Пастка капітуляції під виглядом "реалізму"

У західних медіа з'являється все більше "аналітичних" матеріалів, які під виглядом об'єктивного розбору ситуації фактично закликають Україну капітулювати перед путінськими вимогами. Свіжий приклад — стаття Оуена Меттьюза в The Spectator, яка демонструє класичну маніпулятивну техніку: спочатку детально пояснити, як Путін розставляє пастки, а потім запропонувати... в ці пастки потрапити.

Анатомія маніпуляції

Автор починає з правильного діагнозу — Путін дійсно використовує дводушні формулювання та намагається розколоти західний альянс. Він справедливо зазначає, що російський диктатор хоче мира на своїх умовах. Але далі розгортається класична маніпулятивна схема.

По-перше, створюється хибна дилема: або "несправедливий мир", або "нескінченна праведна війна". Начебто третього не дано. Начебто не може бути справедливого миру, заснованого на міжнародному праві та принципі непорушності кордонів.

По-друге, максималістські путінські вимоги подаються як щось, з чим доведеться рахуватися. Автор перелічує вимоги Кремля — від визнання анексованих територій до відновлення пам'ятників російським царям — не для того, щоб показати їх неприйнятність, а щоб "підготувати" читача до думки про неминучість поступок.

По-третє, використовується прийом "реалістичного песимізму": мовляв, Україна не змогла перемогти, тому треба задовольнятися тим, що є. При цьому ігнорується той факт, що Україна не тільки не програла, а й відбила більшість окупованих територій та зупинила набагато сильнішого ворога.

Історичні паралелі

Автор сам згадує Мюнхен 1938 року, але робить дивний висновок — мовляв, тоді не вдалося запобігти війні, а зараз не вдалося виграти війну. Логіка дивна: якщо Чемберлен програв, поступившись Гітлеру, то тепер треба поступитися Путіну?

Насправді паралель з Мюнхеном більш пряма: тоді теж були "реалісти", які переконували, що треба пожертвувати Судетами заради "миру в наш час". Результат відомий — через рік почалася Друга світова війна.

Що замовчується

Подібні "аналітичні" матеріали систематично замовчують кілька ключових моментів:

По-перше, поступки агресору не гарантують миру, а зазвичай лише заохочують подальшу агресію. Путін уже порушував всі попередні домовленості — від Будапештського меморандуму до Мінських угод.

По-друге, капітуляція перед російськими вимогами не принесе стабільності в Європі, а навпаки — продемонструє слабкість Заходу та заохотить інші авторитарні режими до аналогічних дій.

По-третє, Україна має право на самовизначення та захист своєї територіальної цілісності згідно з міжнародним правом. Це не предмет торгу, а основа міжнародного порядку.

Кому це вигідно

Поширення подібних "реалістичних" аналізів не випадкове. Воно відповідає інтересам тих кіл на Заході, які втомилися від підтримки України та шукають "елегантного" способу відступити. Також це відповідає російській пропагандистській стратегії — переконати західну аудиторію, що підтримка України безглузда.

Характерно, що автор цитує віце-президента Венса: "Це ваш район... ви маєте взяти на себе більшу роль". Тобто США готові умити руки, а європейців намагаються переконати, що краще здатися, ніж воювати самостійно.

Справжній реалізм

Справжній реалізм полягає не в капітуляції перед агресором, а в усвідомленні довгострокових наслідків поступок. Європа вже платила страшну ціну за спроби "умиротворити" диктаторів. Повторення тих самих помилок не є реалізмом — це історична сліпота.

Україна довела свою здатність протистояти російській агресії за умови адекватної підтримки. Замість пошуку способів капітуляції варто шукати способи посилення цієї підтримки та створення дійсно стримуючого ефекту для путінського режиму.

Мир справді потрібен — але справедливий мир, заснований на повазі до міжнародного права та суверенітету України. Все інше — не мир, а лише перепочинок між війнами.