Іран як лакмус нової реальності

Планету ділять США та Китай. Всі інші вибирають, до якої орбіти пристати. Москва все ще вважає себе гравцем за столом переговорів, але реальність інша. Її запрошують в кімнату не обговорювати рішення, а дізнаватися про них.

Серія зустрічей на вищому рівні в Пекіні показала нову архітектуру світу. Спочатку телефонна розмова між Сі Цзіньпіном та Путіним. Одразу після неї — дзвінок між главами Китаю та США. Потім візит Шойгу до Пекіна на зустріч з Ван І. Ця послідовність не випадкова. Вона демонструє ієрархію.

У 1950-1970-х роках світ ділили два табори. Західний на чолі з Вашингтоном та східний на чолі з Москвою та її колоніями. Китай тоді був частиною московського блоку, підпорядкованим та керованим. Потім він обрав незалежний шлях. Розрив стався саме тоді, коли Москва пом'якшувала політику щодо США, а Пекін вимагав роздмухати полум'я світової революції.

У 1970-х виник трикутник США-Москва-Китай. Але Вашингтон протистояв Москві, а Пекін залишався на другому рівні. Сьогодні структура змінилася. США вважають рівним суперником лише Китай. Москва, попри пасіонарність гарматного м'яса та ресурсну подушку, залишається важливою країною, але не всебічним противником. За економічними масштабами та потенціалом розвитку вона далека від цього статусу.

Нова конфігурація виглядає інакше. Китай на одному рівні зі Сполученими Штатами. Москва — на другому рівні під Китаєм. Кремль цього не визнає. Путін все ще бачить три держави, що вишикувалися в ряд на рівних умовах: Сполучені Штати, Москва, і десь нижче Китай.

Іран стане перевіркою цієї реальності. Питання про можливі великомасштабні військові дії США проти Ірану обговорюється саме в цьому форматі. Китай тут арбітр. Тегеран уже заявив, що американська атака стане не двостороннім конфліктом, а питанням стабільності всього Близького Сходу.

Наслідки будуть далекосяжними. Близький Схід багатий нафтою та природним газом. Фундаментальне порушення поставок завдасть смертельного удару глобальному економічному розвитку. І саме тут проявляється розбіжність між Москвою та Китаєм.

Москва могла б стати одним з головних бенефіціарів війни на Близькому Сході. Підрив позицій конкурентів збільшив би її доходи. Це особливо актуально на фоні можливого зменшення Індією закупівель московської нафти. Але Москва не здатна захистити Іран. Після Венесуели це буде повним крахом її як геополітичного гравця.

Насправді Іран не піде з ринку. Він повернеться на нього з пропозицією вигіднішою за нинішню. А Москва втратить союзника, не отримавши нічого натомість.

Поїздка Шойгу до Пекіна мала інший сенс. Ван І озвучив позицію чітко: "Сторонам слід підтримувати тісну комунікацію з важливих питань, що стосуються двосторонніх відносин, посилювати взаємну підтримку в питаннях, що зачіпають корінні інтереси один одного, і захищати як національні, так і спільні інтереси двох країн".

У цій фразі закладений натяк. Національні інтереси не повинні конфліктувати зі спільними інтересами. Переклад простий: коли Пекін говорить про спільні інтереси, він має на увазі свої власні.

Путін у відеоконференції з Сі фактично підтвердив, що зрозумів сигнал: "Незалежно від міжнародної кон'юнктури впевнений у міцності та поступальному розвитку у всіх галузях між нашими країнами".

Це не заява сили. Це констатація залежності. Двадцять років Кремль будував багатополярний світ. І побудував. Тільки виявився в ньому не полюсом, а орбітою.

Шойгу летів до Пекіна не обговорювати іранську кризу як рівний. Він летів дізнаватися, яку позицію Москві дозволено зайняти. Це не переговори партнерів. Це консультації провінції з центром. Ввічливі формулювання про взаємну підтримку корінних інтересів не змінюють суті.

Іран стане лакмусовим папірцем нової реальності. Якщо Вашингтон почне операцію, а Москва не зможе захистити свого союзника, це буде остаточним підтвердженням. Москва більше не геополітичний гравець. Вона — регіональна система з ядерною зброєю та сировинною економікою, чию думку враховують рівно настільки, наскільки вона не заважає реальним переговорам між тими, хто справді ділить світ.

Коли Вашингтон та Пекін вирішують питання війни та миру на Близькому Сході, Москва чекає біля телефону. Планету ділять США та Китай. Все інше — вибір орбіти.