Рух без прогресу: як Україна 12 років “вступає” в ЄС

З 2014 року Україна офіційно прямує до Євросоюзу. Це вже дванадцять років руху в напрямку, який дивним чином не наближає до мети. Майдан. Угода про асоціацію. Безвіз. Заявка на членство. Статус кандидата. Переговорні кластери. Плани Качки-Коси. І ось результат моніторингу "Членство ЧЕК": п'ять нулів з десяти пріоритетних пунктів. За три місяці — жодного реального кроку в реформі прокуратури. П'ять місяців без міністра юстиції — і нуль прогресу в підготовці документів, які уряд "просто мав внести в Раду".

Здивованих немає. І це саме по собі — діагноз.

Євроінтеграція в її українському виконанні — це не процес наближення до мети. Це самодостатній процес, мета якого полягає у власному продовженні. Класична економіка збитків, тільки в геополітичному масштабі.

Подивіться на конструкцію: 

Є донори — міжнародні інституції, які фінансують реформи, технічну допомогу, моніторинг, консультантів, тренінги, звіти про тренінги та звіти про звіти.

Є бенефеціари — українська бюрократія, яка ці кошти адмініструє, освоює і перерозподіляє.

Є процедура — нескінченна послідовність планів, дорожніх карт, аудитів і нових планів на виконання аудитів. І є результат — точніше, його принципова відсутність, яка виправдовує черговий раунд фінансування.

Саботаж тут не відхилення від норми. Це функція. Українська бюрократія не провалює реформи через некомпетентність — вона їх гальмує тому, що незакінчена реформа годує, а закінчена — ні. Відсутність міністра юстиції п'ять місяців поспіль не є організаційним збоєм. Це робочий стан системи, в якій відповідальність за прогрес завжди можна перекласти на вакантну посаду.

Реформа прокуратури — найчистіший приклад. Влада особисто обіцяла Урсулі фон дер Ляєн виправити процедуру відбору та прозоре конкурсне призначення Генпрокурора. За три місяці — нуль. Це не забудькуватість і не технічна затримка. Прокуратура — це силовий ресурс. Той, хто контролює відбір прокурорів, контролює вибірковість кримінального переслідування. Передати цей ресурс прозорому конкурсу означає його втратити. Жоден бенефеціар системи добровільно на це не піде — незалежно від того, що він пообіцяв у Брюсселі.

Євросоюз, до речі, прекрасно це розуміє. Але і в нього є власна логіка процесу: поки йдуть переговори — є важіль впливу, є інструменти тиску, є виправдання для підтримки. Завершення переговорів цей важіль знімає. Звідси — взаємовигідна нескінченність: Київ імітує реформи, Брюссель імітує задоволення прогресом, обидві сторони отримують своє.

Чим ближче Україна формально наближається до членства — тим очевидніше, що реальна дистанція не скорочується. Це не парадокс і не трагедія. Це архітектура. Дорога до Європи, яка ніколи не закінчиться, — найдорожчий і найдовший інфраструктурний проект в історії країни. Без кошторису. Без дати здачі. Але з бездоганно налагодженим освоєнням коштів на кожному кілометрі.

Ямковий ремонт доріг, відпочиває.