Китай інвестує в пропаганду війни?

Нещодавно кремлівський пропагандист Едвард Чєсноков повідомив, що китайська сторона — провінційний театр у Хебеї — оплатила право на постановку його п’єси «Варяг». Йдеться про текст, у якому головна героїня, українка за походженням, заявляє:
«Я, хоч і народилася в Україні, помру за честь і право бути росіянкою»!

Ця фраза фактично є плагіатом, оскільки підозріло перегукується з відомим епізодом із «Тараса Бульби» Миколи Гоголя, де батько вбиває власного сина за те, що той перейшов на бік «іновірців», а під фінал Тарас гине сам, вигукуючи:
«Нехай же знають усі, що значить в Росії православна віра і руський народ»!

Цей наратив — героїзація самозречення, насильства і війни під виглядом «вищого обов’язку» — став фундаментом усієї подальшої імперської культурної традиції «Третього Риму».

Чєсноков свідомо й навмисно намагається відтворити ту саму формулу, але через брак таланту виходить у нього це без належного трагізму, без художньої напруги і без внутрішнього конфлікту. Героиня його твору не бореться, не сумнівається, не страждає — вона просто переступає межу між собою і вигаданою «вищою правдою». Це вже не трагедія, а дидактика війни в чистому вигляді.

Різниця між Гоголем і Чєсноковим — як між трагедією Шекспіра і радянською агітаційною листівкою. Там, де Гоголь створював парадокс, Чєсноков пише інструкцію, посібник для дії для плебеїв.

Утім, уся п’єса — прямолінійний ідеологічний продукт, мета якого — романтизація війни і легітимація імперської агресії Москви. У ній немає пошуку сенсу, драматургічної глибини чи діалогу з аудиторією. Це — тупий солдатський маніфест, загорнутий у бутафорський лубочний «патріотизм».

Показово, що п’єсу цю в Росії ніхто не поставив. Навіть попри декларований «запит на патріотичне мистецтво», жоден російський театр, жоден режисер, жодна культурна установа не змогла впасти так низько, щоб поставити смердючого «Варяга». Причини такої бридливості прості:
• текст надто слабкий навіть за мірками кремлівської пропаганди;
• текст відверто токсичний;
• текст потенційно проблемний у контексті міжнародних зв’язків.

Але цікавіше інше. Текст купили китайці, попри те, що культурна політика Китаю за головування Сі Цзіньпіна будується на ідеях моральної дисципліни, «червоної» патріотичної педагогіки, стримування індивідуалізму та відмови від будь-яких форм естетизації внутрішнього розпаду — включаючи самопожертву, насильство й романтизацію смерті.

Ось що пише про цей твір пропаганди автор каналу «Китайська загроза»:

«Прочитав п’єсу за посиланням. Образи і слова персонажів суперечать нинішнім настановам партії на культурне будівництво (зміцнення культурної ідентичності, пропаганда соціалістичних цінностей, "червоні теми" в театрі, посилення ідеологічного контролю). П’єса пропагує декаданс під виглядом лубочної "китайськості"».

Якщо п’єса не відповідає курсу партії — навіщо її купили?

Є три розумні гіпотези:

1. Права куплені формально, а зміст буде змінено.
   Ймовірно, китайська сторона отримала адаптований переклад із «нейтралізованими» сценами, акцентом на зовнішній загрозі та образами колективного обов’язку.

2. Права куплено, щоб гарантувати, що п’єсу ніхто не поставить.
   Китайські структури регулярно викуповують чутливі матеріали, щоб ізолювати їх від масової аудиторії.

3. Чєснокова вербують як медіапровідника для китайського культурного порядку денного.
   Це найбільш ймовірно. Чєсноков активно публікується в пропагандистській газеті Global Times, лояльний до всіх зовнішньополітичних ініціатив КНР, і регулярно виступає із заявами про «вічну дружбу» Росії та Китаю. У цій логіці купівля прав — це не театральна угода, а механізм заохочення та втягування лояльного медіа-персонажа в орбіту китайського впливу.

Чому це важливо?

Якщо навіть у Росії — при всій системі політичної цензури і державної підтримки пропаганди — цей текст не отримав жодного попиту, це говорить не лише про його художню безпорадність, а й про надмірну ідеологічну зашореність. Це халтурна агітка, яку в Москві визнали непридатною навіть для пропаганди.

Але в Китаї — цей текст оплачують. Це не про культуру. Це — про вплив.

Китай усе активніше розширює свою присутність в ідеологічній та інформаційній сфері Росії: інвестуючи в освітні проєкти й різні медіа-колаборації. Закріплення лояльних авторів у цій системі — частина довгострокової стратегії.

Гроші на війну з Україною

Чєсноков публічно заявив, що частину гонорару за п’єсу він направить на фінансування російсько-фашистських окупантів. Таким чином, Пекін (хай і опосередковано) став спонсором людини, яка допомагає російсько-фашистським агресорам. Скільки б після цього не говорили про «нейтралітет» — такі дії промовистіші.

Китай давно використовує культуру і медіа не заради взаєморозуміння — а задля м’якої експансії, стратегічного впливу і керування лояльністю в елітах.

І якщо пропагандист, неприйнятий Кремлем, виявляється затребуваним у Китаї — це говорить про те, хто насправді контролює дискурс і медіапорядок денний у Росії.

Якщо потрібно — зроблю з цього колонку для «Української правди», підредагую для публікації або доповню ілюстрацією.