Міністерство без відповідальності: як імітація політики витісняє зміст держави як такої

Коли в розпал повномасштабної війни журналіст ставить пряме запитання представниці Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій —
чи планує міністерство працювати з українцями з ТОТ, — відповідь чиновниці виявляється настільки симптоматичною, що заслуговує не просто на цитування, а на детальний розбір як приклад структурної хвороби українського державного управління.

«Потрібно мати розуміння і бажання виїхати. Наші люди шукають виправдання, чому залишаються там, на території України, на окупованій території України або виїжджають за кордон… Спочатку треба чесно відповісти собі: а є бажання, і де воно?»

Це не просто уникнення відповіді. Це — риторика, що легалізує бездіяльність, обгорнута в моральну упаковку. В ситуації, коли від міністерства очікують конкретних інструментів допомоги, чиновниця відповідає міркуванням про мотивацію людей, які лишилися в пастці війни.

Бюрократія, що виправдовує саму себе

Такі відповіді не є поодинокими. Вони — частина системної поведінки інституцій, що вміють імітувати політику, але не здатні нести відповідальність за результат. Це бюрократія, яка:

– створює органи, що дублюють або розмивають функції інших,
– перетворює реальні проблеми на віртуальні «візії»,
– перекладає відповідальність з держави на громадянина, що не виправдав її уявлень про «правильну поведінку».

Міністерство, яке за визначенням має працювати з тими, хто не має змоги виїхати, — виводить відповідальність за цю незмогу поза межі свого мандата. У результаті — мільйони громадян залишаються без захисту, але з імпортованим почуттям провини.

Коли інституції паразитують на війні

В умовах повномасштабної агресії Україна не має права утримувати формальні органи, які не демонструють ані змісту, ані ініціативи, ані відповідальності.
Бюджет країни воєнного часу — це не політична рента і не поле для інституційних експериментів. Це технічний розподіл виживання.

Кожна гривня, вкладена в апарат, що видає абстракції замість рішень, — це втрачені дрони, несвоєчасно евакуйовані люди, і, можливо, чиясь смерть, яку можна було б запобігти.

Міністерства, що працюють не на результат, а на самовідтворення, — не просто неефективні, вони — небезпечні, бо крадуть у держави найцінніше: довіру і час.

Репліка, яка все пояснює

Відповідь представниці міністерства — це не промах. Це щира правда про зміст цієї структури. І вона звучить приблизно так:

«Ми не будемо нічого робити, поки ви самі не захочете. А якщо хочете, то спочатку поясніть нам це правильно».

Це позиція не міністерства, а дзеркало кризи відповідальності в публічному управлінні. І допоки ми толеруємо цю кризу — в нас не буде ані реінтеграції, ані єдності, ані довіри до інституцій.

🔎 Війна не лише руйнує інфраструктуру — вона висвітлює суть інституцій. І якщо міністерство неспроможне діяти в критичний момент — значить, воно створене не для дії.

🧾 Бюджет Міністерства: цифри і контекст

• У 2025 році Міністерству з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій передбачено 1 457,2 млн гривень на реалізацію своїх програм (Закон про держбюджет-2025).

• На початку року Кабмін передав частину бюджетних призначень Міністерству розвитку громад та територій, включно з:

  • 1 226,619 млн грн на соціально-правовий захист, реінтеграцію та виплати стипендій;

  • 51,868 млн грн на гуманітарні й кризові заходи для громадян на окупованих територіях;

  • 39,316 млн грн на створення систем та баз даних для сфер реінтеграції.

🧠 Висновок: Майже весь бюджет міністерства перетворився у фінансову арену адміністративних процедур — у час війни, коли кожна гривня має бути використана стратегічно, Міністерство або не має реальної місії, або її приховує за деклараціями та інформаційними кампаніями.