Коли Захід обирає страх: Трамп, Крим і легалізація московського фашизму
Пролог: Віруючи диктатору
«Я вірю Путіну. Я довіряю йому більше, ніж багатьом з американської розвідки»
— Дональд Трамп, Хельсінкі, 2018
Це була не просто дипломатична необережність. Це був симптом. Симптом тієї глибокої, багаторівневої кризи, в яку поступово, але невпинно занурюється західна цивілізація. Кризи довіри, моралі, пам’яті та геополітичного самовизначення.
Сьогодні, у 2025 році, цей симптом перетворився на офіційну позицію президента США Трамп не просто довіряє Путіну — він будує під цю довіру зовнішньополітичну стратегію, в основі якої лежить легалізація війни як прийнятного інструменту політики.
Якщо в 2018 році це ще могло здаватися особистою дивацтвом ексцентричного президента, то тепер — це офіційний курс: зупинити війну в Україні за один день, визнавши Крим російським і знявши санкції з держави-агресора.
І все це — в обмін на обіцянку Путіна, яку той може легко порушити вже за два місяці.
Це не план миру. Це — акт капітуляції.
Капітуляція у прямому ефірі
"Мирний план Трампа": Крим за Путіним, санкції — в урну, Україна — у заручниках
Після візиту Роберта Уіткоффа до Москви, команда Трампа публічно заговорила про «новий шанс» для миру в Україні. За цією дипломатичною риторикою — дві головні поступки:
США визнають Крим російським;
Захід скасовує санкції, запроваджені через вторгнення 2022 року.
Україна, вочевидь, повинна натомість погодитись на "замороження" війни на нинішній лінії фронту.
Це рішення не просто несправедливе — воно катастрофічне. Бо воно:
Легалізує право на силове захоплення територій;
Розмиває концепт міжнародного права, на якому тримається весь світовий порядок після 1945 року;
Сигналізує Пекіну, Тегерану, Каракасу: насильство працює.
Віра замість гарантій
У класичному післявоєнному світі будь-які домовленості повинні ґрунтуватися на механізмах гарантій, верифікації, інституцій. Але в "мирному плані Трампа" є лише один гарант: його персональна віра у Путіна.
Тобто, якщо завтра Росія порушить умови припинення вогню, буде новий наступ, нові ракети по Харкову, нові фільтраційні табори — то це вже не проблема США. Бо вони ж "своє зробили" — досягли миру. Принаймні на папері.
Формула поразки
Цей підхід не має нічого спільного ні з миром, ні з дипломатією. Це — формула поразки, яка виглядає так:
Агресор отримує території;
Жертва отримує тиск погодитися;
Захід отримує короткочасне полегшення;
Міжнародне право — мертвим.
І найгірше: все це відбувається всупереч волі українського народу, який уже десятий рік виборює своє право на свободу. Ціною життів.
Мюнхен-2: історична аналогія, яка лякає
«Ми врятували мир для нашого покоління»
— Невілл Чемберлен, прем'єр-міністр Великобританії, після підписання Мюнхенської угоди, 1938
Коли Дональд Трамп пропонує визнати Крим російським і скасувати санкції, він, можливо, навіть не усвідомлює, наскільки буквально повторює логіку Чемберлена. Але історія пам’ятає. Історія жорстоко карає за повторення власних помилок.
У 1938 році Велика Британія та Франція дозволили нацистській Німеччині анексувати Судети — частину Чехословаччини з переважаючим німецькомовним населенням. Мотив був той самий: запобігти більшій війні. "Компроміс". "Мир".
У 2025 році США можуть повторити цю ж фатальну помилку — з тими самими аргументами:
"Задовольнити апетити агресора";
"Зберегти глобальну стабільність";
"Зупинити кровопролиття".
Але тоді, як і тепер, агресор не зупиниться. Судети були тільки початком. Через рік — Польща. Ще через кілька — Європа у вогні. І той самий Гітлер, якому вірили, використав «компроміс» як стартову позицію для тотального наступу.
Так само Путін.
Крим — це Судети.
Донбас — це Тешинська область.
Молдова, Грузія, Балкани — це майбутні Польщі.
Історія не просто римується. Вона кричить. А Захід знову вдає, що не чує.
НАТО між страхом і компромісом
Європа, що втомилась боятись
Реакція ключових європейських гравців на "мирний план" Трампа — неоднозначна.
Макрон говорить про «необхідність зберігати канали зв’язку».
Орбан підтримує "мир" будь-якою ціною.
Шольц мовчить, бо боїться виглядати слабким.
Східна Європа — в паніці.
Формально — всі «за мир». Але де межа, за якою компроміс стає зрадою? Де закінчується втома і починається страх перед відповідальністю?
Усі ці коливання розривають НАТО зсередини. Бо як Альянс може гарантувати безпеку, якщо один з його ключових лідерів — публічно розглядає визнання окупації?
Чи потрібен Альянс, що боїться?
Якщо НАТО не здатен захистити базові принципи, як от:
територіальна цілісність,
непорушність кордонів,
право на самовизначення,
то навіщо тоді НАТО?
Як зможе Альянс потім захистити:
Латвію чи Естонію?
Польщу?
Молдову?
Якщо зараз Альянс мовчки погоджується на те, що насильство — прийнятне, то це крах колективної оборони. Це повернення у світ імперій, де нації живуть не за правом, а під тінню сильнішого.
США: криза моралі, яка руйнує світ
«Америка — це не просто місце. Це ідея.»
— Барак Обама
Ця ідея була простою, майже дитячою у своїй наївності: свобода, демократія, рівність. І Америка довгий час залишалась не ідеальною, але світловим маяком для мільйонів. Саме тому в ХХ столітті вона перемогла фашизм, стримувала комунізм, допомагала відновити Європу після війни. Америка була синонімом принципів.
Сьогодні ці принципи зраджено.
Дональд Трамп, з його безумовною вірою в Путіна, пропонує записати геополітичне злочинство у дипломатичну практику. Більше того — зробити це "нормальним", прийнятним, і навіть "раціональним".
Він фактично каже: "Права нації не важливі, якщо вони заважають мені укласти угоду".
Це — не просто зовнішня політика. Це моральна мутація.
Америка, яка зраджує саму себе
Колишня колонія, яка виросла з боротьби за свободу, сьогодні:
Виступає за скасування права на самовизначення;
Ігнорує принцип недоторканності кордонів;
Вірить у владу сили, а не закону.
Це парадокс, який уже перетворився на трагедію. І що ще гірше — це відбувається під мовчазну згоду великої частини американського суспільства, яке втомилося від війни, боїться нових зобов’язань, і перестає вірити у власну винятковість.
Трамп не нав’язує нову мораль — він лише відображає її розкладання.
Тайвань, Балкани, Африка: ефект доміно
Тайвань: наступна мішень
У Пекіні уважно стежать за тим, що відбувається. Якщо Вашингтон сьогодні визнає анексію Криму і "заморожує" війну, то завтра:
Китай зможе спробувати анексію Тайваню, стверджуючи, що "це внутрішня справа";
Захід не матиме морального ресурсу це зупинити.
Бо як можна переконливо пояснити, що Крим — це погано, а Тайвань — це інше, якщо принципи вже порушені?
Якщо США визнають окупацію, вони фактично дають карт-бланш Сі Цзіньпіну. І той скористається цим — не тому, що поспішає, а тому, що більше не боїться.
Балкани: знову на порозі хаосу
Балканський півострів — зона крихкої рівноваги:
Косово,
Боснія і Герцеговина,
Сербія, що все більше тяжіє до Росії.
Ідея, що кордони можна змінювати силою, тут — надзвичайно небезпечна. Вона може спровокувати нову хвилю етнічного насильства, сепаратизму, "референдумів", які Кремль із задоволенням підтримає.
Африка: диктатори в захваті
По всій Африці є лідери, які чекають сигналу:
Визнання путінської анексії = реабілітація сили як засобу політики;
Скасування санкцій за агресію = сигнал безкарності.
Кремль давно використовує Африку як полігон для експорту впливу:
Військові диктатури в Малі, Нігері, Буркіна-Фасо;
Приватні армії, як "Вагнер";
Гібридна економіка й торгівля мінералами.
"План Трампа" для них — не сигнал миру. Це запрошення грати жорстко. Тобто — вбивати, грабувати, віджимати території, знаючи, що Заходу це вже байдуже.
Мораль миру: формула, яка не є зрадою
Світ після 1945 року тримається на одному незмінному правилі: не можна змінювати кордони силою. Це не просто дипломатичний протокол — це моральний і правовий фундамент світового порядку.
Пропозиція Трампа — зруйнувати цю норму, відкривши скриньку Пандори. Бо якщо анексія Криму стає легітимною — анексуйте, хто скільки зможе. І тоді світ повертається до часів імперій, де не існує націй, а є лише колонії, васали й сфери впливу.
Що ж тоді є справжнім миром?
Мир — це не "припинення вогню". Це:
Гарантована безпека для України,
Відновлення поваги до міжнародного права,
Інституційно закріплений порядок, який стримує агресорів.
Такою гарантією може бути лише одне — членство України в НАТО. Все інше — імітація, що лише відкладає нову війну. Не на роки — на місяці.
Якщо США справді хочуть миру — вони мають:
Не визнати жодної форми окупації;
Розширити санкції в разі шантажу;
Захищати не угоди, а принципи.
І головне — відмовитись від спокуси купити тишу, продаючи чужу свободу.
Епілог: Коли Захід обирає страх — ми обираємо поразку
Те, що пропонує Трамп — це не політика. Це відчай. Це страх перед відповідальністю, замаскований під “стратегію”.
Це бажання сподобатися диктатору, в обмін на фальшиву обіцянку миру.
Це — капітуляція цивілізації, яка ще вчора проголошувала себе моральним авторитетом світу. І це стається не через силу ворога, а через внутрішню слабкість "вільного світу".
Якщо Захід сьогодні обирає страх, завтра — він отримає війну. Але вже на власній території. У Литві. У Тайвані. У Чорногорії. У Польщі. Бо той, хто віддає свободу за спокій, втратить і перше, і друге.
Ми не маємо права зрадити тих, хто загинув за свободу.
Ми не маємо права зрадити саму ідею людської гідності.
Ми не маємо права обирати компроміс із фашизмом.
Бо історія вже показала: той, хто вірить Гітлеру — прокинеться в зруйнованому світі.
