Мігранти як кредит під лихварський відсоток: про що насправді мовчить Банкова

Почнімо з простої аналогії, яка одразу оголює суть. Уявімо домогосподарство, яке замість того, щоб інвестувати у власну продуктивність, ремонтувати інструменти, навчати дітей ремеслу і платити робітникам гідну ціну, бере кредит у сусіда під шалений відсоток і цим кредитом затикає поточні діри. Сусід задоволений, бо отримує процент. Домогосподарство ходить ситим ще місяць. Але через рік виявляється, що інструменти зношені, діти роз'їхалися, робітники знайшли іншого хазяїна, а борг сусідові виріс настільки, що сплатити його можна тільки одним способом - продати дім.

Саме це робить українська держава, коли імпорт робочої сили з Азії та Африки подається як "необхідна міра в умовах демографічної кризи". Це не міра. Це лихварський кредит, оформлений за рахунок громадян, які цього кредиту не брали і відсотків по ньому не санкціонували.

Перший рівень: що таке справжня вартість праці у світ-системній логіці

Аррігі у "Долгом двадцатом веке" та особливо в "Адам Сміт у Пекіні" показує, що накопичення капіталу в напівпериферійних економіках відбувається через два принципово різні механізми. Перший - інтенсивний, через підвищення продуктивності власної робочої сили, інвестиції в освіту, технології, інфраструктуру і, що найголовніше, через зростання внутрішнього попиту, яке тягне за собою зростання зарплат. Другий - екстенсивний, через імпорт дешевої робочої сили, яка демпінгує внутрішній ринок праці і консервує технологічну відсталість. Перший шлях - це шлях Південної Кореї, Тайваню, частково Польщі. Другий - шлях Перської затоки, де громадяни перетворилися на рантьє над армією безправних мігрантів, а економіка так і не вийшла за межі сировинної ренти.

Україна під виглядом "відбудови" обирає другий шлях. І робить це усвідомлено.

Другий рівень: економіка збитків і прихована субсидія для компрадора

В рамці економіки збитків кожне рішення держави треба оцінювати не за тим, що воно дає номінально, а за тим, що воно забирає системно. Ввезення мігранта з Бангладеш на будівництво в Києві номінально вирішує проблему дефіциту кадрів. Системно - воно робить шість речей одночасно, і всі шість працюють проти української економіки.

Перше. Воно фіксує низьку зарплату в галузі. Український будівельник, який міг би заробляти стільки, щоб утримувати родину в Україні, отримує конкурента, готового працювати за третину. Зарплата не зростає. Будівельник їде в Польщу або Німеччину, де платять ринкову ціну. Україна втрачає працівника, його податки, його споживчий попит, його дітей.

Друге. Воно знімає з бізнесу будь-який стимул інвестувати в продуктивність. Навіщо купувати сучасну техніку, навіщо впроваджувати нові технології будівництва, навіщо взагалі думати про ефективність, якщо є нескінченне джерело дешевої ручної праці. Галузь консервується на технологічному рівні позаминулого століття. Це класична пастка дешевої праці, описана ще Артуром Льюїсом у п'ятдесятих.

Третє. Воно створює канал виводу капіталу. Мігрант не споживає в Україні так, як споживав би громадянин. Він живе в гуртожитку, харчується мінімально, а зароблене переказує додому. Це означає, що кожна гривня зарплати, виплачена мігранту, виходить з українського обороту майже миттєво, не запускаючи мультиплікатор внутрішнього попиту. Громадянин на ту саму зарплату купив би продукти у місцевого виробника, заплатив за оренду місцевому власнику, віддав дітей до місцевої школи. Мігрант цей ланцюжок не запускає.

Четверте. Воно створює клас компрадорів-посередників. Хтось має ввозити, оформлювати, розселяти, контролювати цих людей. Цей хтось дуже швидко обростає політичним лобі, отримує квоти, отримує тендери, отримує право на ренту з кожної завезеної голови. Тобто з'являється ще одна групa, яка зацікавлена не в розвитку країни, а в нескінченному відтворенні поточної моделі. Аррігі назвав би це класичним симптомом периферійної фіксації - коли локальна еліта вбудовується в систему вилучення замість того, щоб бути агентом розвитку.

П'яте. Воно демонтує демографічну логіку відновлення. Українську жінку, яка могла б народити дитину за умови, що чоловік нормально заробляє і родина має житло, замінюють чоловіком з Бангладеш, який народжуватиме дітей у Бангладеш. Демографічна яма не закривається, вона консервується. Через двадцять років та сама держава скаже: бачите, своїх немає, треба завозити більше. Самосправджуване пророцтво.

Шосте, найцинічніше. Воно перекладає соціальні витрати на громадян, а прибутки концентрує у вузької групи. Мігрант захворів - лікує українська медицина. Мігрант скоїв злочин - судить українська юстиція. Мігрант осів і привіз родину - утримує українська школа. А прибуток від його дешевої праці отримав конкретний забудовник, конкретний підрядник, конкретний посередник. Приватизація прибутку, націоналізація збитків - формула, яку Аррігі описав як ключову ознаку системної кризи накопичення.

Третій рівень: про "західні партнери дають гроші на відбудову"

Тут ми підходимо до головного виправдання, яке звучить особливо цинічно, коли його розкласти.

Логіка така: своїх рук не вистачає, гроші на відбудову дає Захід, тому раціонально завезти дешеву робочу силу і освоїти ці гроші швидше. На перший погляд, чисто бухгалтерський аргумент.

На другий - це визнання в тому, що держава перетворила відбудову на чистий акт розпилу зовнішнього кредиту, в якому громадянин не є ані бенефіціаром, ані суб'єктом.

Подивімось, що насправді означає "західні партнери дають гроші". У дев'яноста відсотках випадків це не подарунок. Це кредити, гарантії, цільові транші під конкретні проекти, які або повертає Україна, або повертає майбутній репараційний фонд з російських активів, який ще треба створити, або списується ціною майбутніх політичних і економічних поступок. Це гроші майбутніх поколінь українських платників податків, оформлені як зовнішня допомога сьогодні.

Тепер питання. Якщо ці гроші - це борг майбутніх українців, то чому раціональним рішенням є витратити їх не на українців, а на імпорт робочої сили? Відповідь стає зрозумілою тільки в одній логіці: якщо метою є не відбудова країни для її громадян, а максимально швидке освоєння траншу конкретними бенефіціарами всередині країни. Бо для українського будівельника гроші треба було б платити більше, його треба було б навчати, страхувати, забезпечувати житлом. Для мігранта - не треба нічого. Маржа підрядника зростає. Швидкість освоєння зростає. Звіт перед партнерами закривається. Будинок збудовано. А те, що цей будинок збудований руками людини, яка завтра поїде, грошима, які післязавтра треба буде віддавати, замість роботи, яку міг би зробити українець, що зараз стоїть на польському будівництві - це деталі, які в звіт не потрапляють.

Це і є та сама логіка лихварського кредиту з початку тексту. Сусід дав гроші. Гроші витрачені на наймання дешевих рук замість того, щоб платити своїм. Свої поїхали. Кредит треба віддавати. Віддавати немає чим, бо своя економіка не виросла. Залишається продати дім.

Четвертий рівень: де ми у світ-системному циклі

Аррігі писав, що кожен системний цикл накопичення завершується фінансовою експансією, в якій метрополія більше не виробляє, а торгує борговими зобов'язаннями периферії. Поточний цикл, американський, перебуває саме в цій фазі. Україна в цій фазі грає роль не суб'єкта, який обирає шлях розвитку, а майданчика, на якому розгортається фінансова експансія: зовнішні кредити заходять, конвертуються через локальних компрадорів у короткострокові проекти, не створюють внутрішнього накопичення і виходять назад через борговий механізм.

Імпорт робочої сили в цій схемі - не випадковість і не вимушений захід. Це структурно необхідний елемент. Він гарантує, що внутрішня зарплата не зросте, внутрішній попит не сформується, внутрішній виробник не зміцніє, а отже країна залишиться залежною від наступного траншу. Кожен наступний транш буде дорожчим, бо ризики зростають. Кожен наступний завіз робочої сили буде масштабнішим, бо демографічна діра поглиблюється. Це і є компрадорська пастка в її чистій формі.

Висновок, який не звучить пафосно, бо пафос тут зайвий

Держава, яка на сьомий рік найбільшої демографічної катастрофи в історії Європи приймає рішення завозити робочу силу замість того, щоб платити своїм, - це не держава, яка не має виходу. Це держава, яка свідомо обрала не виходити. Бо вихід вимагає підняти зарплати, що зменшить маржу підрядника. Вимагає інвестувати в продуктивність, що вимагатиме реформи освіти. Вимагає створити умови повернення тих, хто виїхав, що вимагатиме гарантій безпеки, верховенства права і житлової політики. Все це довго, дорого і не дає швидкого звіту перед партнерами.

Завезти бангладешця на будівництво - швидко, дешево і дає звіт уже завтра. Громадянин, який оплатив це рішення своїм майбутнім, у звіті не значиться. Він взагалі ніде не значиться. Він просто далі їде в Польщу.

Це і є економіка збитків у її найчистішому вигляді: кожне рішення оптимальне для конкретного гравця в конкретний момент, і кожне рішення катастрофічне для системи в цілому. Лихвар задоволений. Дім - на продажу.