої весь розбір втрачає сенс. Воєнний стан - це юридична категорія. Він передбачає концентрацію влади, обмеження окремих свобод, відтермінування виборів - усе це нормально для держави, яка обороняється. Усе це передбачено законом.
Але воєнний стан не змінює нічого в одній конкретній речі - у переліку фактів, які потребують публічної відповіді. Офшори дружини президента через Maltex - факт, на який президент жодного разу не дав публічного коментаря. Pandora Papers - факт, який президент жодного разу не прокоментував публічно. Операція "Мідас" - факт, на який президент відреагував заявою, що "у президента країни, яка у стані війни, не може бути друзів", після чого ввів санкції проти Міндіча. Це краще, ніж нічого. Але це не відповідь на питання: хто десять років тому привів цих людей до влади і чому жодне з імен на плівках НАБУ не виявилося випадковим?
Аргумент "не на часі" зручний насамперед тому, що він універсальний. Він був незручним у 1991-му, коли треба було починати будувати інституції. Він був незручним у 2014-му, коли треба було завершувати реформи Євромайдану. Він став абсолютно зручним після 2022-го, коли будь-яке питання до влади можна назвати ударом в спину фронту. Ця риторична конструкція - не оборонна. Вона наступальна, бо створює інструмент закриття будь-якої внутрішньої критики. І саме це робить її довгостроково небезпечною для самої державності, заради якої її начебто застосовують.
Що залишається
У 2019 році Володимир Зеленський щиро (або дуже переконливо) вірив, що корупція - це проблема поганих людей, які займають державні посади. Замінимо поганих на чесних, і система запрацює. Це була інженерна помилка фундаментального рівня. Система не зводиться до людей у ній. Систему тримають інституції - незалежний суд, конкурентний парламент, вільна преса, балансири між гілками влади, неупереджені правоохоронці. Коли всі ці балансири послідовно ослаблюються, а політичні рішення замикаються на одну точку - Офіс Президента, - тоді туди ж замикається й корупційна рента. Це не вибір окремої поганої людини. Це структурний наслідок концентрації.
Володимир Зеленський не побудував країну інших можливостей.
Володимир Зеленський не демонтував корупційну ренту - він провів її радикальний рестайлінг. "Країна інших можливостей" де-факто перетворилася на іншу конфігурацію тих самих пострадянських практик, але загорнуту в бездоганний UI/UX-дизайн, підсилену професійним піаром та легітимізовану міжнародним визнанням. Безумовна героїзація воєнного лідера, забезпечена запеклим опором українського суспільства російській агресії, стала тривким медійним щитом для внутрішньої архітектури влади. Проте за цим фасадом відбувся не рух до європейських інституцій, а системний відкат: гіперконцентрація повноважень в Офісі Президента, монополізація інформаційного простору через єдиний марафон, перетворення парламенту на слухняний інструмент голосування та вибудовування жорсткої дисциплінарної вертикалі над судовою системою. Економічні потоки та стратегічні державні активи були послідовно замкнені на вузьке коло осіб, чий єдиний легітимний статус - це персональна близькість до керівника Офісу та першого помічника.
Ця інституційна деградація є важкою хворобою, але не катастрофою. Вона не може бути індульгенцією для зради чи капітуляції перед зовнішнім ворогом, на що так розраховує москва. Навпаки, це екзистенційний виклик для самого суспільства. Громадяни, які вистояли під килимовими обстрілами та зламали хребет імперській бліцкриг-стратегії, не дозволять законсервувати цей неофеодальний контур усередині країни. Рано чи пізно нація вийде з воєнного стану і поставить перед Банковою ті самі фундаментальні питання про справедливість та прозорість, які звучали у 2019 році.
Політичний прагматизм знає лише два індикатори реальної рефлексії: слова і кадри. Слова - це пряме публічне визнання системних помилок без перекладання провини на "попередників" чи "обставини". Кадри - це миттєва ізоляція та звільнення фігурантів розслідувань НАБУ, а не їхня евакуація за кордон чи утримання на посадах до останньої медійної кризи. Наразі система демонструє абсолютну глухоту в обох площинах. І це головна довгострокова загроза: якщо обіцянки 2019 року остаточно зафіксуються в суспільній пам'яті як цинічний поп-ідол, що не витримав перевірки практикою, наступний лідер біля керма держави опиниться в зоні повної інституційної невідомості - у випаленому полі тотальної недовіри, де жодне слово на Конституції більше не матиме ваги.
