Комунальне рабство: як Київ замерзає в капкані приватизованої монополії

Чотири роки війни. Чотири роки, протягом яких будь-яка відповідальна влада мала би зробити очевидне — децентралізувати систему опалення столиці

Половина Києва без тепла. Шість тисяч будинків. Сотні тисяч людей. Міські служби працюють у режимі надзвичайної ситуації. Комунальники заживили соціальні заклади — лікарні, пологові будинки, притулки. Енергетики відновлюють електро- та теплопостачання. Роблять що можуть.

А що пропонує влада містянам? Виїхати з міста. Знайти альтернативні джерела тепла. Тимчасово евакуюватися. Це не просто управлінська некомпетентність. Це наслідок свідомого вибору — зберегти неефективну, вразливу, але фінансово вигідну для обраних систему.

Технології існують. Світовий досвід є. Воєнна необхідність — кричуща. Але київська влада обрала інший шлях. Шлях збереження архаїчної централізованої системи, яка перетворює місто на заручника однієї атаки. Системи, яка приносить збитки місту, але генерує потоки грошей для вузького кола бенефіціарів.

Тепломонополія — це не про ефективність для киян. Це про контроль над фінансовими потоками. І кожна година зволікання з її демонтажем вимірюється не лише в гривнях збитків, а й у градусах холоду в квартирах киян.

Як це сталося

«Нова» влада, яка не скасовує беззаконня попередньої, нічим від неї не відрізняється і є її продовженням. Історія цього беззаконня починається з однієї простої речі. Радянська система славилася низькою вартістю комунальних послуг. Електрика, вода, тепло коштували копійки. Чому? Підприємства комунальної сфери були неприбутковими. Вони віддавали населенню послуги за собівартістю.

Тут важливо зрозуміти економічну суть. Більшість бізнесів мають проблему — товар чи послугу треба на ринок вивести, позиціонувати, рекламувати, боротися з конкурентами, постійно модернізувати. Комунальні послуги від цих проблем звільнені повністю. Вони забезпечують базові потреби людини. Їх постачає монополія без конкурентів. Клієнти гарантовані. Попит незмінний.

Ринок комунальних послуг в Україні — це золота жила. Він не вимагає вкладень у розвиток, рекламу, боротьбу за споживача. А коли він стає комерційним, ціну на ньому вже немає сенсу стримувати. Соціальної відповідальності у комерційного монополіста перед громадянами немає — на відміну від держави.

Чи можна вважати допустимою приватизацію цієї галузі, якщо вона прямо суперечить меті існування держави і ущемляє інтереси її громадян? Власниками комунальних підприємств є самі громадяни через державну власність. Приватизація комунального господарства — це як продати власний автомобіль, на якому щодня їздиш на роботу, якійсь третій особі. Яка потім здає його тобі ж в оренду. За грабіжницькою ціною. Дурість, що межує зі злочином.

Але хитромудрі чиновники провернули цю аферу. Фактично подарували українським олігархам золотий бізнес. Держава досі забезпечує його законодавче прикриття. Буквально видавлює з громадян божевільні гроші за те, що раніше діставалося за собівартістю.

Економіка абсурду

А тепер про цифри, які розкривають справжній масштаб катастрофи. Централізована система опалення Києва втрачає до 50 відсотків тепла при транспортуванні. Половина калорій, за які платять кияни, йде на обігрів труб, прокладених під землею через усе місто. Половина енергії розсіюється в ґрунт, нагріває асфальт, випаровується в атмосферу. Ви платите за опалення вулиць, а не власних квартир.

За радянської планової економіки на це можна було не звертати уваги. Газ, вугілля, нафта належали не народу, але державі. Собівартість палива була умовною величиною. Неефективність системи компенсувалася дешевизною ресурсів. Держава могла собі дозволити марнувати половину тепла — платила сама собі.

Зараз картина діаметрально протилежна. Всі корисні копалини належать олігархам. Газ продається не за собівартістю, а за ринковою ціною. Кожна втрачена калорія — це реальні гроші з кишень киян, які перетікають у кишені власників ресурсів. Система, яка була неефективною, але терпимою за планової економіки, стала економічно абсурдною за ринкової.

Порівняймо з Європою. Сучасні децентралізовані системи опалення мають коефіцієнт корисної дії 85-90 відсотків. Когенераційні установки досягають 95 відсотків. Втрати при транспортуванні тепла в районних системах не перевищують 10-15 відсотків. У Києві — 50 відсотків. Кияни платять утричі більше за кожну калорію тепла, що дійшла до їхніх батарей.

Але найстрашніше не це. Найстрашніше — що вийти з цієї системи економічно неможливо для пересічного громадянина. Встановлення автономного опалення в квартирі коштує близько шести доларів за квадратний метр. Для стандартної двокімнатної квартири площею 50 квадратних метрів це 300 доларів. Для середньостатистичного киянина, який витрачає більшу частину доходу на комунальні платежі та продукти харчування, ця сума недосяжна.

Система утримується виключно примусово. Ви не можете відмовитися від централізованого опалення навіть якщо готові платити за власне автономне. Законодавство це забороняє. ОСББ не має права відключити будинок від теплотраси навіть якщо всі мешканці проголосували за це одноголосно. Вас тримають силою в системі, яка марнує половину ваших грошей на обігрів землі під Києвом.

Рабство без альтернативи

Друга частина проблеми ще жахливіша. Держава продала українців у обов'язкове безальтернативне рабство олігархам, які скупили підприємства теплоенергосфери. Ви не можете відмовитися від послуг. Ви не можете відмовитися від тарифів. У вас немає альтернативи.

Навіть якщо у вас немає можливості платити за грабіжницькими тарифами, ви не можете відмовитися від послуг. Ви не можете відключити опалення, за яке з вас збирають гроші за цінами, що в кілька разів перевищують собівартість. Ви як раб на галері прикутий ланцюгами до свого місця. Якщо не платите олігарху, приходить наглядач в особі держави і змушує платити.

Чому держава, яка начебто служить інтересам народу, завжди стоїть на варті інтересів олігарха? Чому ніколи — на варті інтересів простих громадян?

Якість послуг за останні роки катастрофічно впала. Тепло не гріє. Газ не горить. Гаряча вода не йде з крана. Рахунки приходять такі, що кидає в холодний піт. При цьому доводити неякісність послуг повинен квартиронаймач, а не компанія-постачальник. Якщо вам це вдається, ви зіштовхуєтеся з армією корпоративних юристів, на боці яких суди і правоохоронні органи. Результат передбачуваний. Олігархічна корпорація роздавить людину як комаху під схвальні вигуки нашої античеловічної системи правосуддя.

Як роблять у цивілізованих країнах

А тепер погляньмо, як організовано теплопостачання там, де про громадян думають не на словах.

Німеччина після енергетичної кризи 1970-х років системно перейшла на децентралізоване опалення. У більшості міст немає єдиної котельні на все місто. Натомість кожен квартал, кожен будинок має власну систему. Когенераційні установки одночасно виробляють тепло та електроенергію. Коефіцієнт корисної дії сягає 90 відсотків проти 50-60 у централізованих системах. Коли одна установка виходить з ладу, решта міста продовжує жити нормально.

Данія, країна з суворим кліматом, взагалі стала світовим лідером у сфері енергоефективності. У Копенгагені 98 відсотків будинків підключено до районних систем опалення, але це не радянська централізація. Це мережа невеликих теплоелектроцентралей, що працюють на біомасі та сміттєспалювальних заводах. Система побудована так, що вихід з ладу будь-якого елемента не паралізує місто. Данці довели — можна поєднувати екологічність, надійність та економічну ефективність.

Фінляндія пішла ще далі. Там навіть у багатоквартирних будинках активно впроваджують автономні системи. Теплові насоси, сонячні колектори, акумулятори тепла. Фіни розуміють просту річ — енергетична безпека будується знизу вгору, а не згори донизу. Коли кожна оселя має резервні джерела тепла, місто стає непробивним.

Польща після вступу до Євросоюзу масштабно модернізувала житловий фонд. Програми термомодернізації, заміна старих котелень на сучасні блочно-модульні, впровадження індивідуальних лічильників тепла. Варшава, Краків, Гданськ перетворили радянську спадщину на сучасні енергоефективні системи. Поляки показали — навіть з обмеженими ресурсами можна провести глибоку модернізацію за 10-15 років.

Австрія зробила ставку на біоенергетику та малі теплоелектроцентралі. У містах активно будують квартальні котельні на деревній трісці та пелетах. Це створює робочі місця, знижує залежність від імпортного газу, зменшує вразливість інфраструктури. Жодна атака на одну котельню не залишить без тепла ціле місто.

Швеція розробила концепцію «розумних міст», де системи опалення інтегровані з відновлюваною енергетикою. Теплові насоси використовують енергію землі, води, повітря. Сонячні панелі забезпечують електрику. Акумулятори зберігають надлишки. Шведи будують міста, які можуть існувати автономно навіть за повного блекауту.

Що спільного у всіх цих країнах? Вони зрозуміли просту істину — централізована монопольна система опалення є вразливістю, економічним тягарем та загрозою національній безпеці. Вони методично, системно від неї відмовилися. Не за один день. Але впевнено та незворотньо.

Київ у полоні минулого

А що маємо в Києві? Чотири роки війни. Чотири роки систематичних атак на енергетичну інфраструктуру. Чотири роки очевидної необхідності децентралізації. І що? Нічого. Архаїчна радянська система досі тримає місто за горло. Одна атака — і половина столиці без тепла.

Це не технічна відсталість. Це не брак знань чи технологій. Це свідомий вибір. Вибір зберегти систему, яка генерує фінансові потоки для вузького кола бенефіціарів. Навіть коли ціна цього вибору — безпека і комфорт мільйонів киян. Навіть коли противник методично руйнує енергетичну інфраструктуру.

Зухвалість полягає не в тому, що влада не передбачила атаку. Зухвалість у тому, що вона чотири роки ігнорувала необхідність системних змін, маючи всі підстави їх провести. А тепер радить людям, які платять податки і тарифи, просто виїхати з власного міста.

Децентралізація опалення — це не технічна примха. За умов війни це питання національної безпеки. Кожна година зволікання вимірюється в градусах холоду. В життях людей. У втраті довіри до влади.

Що робити

Сьогодні в Україні існує абсолютно злочинна система комунального рабства. Система, в якій громадяни не мають права відмовитися від грабіжницьких тарифів. Система, в якій олігархи контролюють базові потреби мільйонів людей. Система, яку держава охороняє з більшою старанністю, ніж права власних громадян.

Цю систему ніхто не збирається міняти. Бо вона надто вигідна тим, хто при владі. Бо вона дозволяє контролювати величезні грошові потоки без жодної відповідальності. Бо альтернатива — децентралізація, конкуренція, прозорість — означає втрату цього контролю.

Досвід цивілізованих країн показує — інший шлях можливий. Німеччина, Данія, Фінляндія, Польща, Австрія, Швеція довели — можна побудувати ефективну, надійну, безпечну систему теплопостачання. Систему, яка служить людям, а не олігархам. Систему, яка витримує будь-які виклики.

Але для цього потрібна політична воля. Потрібна готовність зламати монополію. Потрібна влада, яка служить народу, а не обраним бенефіціарам.

Поки цього немає, кияни замерзатимуть у власних квартирах. Поки цього немає, влада радитиме виїжджати з міста замість того, щоб робити його безпечним. Поки цього немає, система комунального рабства процвітатиме.

І якщо наша держава вважає це нормою — додавати більше нічого.