"Полекзит" як удар по ЄС і Україні або як і чому війна між Польщею і Україною за сценарієм Кремля може стати реальністю

Ситуація, коли міністр закордонних справ Польщі публічно звинувачує президента у підготовці психологічного та політичного грунту для виходу з ЄС, — це не внутрішній скандал, а тривожний симптом катастрофи, що наближається. Сам факт, що такі слова пролунали в парламенті, показує: конфлікт між президентом Каролем Навроцьким і урядом уже перейшов межу нормальної інституційної напруги.

Навроцький — не випадкова фігура. Це історик, вихований у традиції імперського наративу, який став президентом на хвилі мобілізації електорату правих і консервативних середовищ. Він відкрито говорить про необхідність "захисту суверенітету" і просуває ідею конституційних змін, які посилюють центр сили навколо його диктатури. У такій рамці критика ЄС дуже легко перетворюється з тактики внутрішньої боротьби на доктрину дистанціювання від європейських інституцій.

Як і коли може бути реалізований сценарій "Польща проти України"?

Якщо дивитися очима Кремля, оптимальний сценарій виглядає просто: спочатку ізолювати Польщу від західних структур, потім штовхнути її у конфлікт з Україною, а далі ударити по виснаженому переможцеві. Це класична московська стратегія "поділяй і виснажуй", яку імперський режим застосовував неодноразово.

У практичних термінах послідовність кроків могла б виглядати так.

Спершу — систематична делегітимація ЄС: риторика про "позбавлення суверенітету", звинувачення «проєвропейських еліт» у зраді, протиставлення "справжнього народу" і "брюссельських васалів". Частина цієї мови вже звучить у публічних виступах президента, що й стало приводом для різкої реакції голови МЗС.

Далі — політична блокада уряду і парламенту, які залишаються проєвропейськими. Завдання президента в такій схемі — не формальний "Полекзит завтра", а поступове створення ситуації, коли ЄС постає у свідомості виборця як джерело обмежень, санкцій і принижень. На цьому тлі будь-який конфлікт з Брюсселем подається як доказ: "нас тут не поважають, треба йти"!

Паралельно запускається історичний фронт щодо України: Волинь, "креси", конкуренція жертв і пригадування всіх конфліктів. Антиукраїнська риторика не обов’язково має виглядати як пряма ворожнеча; її завдання — нормалізувати думку, що Україна — не партнер, а ворог. У цьому контексті будь-яка криза (зернова, міграційна, економічна) може бути легко радикалізована.

Кульмінація такого сценарію — референдум або де-факто відхід від зобов’язань перед ЄС і, у найбільш радикальній версії, структурам колективної безпеки. В цей момент Польща перетворюється на самотнього регіонального гравця. Саме тоді війна з Україною стає не абсурдом, а предметом політичної спекуляції.

Які індикатори говорять, що ми вже у небезпечній зоні?

По-перше, прямі звинувачення президента в підготовці "Полекзиту" з боку власного міністра закордонних справ. Це не дискусія в кулуарах, а публічна заява з парламентської трибуни, де йдеться саме про психологічний і політичний грунт для виходу.

По-друге, спроби перевизначити роль президента в системі влади через конституційні ініціативи. Просування моделі, де глава держави претендує на домінуючу позицію у зовнішній політиці та політиці безпеки, створює умови для персоналізованих, а не колективних рішень щодо таких питань, як відносини з ЄС чи Україною.

По-третє, поєднання різко націоналістичного дискурсу з демонстративною близькістю до радикально-консервативних середовищ поза Європою. Це не прямий доказ, але важливий маркер: зовнішньополітична орієнтація, де союзники обираються не за принципом інституційної сумісності, а за принципом "спільних образ і ворогів".

По-четверте, наростання антиєвропейської риторики при тому, що польське суспільство залишається стабільно проєвропейським. Опитування останніх років показували: переважна більшість поляків підтримує членство в ЄС як джерело миру, демократії та економічних можливостей. Чим більший розрив між елітною риторикою і суспільними настроями, тим більше політичний проект влади спирається не на консенсус, а на мобілізацію страху і ресентименту.

Чому цей сценарій не є неминучим?

Попри всю тривожність описаної картини, важливо підкреслити: ми говоримо про можливий, а не запрограмований сценарій.

По-перше, формальний вихід з ЄС вимагає складних юридичних процедур і, скоріш за все, всенародного голосування. У нинішній політичній конфігурації Польщі, де уряд і парламент орієнтовані на співпрацю з ЄС, реалізувати це без глибокої внутрішньої кризи майже неможливо.

По-друге, економічна залежність Польщі від європейського ринку, інвестицій і фондів робить "Полекзит" не лише політичним, а й соціально-економічним самогубством. Це розуміють не лише експерти, а й значна частина бізнесу і місцевих еліт.

По-третє, будь-яка пряма агресія проти України означала б для Польщі різку зміну її образу з ключового союзника в обороні Східної Європи на дестабілізуючий фактор. Навіть поза формальними рамками альянсів це вдарило б по її міжнародній суб’єктності.

Що робити Україні?

По-перше, не піддаватися на провокацію "історичних війн пам’яті". Кремль завжди використовував польсько-українські травми минулого як інструмент. Відповідь має бути професійною, але холодною: спільні історичні комісії, конкретні жести пам’яті, відмова від симетричної ескалації.

По-друге, будувати багаторівневі зв’язки з Польщею поза фігурою президента: з урядом, парламентом, воєводствами, муніципалітетами, університетами, громадянським суспільством. Завдання — щоб жоден польський лідер не міг монополізувати право говорити від імені Польщі в антагоністичному ключі.

По-третє, системно пояснювати партнерам у Європі, що сценарій розриву Варшави з Брюсселем автоматично відкриває вікно можливостей для Кремля. Йдеться не лише про захист України, а про блокування потенційного коридору для російської експансії в центр континенту.

По-четверте, для самої України це ще одне нагадування: незалежно від поведінки союзників, потрібно мати достатній рівень власної обороноздатності, щоб зробити ціну будь-якої авантюри — чи польської, чи російської — неприйнятною.