Хто перемагає — Україна чи Росія?
Сама постановка питання містить помилку. Вона передбачає, що Путін і Росія — одне й те саме. Це фундаментальний аналітичний прорахунок, який робить весь західний наратив про війну сліпим до реального механізму. Правильне питання звучить інакше: хто виграє і хто програє — і це не одні й ті самі суб'єкти. Путін виграє. Росія вже програла. Україна перемогла у війні смислів. А машина війни продовжує працювати — бо вона створена не для перемоги, а для продовження.
Путін — директор казино, а не полководець
Центральний тезис «Русского мифа» полягає в тому, що Росія ніколи не була державою в класичному сенсі. Це компрадорська система — посередник між глобальними центрами накопичення капіталу і ресурсами євразійської периферії. Московська модель управління, що вибудовувалася з XIV століття, не виробляє — вона вилучає і перерозподіляє ренту. Спочатку хутро, потім кріпаки і зерно, потім нафта і газ. Форма змінювалася — структура незмінна.
Путін у цій системі — не державний діяч, що ухвалює стратегічні рішення. Він директор казино. Директор казино ніколи не програє — бо він не грає. Він організовує гру так, щоб за будь-якого результату за столом маржа текла до власника закладу. Саме тому питання «переможе чи Путін» — хибне питання. Правильне питання: чи продовжить роботу машина?
А машина працює бездоганно. Сукупний статок російських мільярдерів упав у момент шоку 2022 року до $353 млрд — і злетів до 2025-го до рекордних $625,5 млрд. Не всупереч війні. Завдяки їй. За той самий період з'явилося 15 нових мільярдерів. І — найвражаючіше — 40% мільярдерів, які перебувають під західними санкціями, наростили статки у воєнний час. Санкції не карають інсайдерів. Для них санкції — це інструмент створення монопольної ренти.
Механізм простий і відпрацьований до хірургічної точності. Західні компанії залишають російський ринок — обов'язково зі знижкою не менше 50–60%, плюс внесок до бюджету 15–35% від суми угоди. Кожну транзакцію затверджує урядова комісія — тобто Кремль сам вирішує, кому дістануться активи. Renault продав 67% АвтоВАЗу структурі, афілійованій із Чемезовим — колишнім колегою Путіна по КДБ — за один рубль. McDonald's пішов зі знижкою понад 90%: $170 млн при реальній вартості $2 млрд. Starbucks — за $6 млн при реальній вартості $270 млн, тобто покупець отримав 45-кратну дохідність менш ніж за три роки. IKEA передала 14 торговельних центрів Газпромбанку — той перепродав їх із прибутком 55%, просто утримуючи захоплену власність.
Це не ринкові угоди. Це викуп із плечем, де війна слугує інструментом штучного знецінення активів — та сама логіка, що й у приватизації 1990-х: обвалити вартість через кризу, потім перерозподілити інсайдерам. Нинішня схема поєднує обидві моделі: іракський стиль відкачування державних коштів через військові контракти і стиль 1990-х — захоплення корпоративних активів за безцінь.
Оборонний бюджет — це не воєнні витрати. Це трубопровід перерозподілу. Воєнні видатки потроїлися з $66 млрд у 2021-му до $187 млрд у 2025-му. 59% воєнного бюджету засекречено. Ростех Чемезова контролює 800 підприємств із виручкою понад 3 трлн рублів — і при цьому сам Чемезов скаржиться в Раді Федерації, що рентабельність держоборонзамовлення становить лише 2%. Це не скарга. Це сигнал системи: офіційна маржа — копійки, справжній прибуток тече через закупівельні накрутки, афілійовані транзакції і двері, що обертаються між держзамовленням і приватними кишенями.
Директор казино завжди у виграші. Питання не в тому, переможе чи Путін. Питання в тому, коли у гравців закінчаться гроші.
Що відбувається, коли казино банкрутує
Ось найнезручніший і найчесніший тезис: директор казино у плюсі не лише поки казино працює. Він у плюсі й коли воно банкрутує — бо на момент банкрутства каса вже вивезена.
Відплив капіталу з Росії у 2022-му — $239–253 млрд. Рекорд, еквівалент 13,5% ВВП, удвічі більше, ніж у кризу 2008 року. Російські еліти купили нерухомості в Дубаї на $6,3 млрд після вторгнення — десятикратне зростання до довоєнного рівня. Ротенберги і Ковальчуки — найближчі соратники Путіна з 1990-х — вели таємні переговори з американськими бізнесменами на початку 2025 року щодо гірничодобувних і енергетичних угод. Компрадорський клас не ховається — він домовляється про наступний раунд.
Статок не зник. Він мігрував. І це означає одне: Путін виграє за трьох сценаріїв із трьох. Перемога на полі бою — казино продовжує працювати, машина генерує доходи далі. Поразка на полі бою — казино банкрутує, але каса давно в Дубаї, і ті самі люди вже сидять за столом переговорів про «реконструкцію». Заморозка — найвигідніший сценарій: машина продовжує крутитися, активи збережено, і западний капітал отримує сигнал про можливе повернення.
Саме тому санкції проти Росії як держави і санкції проти Путіна особисто — принципово різні інструменти. Перші він перекладає на населення: зростання цін на газ на 46%, ключова ставка 21%, деградація пенсій. Другі дістають його лише частково — бо активи вже за межею досяжності. Захід сім років вводив санкції проти казино, не розуміючи, що директор казино вже в Дубаї.
Це і є відповідь на питання «чи переможе Путін». Він уже переміг — незалежно від того, як закінчиться війна. Питання про його перемогу чи поразку — це питання про те, що буде з казино. А не з директором.
Росія вже програла — і виходу немає
Тут принципово важливо розділити двох суб'єктів: Путін і Росія. Путін як директор казино — у плюсі. Росія як держава і як цивілізаційний проект — у системному глухому куті, з якого в неї більше немає виходу. І ця поразка — не воєнна. Вона ресурсна, технологічна і демографічна — тобто незворотня.
До 2022 року в Росії був вибір. Можна було залишатися нейтральним постачальником ресурсів із суверенною подушкою — Фондом національного добробуту. Можна було торгувати з Європою за вигідними цінами. Можна було купувати західні технології. Можна було не виганяти півтора мільйона найосвіченіших громадян, які виїхали після 2022 року. Тепер цих виборів немає.
Росія загубила Газпром — флагман економіки, який вперше за 25 років показав чистий збиток: 629 млрд рублів у 2023 році. Цей збиток абсорбований російськими споживачами: зростання цін на газ на 46%, двозначна інфляція, ключова ставка 21% — історичний максимум. Фонд національного добробуту вичерпано на 66%. Бюджетний дефіцит 2025 року — 6 трлн рублів, учетверо більше від початкового плану.
Але найважливіше — не цифри. Важливо те, що Росія тепер структурно залежна від Китаю. Частка Китаю в російському імпорті: 90% нових автомобілів, 70% верстатів, 90% мікроелектроніки. Двостороння торгівля зросла зі $147 млрд до $245 млрд — і це не партнерство рівних, це васальна залежність. Росія перетворюється на ресурсний придаток Китаю на тих самих умовах, на яких вона століттями була компрадорським посередником для західних центрів капіталу. Тільки тепер без альтернатив і без важелів.
Ось у чому системна пастка: щоб продовжувати війну, Путін змушений руйнувати державу. Щоб продовжувати руйнувати державу, йому потрібна війна як виправдання. Це петля, з якої немає виходу всередині існуючої системи. Перемога на фронті оголить колапс тилу. Поразка на фронті оголить безглуздість втрат. В обох випадках система опиниться перед кризою легітимності — і єдиний інструмент, який режим знає, це нова мобілізація, новий тиск, новий виток. Саме тому система приречена відтворювати образ фашистської диктатури — не тому що Путін ідеологічно відданий фашизму, а тому що лише цей образ виправдовує нескінченне вилучення і утримує систему від питання: навіщо?
Росія вже програла — вона просто ще не дійшла до тієї точки в балансовому звіті, де це стане політично очевидним. За консервативними оцінками — до третього кварталу 2026 року, коли ФНД наближається до вичерпання і вмикання друкарського верстата стає неминучим.
Україна перемогла у війні сенсів — і це незворотньо
Русский міф будувався на одному фундаментальному твердженні: українців як народу немає, Україна — не держава, українська мова — діалект, українська історія — вигадка. Саме це — несуча конструкція всієї російської імперської ідеології, від «збирання руських земель» до «денацифікації». Зруйнувати цю конструкцію не намагався ніхто з часів Переяславської ради.
Війна 2022–2025 років зруйнувала її остаточно і в масштабі, що не потребує академічних дискусій. Українська армія розгромила російські колони під Києвом, провела успішні операції під Харковом, зайшла в Курську область. Українське громадянське суспільство виявило згуртованість, якої не прогнозував жоден західний аналітик. Українська культурна і мовна ідентичність переживає безпрецедентний ренесанс — саме як відповідь на спробу її знищити.
Але головне — це не воєнні результати. Головне — що Україна отримала суб'єктність, зафіксовану на світовій арені незворотньо. Президент України формує коаліції. Українська воєнна аналітика цитується в штабах НАТО. Україна веде переговори про членство в ЄС. Це не політична кон'юнктура — це історична фіксація статусу актора. Таке не відкочується назад.
Навіть якщо завтра буде заморозка, навіть якщо певні території залишаться під окупацією — міф зруйнований.
Машина працює по обидва боки фронту
П'ять найбільших оборонних підрядників США отримали $771 млрд контрактів Пентагону за 2020–2024 роки. Акції Rheinmetall зросли більш ніж на 1000%. Vitol заробив $15,1 млрд у 2022-му проти $4,2 млрд роком раніше. Європейські банки, що формально «скоротили присутність» у Росії, заробили сукупно понад €3 млрд прибутку у 2023-му — утричі більше, ніж у 2021-му. BlackRock, JPMorgan і McKinsey вже створили Фонд розвитку України — пропонують «безкоштовні» консалтингові послуги, одночасно займаючи позиції на ринку реконструкції вартістю від $411 млрд до $1 трлн.
48% американської військової допомоги Україні ніколи не залишає території США — це нове озброєння, замовлене у американських виробників. Війна стимулювала американську оборонну базу на $36,8 млрд за оцінкою самого Пентагону.
Це не означає, що допомога Україні не потрібна — вона необхідна і справедлива. Це означає, що машина складніша, ніж її малює будь-яка зі сторін. І що в машини є структурний інтерес у продовженні — незалежно від того, хто виграє на полі бою.
Коли хтось запитує «Путін захопив території — хіба це не перемога?», відповідь безжальна: територія без економіки — тягар. По $25 млн за квадратний кілометр, зруйнована інфраструктура, населення, що втекло, промисловість знищена. Росія отримала не ресурс — вона отримала територію, яку тепер утримує за рахунок власного бюджету. Жоден серйозний економіст не назве це придбанням. До того ж: до 2022 року Росія мала нейтральні Фінляндію і Швецію на своїх кордонах. Сьогодні вони члени НАТО. Росія мала Україну без серйозної армії. Сьогодні Україна має одну з найбоєздатніших армій Європи.
Питання «коли це закінчиться?» має механічну відповідь: коли у машини закінчиться паливо. У російської машини — це ФНД і людський ресурс. Критична хронологічна точка для Росії — другий-третій квартал 2026 року. Але «кінець війни» і «кінець машини» — різні речі. Машина реконструкції вже запускається.
Путін почав війну з цілком вимірюваною метою — утилізувати надприбутки РФ. І тут він план перевиконав. Росія ще довго розраховуватиметься з Путіним за війну — яку він сам і розв'язав. Але є й інша площина — офіційна, в якій були озвучені такі цілі, як денацифікація і демілітаризація. І ось тут у Путіна повний розвал і розгром. Намагаючись знищити, стерти українську ідентичність — він створив українську націю в її нинішньому, консолідованому вигляді. Замість того щоб зупинити розширення НАТО — привів до альянсу Фінляндію і Швецію. Нищівна перемога мала укріпити режим — але фінал, який ми спостерігаємо, відрізняється від задуманого разюче. Дозволивши своєму оточенню не соромитися у прагненнях заробити на війні більше, він поставив РФ перед фінансовим колапсом і технологічною деградацією.
При всьому при цьому Путін і його близьке оточення — у плюсі. Росія — ні. Це і є ключ до розуміння війни: вона — не провал державного мистецтва. Вона — успішна бізнес-операція для дуже вузького кола компрадорів. Витрати несуть ті, хто цю війну не обирав. Прибутки отримують ті, хто робить усе, щоб війна тривала нескінченно.
Питання «хто переможе» передбачає, що війна — це гра з нульовою сумою між двома державами. Насправді це гра з позитивною сумою для компрадорів по обидва боки і з від'ємною сумою для всіх інших. Україна бореться за право бути суб'єктом у цій грі, а не її ставкою. Це принципово інший рівень задачі — і саме тому вона не може програти в історичному сенсі, навіть якщо програє за якимось конкретним рахунком на дошці.
