Китайський досвід охорони психічного здоров'я школярів: про що мовчить українська освітня система

Поки в Україні дискутують про кількість уроків християнської етики, Міністерство освіти Китаю запроваджує системні заходи для психологічного благополуччя мільйонів школярів. Чому одна з найбільших освітніх систем світу робить ставку на ментальне здоров'я дітей, а українська — продовжує імітувати реформи?

Десять кроків до здорової освіти

Міністерство освіти КНР нещодавно оприлюднило комплексну програму з десяти пунктів для захисту психічного здоров'я учнів початкової та середньої школи. Документ заслуговує на увагу не тільки через масштаб охоплення (майже 200 мільйонів школярів), а й через системність підходу.

Перший принцип — зниження екзаменаційної тривожності та надмірного навантаження. Китайська система, яка традиційно вважалася надзвичайно жорсткою через систему "гаокао" (вступних іспитів), визнає проблему: контролювати обсяг письмових завдань, заборонити каральні домашні роботи, запровадити один день на тиждень без домашніх завдань взагалі.

Другий — обов'язкові дві години фізичної активності щодня. Не рекомендації, не побажання — вимога. Кожна дитина має право на рух, і держава це гарантує.

Третій — забезпечення достатнього сну через раціональний розклад занять. Показники сну включаються до системи моніторингу фізичного здоров'я та оцінки якості освіти. Не діти мають підлаштовуватися під систему — система підлаштовується під біологічні потреби дітей.

Четвертий — формування здорових звичок користування інтернетом. Заборона смартфонів у класах, спільні "акції відключення екранів" для сімей, підвищення цифрової грамотності.

П'ятий — особлива увага вразливим групам: дітям-мігрантам, сиротам, дітям із неповних сімей. Системний підхід до тих, хто найбільше потребує підтримки.

Шостий — національна система моніторингу психічного здоров'я з щорічним вибірковим обстеженням.

Сьомий — укомплектування шкіл штатними психологами, лікарями та соціальними працівниками. Професійна допомога стає нормою, а не виключенням.

Восьмий — кампанія "Захист учнів" проти булінгу та створення шкільних клубів за інтересами — від мистецтва до волонтерства.

Дев'ятий — розвиток гармонійних стосунків у родинах через обов'язкові просвітницькі заходи двічі на семестр.

Десятий — створення комплексних центрів психологічного консультування для шкіл із професійним супроводом учителів.

Українська реальність: імітація замість системи

Тепер варто запитати: чому подібних практик немає в Україні? Відповідь лежить не в площині браку коштів чи воєнного стану — вона набагато глибша й системніша.

По-перше, відсутність стратегічного мислення. Українська освітня політика традиційно керується не довгостроковими цілями розвитку людського капіталу, а короткостроковими політичними вигодами. Психічне здоров'я дітей не дає швидких PR-очок і не виграє виборів. Натомість чергова "реформа" з гучною назвою та мінімальними змінами — ідеально для звітності.

По-друге, совкова спадщина "виховання залізної людини". Попри тридцять років незалежності, в українській освітній системі досі живе переконання, що дитина має "загартовуватися", "терпіти", "бути сильною". Ментальне здоров'я сприймається як слабкість, психолог у школі — як покарання для "проблемних" дітей, а не як норма підтримки.

По-третє, профанація психологічної служби. Формально психологи в школах є. Практично — це часто одна людина на 500-1000 учнів, без належної підготовки, без ресурсів, без реальних повноважень. Замість системної роботи — імітація звітності.

По-четверте, культ домашніх завдань і перевантаження. Поки Китай запроваджує дні без домашніх робіт, українські діти продовжують робити завдання до опівночі. Поки китайські школярі мають гарантовані дві години фізичної активності, українські сидять по 6-8 уроків, а потім ще стільки ж за підручниками. І це називається "європейськими стандартами освіти".

По-п'яте, ігнорування булінгу. Китайська "кампанія захисту учнів" передбачає оперативне реагування на конфлікти. В Україні булінг досі частіше приховується директорами шкіл, аніж вирішується. "Діти самі розберуться", "не треба на це звертати увагу", "а ваша дитина сама не винна?" — типові відповіді адміністрацій.

По-шосте, відсутність роботи з батьками. Китайська система передбачає обов'язкові просвітницькі заходи для родин. Українська — в кращому разі формальні батьківські збори раз на чверть, де говорять про все, крім психологічного благополуччя дітей.

По-сьоме, цифровий хаос. Поки Китай формує культуру розумного використання гаджетів, українські діти без жодних обмежень сидять у TikTok до третьої ночі, а батьки та вчителі розводять руками: "Що ми можемо зробити?"

Парадокс пріоритетів

Найбільший парадокс полягає в тому, що Україна офіційно декларує "європейський вибір" та "інтеграцію в ЄС", але ігнорує базові європейські практики в освіті — від психологічної підтримки до інклюзії. Натомість Китай, який ніколи не претендував на "європейськість", системно впроваджує те, що на Заході вважається нормою цивілізованого суспільства.

Можна звинувачувати війну, економічну кризу, брак фінансування. Але правда в тому, що створення національної системи моніторингу психічного здоров'я не потребує мільярдних інвестицій. Заборона каральних домашніх завдань не коштує нічого. Обов'язкові дві години фізкультури — це питання розкладу, а не бюджету. День без домашніх робіт — взагалі безкоштовна ініціатива.

Питання політичної волі

Реальна проблема — відсутність політичної волі визнати, що українська освітня система хвора. Що вона продовжує калічити дітей психологічно та фізично під гаслами "якісної освіти". Що імітація реформ не замінює реальних змін.

Китайський досвід не треба копіювати сліпо — у КНР своя специфіка, свої проблеми, свій авторитарний контекст. Але основні принципи універсальні: діти мають право на здоровий сон, достатній рух, психологічну підтримку, життя без надмірного стресу та булінгу.

Поки українські чиновники від освіти продовжують розповідати про "інноваційні технології" та "цифрову трансформацію", мільйони дітей щодня входять у школи, де їхнє психічне здоров'я не є пріоритетом. Де зашморги, депресія, тривожність та вигорання вважаються нормою. Де просто немає системи, яка б захищала найвразливіших.

І це не питання ресурсів. Це питання цінностей.

Коли система освіти каже, що важливіше навчити дитину формул, аніж зберегти її психіку — це не освіта. Це конвеєр виробництва травмованих дорослих.