Кінець «ціннісної дифузії»: розтин маніпулятивного тексту Казаріна «Традиція і безпорядок», або чому ліберальний клас боїться суб'єктності ветеранів?

Павло Казарін написав красивий текст. Настільки красивий, що його хочеться перечитати — і саме тому він небезпечний. Бо справжнє мистецтво маніпуляції не кричить, а шепоче. Не забороняє, а визначає межі дозволеного. Не таврує опонента прямо — а заздалегідь таврує його мову, щоб коли він заговорить, слова вже були отруєні.

Розберемо цей текст як патологоанатом: без брутальності, але без сентиментів.

Операція перша: конструювання невинного минулого

Казарін починає з ностальгічної картини — Майдан, де Тягнибок стоїть поряд із Яценюком, а хіпстери ліктем до ліктя з "Правим сектором". Ця картина подається як доказ органічного союзу нації та демократії. Але тут ховається перший хірургічний розріз.

Союз на Майдані був не ідеологічним — він був тактичним. Люди стояли разом не тому, що поділяли спільні цінності, а тому що мали спільного ворога. Янукович загрожував і тим, і іншим — і цього було достатньо. Коли Казарін називає це "приреченістю на союз", він сам же проговорює правду: це був союз примусу, а не переконання. Але потім він акуратно прибирає слово "примус" і залишає тільки романтику спільної барикади.

Так будується перший міф: органічна єдність там, де насправді була ситуативна коаліція.

І тут доречно згадати формулу, яку приписують Томасові Карлейлю: революцію задумують романтики, втілюють у життя фанатики, а плодами користуються негідники. Якщо чесно прикласти її до 2014 року — виходить картина, яку жоден з учасників тих подій не хоче визнавати вголос.

Революцію задумали олігархи. Не всі й не в повному складі — але саме бізнес-групи, яким Янукович перекривав кисень, фінансували, організовували і просували Майдан як інструмент зміни дистрибуції влади. Втілили у життя націоналісти — ті, хто дійсно стояв під кулями і вірив, що змінює країну. А плодами скористались демократи — клас ліберальних менеджерів, аналітиків, журналістів і фондових активістів, які заповнили інституції, фонди, редакції і посольські приймальні.

Запитання, яке Казарін ретельно оминає: чи хочемо ми, щоб перемога у війні з Росією стала повторенням цієї схеми? Щоб ті, хто воює і вмирає — знову опинились у ролі фанатиків, якими скористались, а потім акуратно нейтралізували через "ціннісну дифузію"?

Операція друга: ціннісна дифузія як анексія

Далі йде тезис про "ціннісну дифузію" — процес, коли програма націоналістів прописалася в обіцянках ліберального табору. Декомунізація, топоніміка, політика пам'яті стали центром, а не прерогативою правих.

Звучить як перемога правих. Насправді це опис їхнього поглинання.

"Ціннісна дифузія" — це не перемога ідей, це їхнє знешкодження через асиміляцію. Коли ліберальний мейнстрим приймає символи націоналістів, він водночас позбавляє їх носіїв політичної суб'єктності. Ти вже не потрібен як актор — твоя ідея "перейшла в центр", тобто перейшла до чужих рук. Казарін описує цей процес як тріумф союзу, але насправді описує успішну нейтралізацію одного з партнерів коаліції.

Операція третя: превентивна дискредитація

Тут починається головна хірургічна операція тексту. Казарін малює майбутнє: якщо війна завершиться сценарієм поразки, правий табір звинуватить демократів у тому, що демократичні процедури стриножили армію. І одразу ж — кілька рядків нижче — він оголошує цю майбутню претензію "ресентиментом".

Слово "ресентимент" тут не випадкове і не нейтральне. Це термін із психологічного лексикону, запозичений із Ніцше та Шелера, який означає отруйну образу слабкого, нездатного до прямої дії. Вжити це слово стосовно майбутніх вимог фронтовиків — означає переписати їхню претензію до влади з мови справедливості на мову психопатології ще до того, як вони встигли її сформулювати.

Це не аналіз. Це превентивний вирок.

Будь-яке "де гроші на фортифікації?" або "чому корупція з'їла мільярди?" після такого тексту автоматично набуває ярлика ірраціональної озлобленості. Влада стає непідсудною — не тому що невинна, а тому що критику заздалегідь таврували як симптом хвороби, а не як аргумент.

Операція четверта: семантичний щит — дефіс як зброя

Кульмінація тексту — фраза про дефіс у слові "національно-демократичний". Казарін будує цю конструкцію майстерно: дефіс стає символом союзу, його зникнення — символом катастрофи.

Але в цій метафорі захована лінгвістична пастка. Якщо "національно-демократичний" є нерозривним цілим, то критика будь-якої частини цього цілого автоматично атакує ціле. Критикуєш корумпованого чиновника, що прикривається демократичними процедурами — рвеш дефіс. Вимагаєш жорсткої відповідальності за зраду в тилу — рвеш дефіс. Ставиш питання про ефективність мобілізаційної моделі — знову рвеш дефіс, а отже — союзник Росії.

В академічній лінгвістиці це називається конфляцією — злиттям різних понять в одне неподільне, щоб неможливо було атакувати одне, не зачіпаючи іншого. Влада отримує імунітет через асоціацію: вона "демократична", отже атака на неї є атакою на демократію, отже атака на союз, отже — катастрофа.

Ідеальна конструкція захисту. Абсолютно нечесна інтелектуально.

Хто замовник тексту Казаріна

Тепер — найцікавіше. Щоб зрозуміти інтереси тексту, варто подивитись на медійний ландшафт, в якому існує Казарін — не як журналіст, а як вузол у мережі інституційних зв'язків.

Казарін — постійний автор "Української правди", ведучий Radio NV і колишній автор "Радіо Свобода". Це три абсолютно різні за природою, але конвергентні за ідеологічним вектором платформи.

"Українська правда" — видання Олени Притули, яке від самого заснування живилось з різних джерел, у тому числі від структур, пов'язаних із "Міжнародним фондом Відродження" — українським представником мережі Open Society Foundations Джорджа Сороса. Фонд з 1990 року фінансує в Україні те, що офіційно називається "розвитком відкритого суспільства": НУО, медіа, аналітичні центри, юридичні ініціативи.

Radio NV — власність Dragon Capital, інвестиційної компанії чеського фінансиста Томаша Фіали. Після повномасштабного вторгнення NV в цілому відверто визнало, що рятувалось грантами — від Фонду Відродження (Сорос), від міжнародних фондів ЄС та США. Тобто ключова платформа, де Казарін є обличчям і голосом, функціонує в прямій залежності від тієї самої донорської екосистеми, ідеологічний захист якої він здійснює текстом.

До 2022 року Казарін був ведучим ICTV — каналу медіагрупи StarLightMedia Віктора Пінчука. Пінчук — засновник Ялтинської Європейської Стратегії, приватного форуму, де вже понад двадцять років відтворюється наратив "Україна як частина Заходу" під поглядами давоських гостей. Саме ця платформа формувала ідеологічний клімат, в якому лібералізм і євроінтеграція подавались як синоніми, а будь-який альтернативний вектор — як регрес.

Отже, Казарін — людина, яка одночасно є продуктом і захисником системи, що складається з трьох взаємопов'язаних потоків: американо-соросівські фонди, які фінансують медіа і НУО; проєвропейські олігархічні платформи (Пінчук/YeS), що формують дискурс; і транснаціональна мережа "незалежних" медіа, яка цей дискурс тиражує. Всі три потоки мають спільний знаменник: вони зацікавлені в тому, щоб "демократичний" клас залишався арбітром легітимності в Україні — і після виборів, і після можливого припинення вогню.

Чому стаття вийшла саме зараз?

Текст вийшов 8 березня 2026 року. Це не святковий матеріал і не випадкова дата. Це момент, коли кілька процесів досягають критичної маси одночасно.

По-перше, воєнний консенсус тріщить. Корупційні скандали у сфері закупівель і мобілізації, невдоволення ветеранів, публічна дискусія про "справедливість тилу" — все це повільно, але незворотно розмиває образ влади як морального суб'єкта. Тих, хто запитує "де гроші і де результат?", стає дедалі більше, і вони все менше бояться ставити ці питання вголос.

По-друге, на горизонті — вибори. Коли саме — невідомо, але те, що перший повоєнний або навіть ще воєнний виборчий цикл перевернить політичну карту України, не викликає сумнівів ні в кого. Ветерани як електоральна сила, нові партії з антикорупційним зарядом, популістські рухи — все це реальні загрози для нинішнього конфігурації влади.

По-третє, "колективний Захід" сам переживає кризу ліберального проєкту. Угорщина, Польща, Франція, Німеччина, США — скрізь ліберальний мейнстрим або програє, або тримається з великими труднощами. Фінансові мережі, що роками вкладали в "демократизацію" транзитних країн, бачать дефіцит власної легітимності вдома. Україна — один із небагатьох проєктів, де вони ще можуть демонструвати "успіх". Допустити, щоб Україна після війни пішла "не тим шляхом" — означає програти останній великий наратив.

Текст Казаріна — це будівництво ідеологічного захисного периметру до виборів. Щоб коли прийде час, вже була готова мова для дискредитації незручних кандидатів і незручних питань.

Третій варіант — і чому його немає на карті

Найчесніше питання, яке виникає після аналізу цього тексту: а чи є взагалі третій шлях між "корумпованим безладом під прапором демократії" і "залізною рукою під прапором нації"?

Теоретично — так. Практично — поки що ні, і ось чому.

Третій варіант вимагав би поєднання жорсткої відповідальності за корупцію зі збереженням політичного плюралізму. Суверенної держави, яка не є ні хунтою, ні грантовою республікою. Такий варіант мав би свого носія — і цим носієм логічно мали б стати ветерани. Не як "правий ресентимент", а як нова еліта зі справжнім моральним авторитетом, незалежним від будь-якої донорської мережі.

Але саме цього сценарію найбільше бояться обидва табори. Ліберальний — бо ветерани поставлять питання відповідальності. Старий "правий" — бо ветерани можуть виявитись прагматичнішими і менш ідеологічно передбачуваними, ніж зручні партнери по коаліції.

Казарін пише так, ніби третього варіанту не існує. Або демократичний союз — або катастрофа. Це і є найбільша маніпуляція тексту: він виключає з поля зору саме ту силу, яка теоретично здатна зламати цю бінарну пастку.

Бо якщо схема Майдану повториться — якщо перемога у війні знову буде оформлена так, що фанатики воювали, а негідники зібрали плоди — наступного разу суспільство не пробачить.

І це буде вже не ресентимент. Це буде рахунок.

Що він обходить стороною — і чому це найважливіше

Казарін описує "консенсус" так, ніби він є продуктом спільних цінностей. Але справжня причина консенсусу — Росія. Зникне зовнішня загроза або знизить інтенсивність — і виявиться, що ніякої "ціннісної дифузії" не було, а була лише зручна тимчасова коаліція. Це він знає. І саме цього боїться.

Бо якщо консенсус тримається лише на зовнішньому ворогові, то після припинення гарячої фази він розсипається — і починається те, що Казарін сам називає "справжньою політикою". Питання ресурсів, власності, відповідальності, нового суспільного договору. Питання, у яких у нинішнього ліберального класу немає хороших відповідей — тільки гарні слова.

Текст Казаріна — це страховий поліс від цих питань. Не аналіз. Не прогноз. Страховий поліс, виписаний на ім'я системи, яка хоче пережити момент розплати.

Найцікавіше, що автор — людина безперечно розумна — не може не розуміти цього сам. Що робить текст не просто маніпуляцією, а чимось більш складним: свідомою маніпуляцією, замаскованою під щире занепокоєння.

Саме це і є вища майстерність жанру.