Росія вперше з 2024 року почала відступати: гра ультиматумів проти арифметики фронту
Хочу одразу заспокоїти всіх, хто звик повторювати, що Зеленський - винуватець того, що війна триває, і нібито робить усе, щоб її не зупинити. Ні. Від нього зараз не залежить майже нічого. Йде гра ультиматумів, і Путін свідомо ставить їх так, щоб Україна не могла погодитися. При цьому російські війська вже починають відступати.
Інститут вивчення війни (ISW) у звіті від 2 травня повідомляє: у квітні 2026 року російсько-фашистські війська втратили контроль над 116 квадратними кілометрами української території. Це перший чистий територіальний програш Москви з серпня 2024 року - тобто з часу Курської операції ЗСУ. Темпи наступу падають уже з листопада 2025-го. Якщо в перші чотири місяці 2025 року російська армія просувалася в середньому на 9,76 кв. км на день, то в аналогічний період 2026-го - лише на 2,9 кв. км. Майже втричі менше. За півроку - з листопада 2025-го по квітень 2026-го - росіяни захопили 1 443 кв. км проти 2 368 кв. км за той самий період роком раніше. Різниця - близько 925 кв. км "недопоказаних".
Причини цього падіння ISW називає чітко: українські контратаки, удари середньої дальності по логістиці й командних пунктах, лютневе блокування Starlink на окупованих територіях, кремлівські обмеження Telegram, які паралізували внутрішню комунікацію самих окупантів, плюс весняна розпутиця. На зміну реальному просуванню прийшла імітація - тактика інфільтрації: малі групи проникають у сірі зони без закріплення, а пропаганда видає це за "наступ". Без урахування цих інфільтрацій квітень - чистий мінус 116. З урахуванням - плюс 28 кв. км, які насправді нікому не належать.
Це не косметичний провал. Це структурний.
Ідеальна угода, яку Путін розіграв як шулер
Війна мала закінчитися рік тому. Трамп зайшов у гру з пропозицією, від якої не відмовляється жоден агресор у здоровому глузді: фіксація лінії фронту, обнулення санкцій, рамкове перемир'я, далі - вибори в Україні, війна США з Іраном, де Росія грає свою службову роль і не заважає. Україну ставили перед фактом, торгувалися через її голову, і це теж треба назвати своїм ім'ям. Але саме ця пропозиція була для Путіна найвигіднішою з усіх, які він міг отримати за останні три роки.
Він погодився. Потім попросив додаткових двох тижнів - буцімто щоб дійти до Дніпра. США свої частини домовленостей виконали. Путін - ні. Два тижні перетворилися на ще два, потім ще на два, потім на місяці. Дніпра він не побачив навіть у бінокль. Замість цього - бомбардування цивільної інфраструктури, ухиляння від переговорів, нові ультиматуми кожні два-три тижні: то здача всього Донбасу, то відведення військ із підконтрольних Україні районів Донеччини як попередня умова рамкового меморандуму, то двомісячний термін для "поступок", який Путін оголосив на початку квітня.
Шулер, який звик грати крапленими картами, не зміг зупинитися навіть тоді, коли йому роздали виграшну руку. Підняв ставки забагато разів і забув просту річ: карти в нього погані.
Що каже Келлог?
Спецпредставник Трампа Кіт Келлог - людина, яку важко запідозрити в проукраїнській романтиці - сформулював це жорстко й публічно: "Якби Росія справді перемагала, то це було б по той бік Дніпра, у Харкові, у Києві. Це не так. Моє послання Москві просте: ви не перемагаєте, ви програєте". Він додав цифри, які важко переварити навіть пропаганді: 1,2-1,4 мільйона убитих і поранених. Для порівняння - радянська армія вийшла з Афганістану, втративши 18 тисяч. Україна за весь час повномасштабної війни втратила, за оцінкою Келлога, лише 1% території від рівня 2014 року.
Келлог говорить про це не вперше. Ще у вересні 2025-го на YES він казав те саме: якби Росія перемагала, її війська були б під Одесою і Дніпром. За вісім місяців нічого не змінилося - крім того, що тепер вона ще й мінусує в територіях.
Як виглядає програш зсередини?
Морально розкладається не тільки фронт - розкладається тил. Ремствують усі. Усі розуміють, що єдиний, від кого залежить зупинка фронту, - завис, як старий комп'ютер у безкінечному циклі обчислення. Кремль уже не може ні наступати з колишньою швидкістю, ні визнати, що наступ зупинився. Тому - інфільтрації замість просування, ультиматуми замість домовленостей, заяви Пєскова про те, що "хтось у Києві має взяти відповідальність", замість реальної переговорної позиції.
Це класична картина наприкінці імперської авантюри. Не лише радянсько-афганський прецедент, до якого апелює Келлог. Російсько-японська 1904-1905 - так само починалася з упевненості в швидкій перемозі над "макаками" і завершилася Цусімою, революцією 1905 року й Портсмутським миром, нав'язаним посередником ззовні. Перша світова - та сама модель: уряд, який не може ні виграти, ні визнати поразку, доводить країну до 1917-го. Перша чеченська - повторення в мініатюрі: переоцінка власних сил, недооцінка противника, моральний колапс армії, Хасавюртівська угода. Кожного разу один і той самий механізм: правитель не здатний зупинитися, поки колапс не доходить до Кремля - або поки Кремль не змінює правителя.
Гра ультиматумів як останній ресурс
Коли реальний інструмент закінчується, починається інструмент уявний - ультиматум. Путін ставить вимоги так, щоб Україна не могла погодитися: повний вихід ЗСУ з Донбасу, демілітаризація, заборона на іноземні контингенти, попереднє зняття санкцій. Це не переговорна позиція - це ритуал, потрібний для двох речей. По-перше, для внутрішнього споживання: Кремль показує своїм, що "тримає лінію". По-друге, для тиску на Трампа: якщо вдасться переконати Білий дім, що "це Київ зриває мир", - можна виторгувати ще трохи часу й санкційних послаблень.
Класична тактика програючої сторони, яка не може визнати, що програє. Вона і в Афганістані 1988-го виглядала так само - аж до моменту, коли Горбачов просто відкликав війська, а оголошений ультиматум Заходу залишився висіти в повітрі без жодних наслідків.
Зеленський тут справді ні до чого. Жодне його рішення в найближчі тижні не вплине на головне: на те, що Путін зайшов у глухий кут, з якого не вміє виходити. Кому потрібна затягнута війна? Тільки тому, хто не вміє програвати красиво. А Путін, як ми бачимо вже тридцять років поспіль, - не вміє нічого, крім піднімати ставки на поганих картах.
Питання тепер не в тому, чи програє він війну. Питання в тому, скільки ще людей загине, поки старий комп'ютер у Кремлі завершить свій цикл обчислення.
