Партія як політична франшиза
Чому українські партії схожі на франшизи
"Продаж ліцензій на участь":
Прохідні місця у виборчих списках як правило продаються за значні суми. Це можна порівняти з придбанням "ліцензії" на використання партійного бренду для просування власних інтересів.Договірний характер рішень:
Більшість законів, голосувань і призначень на посади базуються на кулуарних домовленостях, у яких беруть участь фінансово-промислові групи (ФПГ). Це нагадує модель "роялті", коли "франчайзі" здійснює виплати в обмін на підтримку.Прив’язка до олігархічних груп:
Українські партії як правило є інструментами ФПГ, які фінансують їхню діяльність і визначають порядок денний. Партія виступає представником інтересів ФПГ у парламенті чи уряді.Торгівля державними інтересами:
Депутати й партійні лідери використовують мандати для лобіювання спонсорських інтересів. Це схоже на те, як "франчайзі" адаптують глобальні стандарти до потреб локального ринку, але тут — до інтересів конкретних ФПГ.Корупційні схеми як бізнес-модель:
Голосування за закони, розподіл посад у міністерствах і бюджетних коштів часто здійснюються за гроші. Це можна порівняти з "внесками", які сплачуються для збереження місця в системі.
Чому це не зовсім франшиза
Відсутність довгострокової стратегії:
Франшиза передбачає стабільну бізнес-модель, а діяльність багатьох партій фокусується на короткостроковій вигоді. Багато з них зникають після одного-двох виборчих циклів.Слабка інституційна структура:
Франшиза передбачає централізовані стандарти й жорсткий контроль. У багатьох українських партіях бракує такої дисципліни: регіональні осередки часто діють самостійно.Персоналізований характер:
Більшість українських партій прив’язані до конкретних ФПГ, а не до ідеології чи стабільних принципів. Це робить їх залежними від думки однієї людини.Непередбачуваність:
Франшизи будуються на стабільності та довірі до бренду. У випадку українських партій їх "бренд" часто асоціюється з корупцією, що підриває довіру виборців.
Висновок
Українські партії справді мають багато ознак франшиз: продаж місць, фінансування від олігархів, торгівля впливом і голосами. Проте відсутність довгострокової стратегії, слабкі структури та залежність від лідерів роблять їх швидше тимчасовими політичними проєктами, ніж повноцінними франшизами.
Якщо у класичній франшизі ключовим активом є довіра до бренду, то в українських партіях бренд часто використовується виключно як інструмент для отримання вигоди, що перетворює їх на комерціалізовані структури з низьким рівнем довіри суспільства.
